І. ВСТУП
У новіших часах серед католицьких письменників і богословів щораз більше зростає і поглиблюється свідомість універсальності та трансцендентності католицизму. Хоча ці правди містяться вже в Об’явленні, однак їх зрозуміння та актуалізація вимагають інколи довгого часу й відповідних умов. Подібно є справа із всесвітністю, понаднаціональністю та понадкультурністю Христової Церкви. Справді, слова: “Ідіть і навчайте всі народи” (Мт. 28, 19) відмежовують Об’явлення від людської творчості, але попри це бували спроби пов’язати Церкву з однією державою, нацією, культурою, обрядом тощо. Проти цього не раз виступали римські Папи, а передусім останні: Лев XIII, Пій X і Венедикт XV. Потужним рухом проти всяких подібних намагань і сильним підкресленням універсальності Церкви є “Католицька Акція”, започаткована Святішим Отцем Пієм XI, яка прагне звільнити й унеалежнити поширення та укріплення Христової віри від політичних впливів.
Послідовно йдучи далі, треба також відділити католицизм від середовищ і форм культури. Жодну, навіть наймогутнішу націю і жодну культуру, навіть найвищу й найблагороднішу, не можна ототожнювати з Католицькою Церквою, бо, як каже св. Іван Золотоустий: “З Церквою ніщо не може зрівнятися”.[1] Навпаки, Христова віра може розвинути й облагородити кожну культуру, і кожна з них має право на її благородний вплив. Це не лише теоретичні міркування, але дійсність, що звершується на наших очах. Ректор Католицького Інституту в Парижі, архиєп. Бодрійяр, звернув недавно увагу (в Catholic Times, London, від 11 XI 1932), що центр ваги й експансії католицизму пересувається з Європи до Азії й Африки: “Коли на Заході від віри відпадають щораз ширші кола, християнство в Азії й Африці переживає просто гідний подиву підйом… Серед теперішнього становища треба рахуватися з тим, що Європа, як батьківщина й осередок християнства, муситиме поступитися пальмою першості іншим частинам земної кулі”.[2] Не можна також сказати, що якась культура є єдиним правдивим витвором Христової релігії, хоч би як вона не була суттєво з нею зв’язана і цілковито на ній опиралася, як, наприклад, західна культура.
З цього становища мусимо виходити, коли хочемо належно оцінити візантизм як культурний чинник в історії Церкви та унійної праці. Це тим необхідніше, бо деякі кола звикли дивитися занадто хибно на візантизм як на щось у своїх основах вороже Католицькій Церкві й вірі. Візантизм став навіть терміном для означення найгірших вад характеру і звиродніння людської культури. “Хитрість, сервілізм, чванливість, пиха”, славолюбство, самодержавство, цезаропапізм, політична безоглядність, неморальність, показний релігійний фанатизм, закостенілість і т. д. — усе це нібито складається на поняття такого візантизму. Воно стало навіть настільки загальноприйнятим, що вже в лексиконах під “візантизмом” читаємо: занепад моралі, спричинений надмірною виставністю, пересадна придворна етикета й негідне плазування людини.[3]
Коли парламентські дебати, каже проф. Діль, стають нудними й беззмістовними, тоді журналісти зневажливо говорять про “візантійські дискусії”, або коли в протоколах з’являються “вишукані етикети й титулатури”, то преса кепкує собі з “візантійського церемоніалу”. А навіть найвизначніші уми називають візантизмом туманні, безвихідні, дріб’язкові й пусті диспути про дрібниці. Гурт тонких теологів, балакучих ідіотів, як каже Тен, закутий у перестарілий церемоніал, що забуває в пустих дебатах і задля порожніх формул найпекучіші життєві потреби народу — це для нашого загалу поняття, яке він творить собі про Візантію… Від Вольтера і Монтеск’є всі одностайно представляють у історії грецьке цісарство Сходу як здегенерованого й гідного жалю нащадка Римської імперії. Відтоді красномовно повторюється приклад про візантійців часів упадку, коли вони вели пусті балачки в той момент, як Магомет II вже стояв перед воротами Візантії. Ось так банальним анекдотом і звичайним епітетом перекреслюється десять століть історії, що були не раз світлими й захоплюючими, десять століть цивілізації, яка була чи не найзнаменитішою і найвитонченішою в середніх віках.[4]
Негативного значення набрав “візантизм” у XVIII ст., коли його вживали у значенні “елегантний”. Головно письменники й любителі класицизму вживали “візантійський”, коли хотіли надати чомусь більшої поважності й архаїзму. Через вульгаризацію слово набрало зовсім протилежного, від’ємного значення. Відтоді зі стереотипною поверховістю представляється Візантія в будь-якому періоді своєї історії як вічно занепадаюча, розпусна й девоційна, кровожерна й ворожа, бездіяльна й нудна, де чергуються між собою вбивства цісарів, народні заворушення, церковні собори й перегони на іподромі. І потрібні були ґрунтовні студії російських, німецьких, французьких, англійських, італійських учених, як Успенського, Крумбахера, Гайзенберга, Діля, Шлюмбергера, Меркаті та інших, які довший час працювали на кафедрах у Римі, Парижі, Мюнхені, Лондоні, Петрограді, Гарварді тощо, щоби реабілітувати Візантію. Мимохідь кажучи, східний візантизм спіткала аналогічна доля, як схоластику на Заході.
