ДРУГА ЧАСТИНА. БОРОТЬБА ЗА ВСЕЛЕНСЬКІСТЬ ЦЕРКВИ І ПЕРЕМОГА КЕРУЛЯРІВСЬКОГО РОЗДОРУ

Від смерті князя Володимира Мономаха до Флорентійської Унії

(1125-1439)

І. Три знаменні події в стараннях про збереження церковної одності

1. По смерті Володимира Мономаха наступають часи започаткованої ним переваги прихильників керулярівського роздору. Із Константинополя приїжджали на Україну деякі вчені, краснорічиві і меткі митрополити, що розвивали широку акцію проти заходу і Риму.До того знищення Києва в 1169 р. Андрієм Боголюбським, друге знищення Ольговичами і Руриком, напад монголів 1240 р., перенесення митрополичої столиці до Володимира і Суздаля (1169-1328), а від 1329 р. до Москви, ослабило його, Києва, міжнародне становище і звʼязки з заходом. Всежтаки українські князі, митрополити, українці з походження і українське духовенство не здавало легко своїх позицій в користь Царгороду. Свідчить про це:

1) Вибір Климентія Смолятича на київського митрополита, незалежно від константинопільського патріярха за часів кн. Ізяслава Мстиславича (1146-1154), внука Мономаха.

2) Другою такою подією було письмо папи Іннокентія III до руського духовенства в 1207 р. г

3) А ще важнішим було коронування Данила папською короною (в 1253 р.).

2. В тому часі, точка тяжіння пересувається з Києва на північ, західна Україна з князівствами перемиським і володимирським, зберегла свою независимість, а навіть зросла у велику потугу. Історія її Церкви пішла тепер відмінними шляхами, як східної України і Москви. Коли західна У країна зверталась раз у раз до заходу і Риму, і стояла під їх впливами, то східна, полуднева і північна Русь відчужувались і відвертались від нього. Можна тепер переходити події за подіями і провадити історичну нитку одності Церкви та Русі, але це вже немає першорядного значення для нашої тези, бо це вже не початки христива на усі, але часи його розвою, чи западу.Всежтаки ми вкажемо на події, які свідчать, що віра в одність вселенської Церкви на Русі, зокрема на Україні, не пропадала в тих часах, коли константинопільський роздор брав верх.

IІ. Вибір митрополита Климентія Смолятича 1147 р.

1. Щоби унезалежнити київську митрополію від царгородського патріярха, кн. Ізяслав Мстиславич, на зразок Ярослава Мудрого, предложив скликаним шести єпископам вибір нового митрополита по смерті митр. Михайла, родом грека. На кандидата намітив Клима Смолятича, мужа вченого і праведного. Вибір відбувся в 1146, згл.1147 р., без відома і благословення патріярха Николая IV. Єпископи рішили поблагословити нового митрополита головою папи Климентія, що її привіз був з Корсуня Володимир Великий. Тим видимим знаком вони немов визнавали, що зверхником нового митрополита має бути римський папа. Єпископи покликувались на те, що і самі греки благословили вибраного патріярха рукою св. Івана Хрестителя. Прав царгородського патріярха боронили Нифонт, архиєпископ новгородський, що був за те увʼязнений і єпископ смоленський, родом грек. Та Юрій Довгорукий заняв Київ, прогнав митр. Климентія, посадив митр. Константина, грека з Константинополя, що благословив Юрія і проклинав Ізяслава. Опісля Ізяслав знову відзискав Київ і привернув Климентія. На жаль це тривало недовго, бо Юрій вдруге заняв Київ, а Климентій осів у Володимирі Волинському. Кн. Ростислав старався по смерті дальшого наслідника митрополита Теодора, також грека, спровадити до Києва митр. Климентія, але патріярх негайно назначив митр. Івана. Ростислав мусів його, рад-не-рад, прийняти. Митр. Іван посилав посольство до Риму, бо чув, що папа хоче пізнати стан християнства на Русі. Митр. Іван помер в 1166 р. Мабуть як продовження навʼязаних переговорів прийшли на Русь посли від папи в 1169 р. Так подає ніконівський літопис, не означуючи ближче в якій справі, але без сумніву церковній.

2. В тому році (1169) Андрій Боголюбський збурив Київ і поставив там свого брата Гліба. Кн. Мстислав мусів втікати до Володимира на Волині. Межиусобиці продовжувавлись, і дійшло до другого знищення Києва в 1204 р.

III. Письмо папи Іннокентія IIІ до українського духовенства

1. В 1204 р. хрестоносці заняли Константинопіль і сподівались тим робом довершити церковного зʼєдинення. В звʼязку з тим папа післав послів до кн. Романа Галицького і предкладав йому королівську корону, якої одначе Роман не прийняв. Навпаки, він, хоч був вихований на польському дворі, хотів нищити католицьку віру і рушив походом на Польщу. На ту війну прохав він благословення від володимирського єпископа, але не отримав його, бо єпископ уважав, що війна несправедлива. В тому поході Роман несподівано згинув.

2. В 1207 р. папа Інокентій III написав письмо до українського духовенства. Воно замітне тим, що тон його лагідний, батьківський, без докорів. Без сумніву мусіло його спонукувати до того щораз більше відчуження духовенства на Русі від Риму і нещастя межиусобних воєн, в яких вони сунулись щораз ближче до загибелі. Папа писав: «Хоч ви досі були віддалені від грудей вашої матері, як чужі діти, то ми, поручений нам, недостойним, від Бога пастирського обовʼязку, просвічувати свій нарід і руководячись батьківськими почуваннями, не можемо не старатись про те, щоби правдивими (здоровими) відомостями і наукою, зробити вас членами подібними до вашого голови, щоби Єфрем звернувся до Юди і Самарія до Єрусалиму..»."52 Дальше підносить він торжество одної віри, тому Русь не повинна стояти осторонь. Цей лист принесло окреме посольство під проводом кардинала, пресвітера церкви св. Віталія. З письма папи Гонорія III «До всіх королів Русі» (ad universos reges Russiae) в 1227 р. виходить, що митр. Кирило І звертався до нього за учителями, щоб виложили правдиву Христову науку. Папа післав св. Яцка з домініканськими монахами, але що вони були латинського обряду, то не принесли користі для зʼєдинення Галича.53 В 1231 папа Григорій IX писав ще до котрогось з руських князів — «Illustri regi Russiae».

3. В Києві, де правили під ту пору Рурик і Володимир Рурикович, жило, як і давніше, багато поляків, чехів, німців, моравів, венециян і інших католиків.Вони могли вправді, свобідно відправляти богослуження, але заборонено було їм провадити релігійні спори. Тому Володимир Рурикович вигнав домініканина Мартина Сандомірського, пріора латинської церкви Преч. Діви Марії в Києві, разом з іншими,латинського обряду монахами-католиками, бо боявся, як каже польский історик Длугош,"54 щоби ці проповідники не доказували ложності грецької віри. Так само Карамзин оповідає за Окольським55 і Енґелем, що кн. Володимир вигнав домініканина-монаха Якинта, що жив в Києві до 1240 р. Але він вилічив недужу на очі дочку іншого князя і одержав за те дозвіл проповідувати католицьку віру в Чернігові, Смоленську і Москві, які не підлягали кн. Володимирові. Так, отже, не лише акція зʼєдинення, але й католицька віра в латинському обряді, мимо так важкого і несприятливого положення, не загибала, але вдержувалась на Русі. Знання латинської мови було поширене, подорожуючий в дипломатичних справах монах Рубруквіс стрічав в 1253 р. і між половцями людей, що знали латинську мову.56 За часів угорського панування в Галичині папа Григорій IX утворив в 1230 р. архиєпископство латинського обряду в Галичі, яке одначе переніс два роки пізніше, в 1232 р. до Львова. В Новгороді і інших міста католики латинського обряду мали також свої церкви.

IV. Коронування Данила папською короною

1. Угорський король Андрій писав в 1214 р. до папи Іннокентія ІІІ (1198-1216) письмо, в якому повідомляв, що нарід і галицькі (бояри), тоді піддані Угорщини, випросили собі його сина Коломана на володаря і бажають злучитись з римською Церквою, під умовою, що папа не змінить їх обряду і позволить богослуження в словʼянській мові. Та на жаль Коломан з жінкою Соломією, коронований на галицького короля, прогнав з Галича тамошнього єпископа і священиків, привів латинське духовенство і хотів запровадити латинський обряд. Очевидно, це викликало велике огірчення і спротив усього населення. Остаточно по різних переходах прогнано мадярів, і Данило опанував західну Україну.

2. Не станемо переповідати всіх пертрактацій, а скажемо коротко.В 1245 р. папа Інокентій IV вислав послів до монголів. В посольстві брав участь, як його член, францішканський монах Плано де Карпіні, що описав дуже цікаво усю подорож. Папа, бачачи катастрофальне положення України, предложив при тій нагоді, через згадане посольство, церковну єдність і поміч. Князь Василько відповів, що без Данила не можуть рішати справи, а Данило був тоді в Орді. Коли посли, мимо жахливих перепон, по році вернулися з Азії до Києва, Данило і Василько прийняли їх дуже прихильно. Вони зібрали єпископів, ігуменів і вельможів, і, по застанові, всі згодились приступити до церковної єдності і признати зверхність папи. Данило звернув увагу на папу, бо він був душею і осередком всіх державних рухів. Він повідомив, отже, папу про зʼєдинення і про те, що готов йти на монголів. Папа Інокентій IV признав обряди і церковну дисципліну українцям, обіцяв королівську корону і військову поміч. До прийняття корони намовляли Данила його мати Анна, польский король Болеслав, мазовецкий князь Семовит,польські і українські вельможі та всі українські єпископи і духовенство.

3. І справді папа прислав королівську корону 1253 р. Данило признав його вітцем і головою, а мессинський опат Опізо, в прияві духовенства, боярів і народу, вложив на голову Данила королівський вінець, в місті Дорогичині. Папа викляв тих, що хулили грецьку віру і хотів скликати Собор для докладнішого обдумання справи злуки Церкви. Замітне при тому одне, а саме — що польське духовенство було противне коронуванню, може з зависти, а може справді передбачувало, як і воно говорило, що Данило ставиться до справи нещиро. За прикладом Данила пішов і новгородський князь Ярослав ІІ Всеволодович, і признав зверхність папи. На нещастя, ві згинув в Орді.Його син Александр Невський не хотів пізніше піти слідами батька.Водночас папа звернувся до чеського, польського, сербського й інших народів, щоби разом з галицьким королем ударили на монголів. На жаль, похід не відбувся задля незгоди королів. Так, отже, нераз унійні зусилля розбивалися на ворогуванні західних володарів, що не піддержали сходу в його скрутному положенні. Данило, з боязні перед монголами відвернувся від папи і став дарами одобрухувати монголів.Папа Александр IV написав 1257 р. з того приводу письмо, повне докорів.

4. Всетаки акт коронування своєю небуденністю на Україні заворушив уми, відновив думку про давній стан Церкви, популяризував і поширив серед загалу справу церковної єдности. Бо треба мати на увазі і те, що Данило і Василько мали вже вплив на вибір київського митрополита. Вони післали були в 1245/6 р. Кирила II до Константинополя, щоби був поставлений на митрополита (1243-1280).Володимирський літопис оповідає під 1250 р., що Данило, вибираючись з Холма, взяв з собою митрополита Кирила. Отже, і він мусив брати участь в справі коронування і зʼєдинення Церкви.

V. Вселенський Собор в Ліоні 1274 р.

1. В 1274 р. відбувся Вселенський Собор в Ліоні, який попередили довгі приготування з боку василевса і патріярха. Більшість духовенства під проводом патріярха Івана Веккоса стояла за злуку Церков. Ми маємо свідоцтва про звʼязки з тим рухом у Візантії митр. Кирила, що посилав переяславського і сарайського єпископа Теогноста до Константинополя. Він їздив також і від наступного митрополита Максима до патріярха (першим сарайським, в столиці монголів на Україні, був Митрофан в 1261 р.). Від руського духовенства брав участь в Соборі, правдоподібно, ігумен Петро Акерович (він брав участь на І ліонському Соборі в 1245 р. Ред.). Ця подія не опрацьована іще ближче нашими істориками.

2. Та не тільки на Україні, але і в Новгороді, на півночі, справа католицької Церкви стала в 1200-их роках актуальною. Там Мяйнгард і хрестоносці ширили католицьку віру в латинському обряді. Пізніше переговори папи Івана XII з шведським королем Маґнусом примушували і руських князів присвятити тій справі ще більше уваги з політичних мотивів.

VI. Поділ митрополії на Київську і Галицьку

1. З огляду того, що київські митрополити від нападу монголів резидували на півночі, західна Україна домагалася окремого митрополита, бо не хотіла підлягати суздальським впливам. Це було вже видно за короля Данила Романовича і Василька. Справу поставив ясно Юрій Львович, внук Данила, жадаючи окремого митрополита. Поділ довершено в 1303 р. за митр. Максима (1282-1305), що був поставлений патріярхом Іваном Веккосом, оборонцем Ліонської унії. Галицьким митрополитом став Нифонт (1301-1316). Йому підлягали єпархії: галицька, перемиська, володимирська, луцька, холмська і турівська. По Нифонті наступив митрополит Теофіл. Коли злучилась західна Україна з Литовським князівством, митрополитові підлягала західна Україна і Литва.

2. Коли помер король Юрій Львович без потомства, Галичина припала Болеславові, синові Тройдена, мазовецького князя і Марії, сестри Юрія, а зятеві Гедемина. Болеслав був католиком, грецького обряду.Він не тішився одначе симпатіями і помер наглою смертю, отроєний.

3. Західною Україною заволодів в 1340 р. польський король Казимир, свояк Болеслава. Він невдовзі вивіз наші скарби до Кракова.Львів, Перемишль, Галич, Любачів, Теребовля, Сянок і Кремінець Подільський мусіли присягнути йому вірність. Цікаве, що в справу іменування митрополита вмішався тоді і болгарський патріярх в Тернаво, що назначив в 1352 р. митрополитом Теодорета, хоч ще жив в Москві митрополит Теогност (1328-1353).Казимир став колонізувати західну Україну поляками, відступив Кейстутові, синові Гедемина, Бересть, а Любартові, другому його синові, жонатому з володимирською княжною, - Холм, Луцьк, Володимир.Так розпалась західна Україна.

4. Казимир звернувся до константинопільського патріярха в 1370 р. з проханням відновити опорожнену галицьку митрополію. Бо якщо він цього не зробить, то він підчинить вірних латинській єрархії і запровадить латинський обряд. Так само князь литовський Ольґерд звертався до константинопільського патріярха Філотея за митрополитом на західних землях. Патріярх згодився і поставив митрополитом Романа (+ 1362). В 1375 р. Казимир Великий постарався в папи і про установлення єрархії латинського обряду на західних українських землях, про архиєпископа і єпископів в Холі, Перемишлі і Володимирі, хоч цей останній город не підлягав йому. Тоді стала теж знову актуальною справа церковної єдності. Владислав Ягайло і Витовт відбули в 1405 р. 14-дневну нараду з митрополитом Кирилом (1378-1406) в цілі заключення церковної унії. Вже передше Владислав Ягайло спонукував царгородського патріярха, щоби поєднався з Римом.З його, патріярха, відповіді митр. Кипріянові в 1397 р. виходить, що він радо згодився би на те, але загроза з боку іновірців Константинополеві стоїть на перешкоді справі. В таких умовинах неможливо скликати Вселенський Собор.

5. По митр. Кипріяні наступив в 1410 р. митр. Фотій (1410-1431), поставлений царгородським патріярхом. Одначе він показався невідповідним. За спонукою кн. Витовта зʼїхалися в 1414 р. єпископи грецького обряду на Собор до Новгородка, що усунув Фотія і вибрав Григорія Цамвлака, болгарина з роду (1414-1419). Як далеко зайшло зближення духовенства руського і латинського, свідчить факт, на який нарікав митр. Фотій, в своєму посланію, що псковське духовенство уживало латинського мира при уділюванні тайни Миропомазання.Усунений Фотій у литовському князівстві, остався надальше митрополитом у Москві.

6. Григорій Цамвлак їздив до Риму і брав участь в констанцькому Соборі 1417 р. Його поява в Констанці викликала велику сензацію. Своїм блеском, численною свитою він вправив в подив усіх учасників Собору.Одначе акту унії він не підписав, бо ця справа не дійшла була під наради Собору. Київська митрополія обнимала тоді такі єпархії: 1) Київ,2) Галич, Львів і Поділля, 3) Володимир і Бересть, 4) Луцьк і Острог,5) Холм і Белз, 6) Перемишль, Самбір, Сянок і Підкарпаття, 7) Пинськ і Турів; — на Білорусі, 8) Полоцьк, 9) Витебськ і Мстислав (Могилів).Київські митрополити резидували тоді в Вильні або Новгородку.

7. Після смерти митр. Григорія (+ 1419) наступив митр. Герасим (1433-1435). Він був єпископом смоленським і прихильником зʼєдинення. Герасим помер жорстокою смертю, бо кн. Свидригайло спалив його на костирі 26 липня 1435 р. у Витебську. Кн. Свидригайло підозрівав його без достаточної причини у звʼязках з королем Жигмонтом, своїм противником.

8. В цьому періоді ми оглянули найголовніші події греко-католицької Церкви і найважливіші етапи унійного церковного руху на Україні, що знайшов своє завершення в Флорентійській Унії 1439 р.