ЧАСТИНА ПЕРША. ПАТРИСТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

I. Кінець старовинної філософії і поява християнства

1. Старовинна історія філософії закінчується звичайно неоплатонівськими школами. Саме тоді виступає Ісус Христос і голосить свою науку в Палестині. Вправді ще кілька століть опісля продовжується дискусія грецької і римської філософій із християнством, та властиво вони вже творять перехід до патристичної філософії. Хоч, як сказано, патристична філософія виложена в окремій книжці, виданій Українським Католицьким Університетом, то все таки для проглядности й тяглости конечний бодай короткий, загальний погляд на її перебіг, історію і розвиток, і то тим більше, що вона лягла в основу дальшого творення філософічної думки у Середньовіччі.

2. Загально відомим є, що найбільше філософічно обдарованим народом були греки. В них кожна система дає своєрідний, оригінальний погляд на дійсність. У греків також правди, що їх самометно пізнає людський розум, як причиновість, головні етичні засади, обʼєктивність змислових вражень тощо, стали предметом філософічного опрацювання. Хоч природне пізнання, як сказано, дійшло до найвищого досягнення завдяки Платонові й Арістотелеві, то все таки християнство ублагороднило ще платонівську і арістотелівську філософію і удосконалило пізнання деяких важних правд, як існування Бога, субстанціяльність душі, позагробове життя тощо. Передусім систему Стагирита вибрали християни не тільки з природного опортунізму, що оружжям ворога найбезпечніше і найлегше боронитися, але й тому, що він найкраще надавався до зрозуміння і до розвинення правд віри. Особливо помічною для богословії стала філософічна термінологія.

Всі признають, що Христос це осередок історії і що Він вніс щось зовсім нового і переломового в діяння людства.

3. Тому-то немає сумніву, що Христова віра ушляхотнила природне пізнання і просвічувала йому в дослідах — про існування особового Бога, сотворення світу з нічого актом Божої волі, безсмертність душі і її щастя та моральні закони — щоб не зійти на бездоріжжя. Одначе це не значить, що філософія не поповнювала в часі патристичної доби похибок, бо Обʼявлення не містить тільки очевидних правд, але передусім тайни віри і безпосередньо не доказує філософічних правд, та й не всі філософи руководилися правдами віри. Все таки патристична філософія і богословія мають велике значення для схолястики, бо вона на них опиралася.

Багато Отців Церкви студіювало грецьку філософію, поки ще стали християнами. Тому-то пізніше християни в поясненнях правд віри послуговувалися логічними арґументами зачерпнутими з грецької і римської філософії. Також Отці Церкви не плекали філософії як окремої науки, але як помічну для богословії, придержуючися засади: nemo theologus nisi philosophus. Як із одного боку вони не відокремлювали правд віри і розумових висновків, так із другого їх не утотожнювали. І хоч предмет філософії поганської і християнської є один, то одначе, що підносять історики філософії, дух патристичної філософії проникає ясністю і найтяжчі питання.

II.Початки патристичної філософії

Перші початки патристичної філософії входять у кінцеву добу грецької і римської поганської філософії (І-ІІ ст. по Хр.), добу неопітатореїзму і неоплатонізму. Неопітаґорейці приймають між Богом і людиною цілий ряд демонів, нижчих богів. Проти них стоїть матерія. Головними їх представниками були Ніґідій Фіґулюс († 45 перед Хр.), приятель Ціцерона, і Плютарх (50-125 по Хр.). Неоплатонізм учить, що людина повинна воювати з матеріяльним світом і тілом і зближуватися до Бога — абсолюта. Головними представниками неоплатоністів були Аммоній Саккос (175-242 по Хр.; він спочатку був християнином, та опісля завернув до поганської філософії) і Плотин (204-270 по Хр.), який походив із Єгипту. Його школа в Римі мала великий вплив на науку проти християнства. Поняття-ідеї є причиною всього. Всі істоти еманують із Бога і всі опісля вертаються до Нього. З Бога еманує розум - νοῦς, який пізнає все, і з нього вилонюється душа світу, а з неї безсмертні людські душі. З душі світу походить матерія. Науку Плотина продовжував його учень Порфирій. На тих філософічних міркуваннях оперлися потім різні єретичні секти.

Віруючі християни мусіли боронити Христову віру перед єретиками. А такими вже передше в тому часі були гностики. Вони почали свої дискусії від питання: звідки походить зло? (πόθεν τὸ κακόν). На це відповідали гностики на основі грецької філософії, примінюючи християнську науку до неї. Добро походить від Бога, а зло від вічної матерії, а не від Бога. Посередниками є еони, які вилонилися з божества і створили людину. Христос прийняв тільки сповидне тіло (докети), бо матерія є зла. Найвищий незнаний Отець, голова сімох планетарних духів, зіслав свого Сина, щоб знищити ізраїльського Бога, що володів жидівським народом. Так учив Сатурнін (біля 125 р. по Хр.) з Антіохії. Він приймав отже бога світла і сатану, володаря матерії. Цю науку, як вище знання від віри християн (πίστις), названо γνῶσις. Подібна є наука Василіда з Олександрії (130 р.). Від найвищого Бога (βῦθος – безодня) походять Нус, Логос, Фронесіс, Софія, Динаміс. Від нього вилонюються найвищі ангели, а з них щораз то нижчі і вкінці людська душа. Від найнижчих духів, яких є 365 родів, походить людське тіло і людина. Щоб її освободити від різних духів, Бог посилає Нус у сповидному тілі. Воскресення з мертвих нема, а душа очищується мандрівкою по різних звірятах і єствах, і вкінці вернеться до духового світу, а матерія пропаде.

Третім визначним гностиком був Валентин з Олександрії (біля 140 р.). Його фантастичні елюкубрації ще перевищують його попередників-гностиків. Від вічного Бога Битос (βῦθος – προπάτως - безодня) походять еони, муж і жінка, які родять дальших сонів, яких є зо, і вони творять πλήρωμα — замкнену цілість. Наймолодший еон є жіночого роду, Софія, грецька Мудрість, яка породила плід Ахамот — мудрість Старого Завіту. Вона хотіла б вернутись до плероми, але еон Горос скинув її в порожнечу. З її сліз постала матерія, а Ахамот породив жидівського Бога, званого з творів Платона Деміюрґом-Творцем, який створив видимий світ. Людина складається з духа, душі і тіла. Вона одержує духа від Ахамота, душу від Деміюрга, а тіло від матерії. Людина мала ніжне тіло, але через гріх була скинена на землю і одержала зматеріялізоване тіло. Щоб звільнити людей від Деміюрґа, Плерома, то є зо сонів, післала Ісуса Спасителя, який мав одночасно етеричне тіло. В часі хрещення в Йордані з Ісусом Назореєм злучився Ісус-еон. Під впливом Деміюрґа жиди розіпʼяли Ісуса. Але Він як еон Сотер вернувся до Плероми. — Подібну науку голосили Карпократ і Кердон. Є три роди людей: гіліки - погани, психіки - звичайні християни і пневматики - гностики, що є найдосконалішими людьми і вони будуть спасені без добрих діл.

У 160 р. виступив був у Римі Маркіон. Він признавав двох богів — добра і зла, що ведуть зі собою боротьбу. Бог добра не обʼявляв себе.Світ створив Деміюрг — бог справедливости. Він безоглядний і немилосердний. Щоб звільнити людей з-під його влади, добрий Бог післав Ісуса у сповидному тілі, і цей обʼявив доброго Бога і відкупив людей, але не дав законів. Маркіон забороняв їсти мʼясо і пити вино, заключувати подружжя, приказував строгий піст у суботу тощо — все на те, щоб знищити бога зла.

Подібно вчив Гермоген (кінець ІІ ст.) про дуалізм Бога і матерії. Бог є добрий, єдиний і незмінний, і не створив він світу, але бог зла є його творцем.

Цей дуалізм розвинув ще більше Манес (238 р.) як автор маніхеїзму. Бог добра, що царить на висотах світла, окружений світлими, добрими духами, і бог зла, що ширяє в темнотах рівно ж зі своїми злими духами, ввесь час воюють між собою, одначе всі вороже настроєні до Бога і духів світла. З останнього духа світла вилонюється пралюдина, якій помагає дух життя в боротьбі з темними силами. Світло видерте в пралюдини стає душею світа, а дух життя творить світ. З другого боку дух темноти створює Адама й Еву, від яких походить людський рід. В людині є дві душі, одна добра, звʼязана з первнями світла, а друга зла, що походить від духа темноти. Ця остання є джерелом пристрасти і гріха. У Старому Завіті царив дух темноти, але Бог світла зіслав свого Сина Христа в позірній постаті, щоб освободив душі світла. — Щойно Манес обʼявив духа життя.

Маніхейці ділилися на три кляси: найнижча — signaculum oris — це ті, що не їли мʼяса і не пили вина; друга кляса — signaculum manuum — включала тих, що не працювали руками; третя, найвища кляса — це були ті, що поздержувалися від подружжя.

Таких сектантів і сект (Керінт † 115) було багато. Це світ фантазії і здогадів. Оперті вони головно на філософії грецькій і Далекого Сходу, вони подавали як таємну науку Христа, повірену тільки апостолам і їм (γνῶσις), і збережену ними як гностиками. Проти них мусіли виступити християнські вчені і при помочі філософічної аргументації і логіки їх опрокидувати. Такими в першу чергу були апологети, як св. Юстин Мученик (Діялог з жидом Трифоном, Дві апології). Бог обʼявився назовні через створення і через пророків і грецьких філософів (σπέρμα λόγου ἔμφυτον і λόγος σπερματικός). Християнство, це найвища і найправдивіша філософія. Таціян (Промова до греків), Атенагор, Гриней, єп. Ліону († 202), Іпполіт і ін. апологети викладали євангельську науку і боронили її з філософічного становища. Логос обʼявив Божу, християнську науку. Бог сотворив матерію, людину й душу. Деякі з них розрізнювали за гностиками φυχή і πνεῦμα, і тому повторювали їх хибні філософічні погляди.

До ІІ ст. всі твори на Сході і на Заході є писані по-грецьки, а щойно в ІІ ст. західні християнські письменники починають впроваджувати латинську мову.

ІII. Головні представники східньої патристичної філософії

1. Поширювання Христової Церкви викликало потребу систематичного викладу правд віри. Тому постали катихитичні школи, зразу на примітивному рівні, та згодом вони розвинулися у високі наукові осередки. Найперше постала така висока богословська школа в Олександрії, пізніше в Кесарії Палестинській і Антіохії. Вони примінили грецьку філософію в науці віри, і то досить вчасно. Головними представниками олександрійської школи були Пантен зі Сицилії (180-200 по Хр.), Климент Олександрійський (115-211) і найспосібніший Оріґен († 254-5). Там плекано філософію як підготування до богословської спекуляції і оборони віри. Климент уже розбирав питання про відношення розуму до віри. Він навіть робив докір деяким вірним, що вони не хочуть учитися філософії, діялектики й роздумування, а лише знати чисту віру. [1] Він ішов ще дальше твердив, що «філософія виховала грецький нарід для Христа, як Закон виховав жидів». [2] Філософія помагає розуміти правди віри і здержуватися від змислових зворушень. Християнський ґностик є заглиблений у Бога і поза Ним нічого не хоче бачити. Він зберігає спокій і рівновагу духа – ἀπάθεια. За Сентіма Севера з Олександрії Климент мусів утікати до Кападокії, до свого олександрійського єпископа; там він і помер. Знаними творами Климента є: Λόγος προτρεπτικὸς πρὸς Ἕλληνας (Зазив до греків-поган), Λόγος παιδαγωγός (Педагог) і Στρωματεῖς (Килими). Він держався алегоричного, не буквального пояснювання св. Письма. Науку Климента продовжував Оріґен у творах: Κατὰ Κέλσον і передусім у Περὶ ἀρχῶν (Про основи християнства). В ньому дає він перший систематичний виклад правд віри.

2. Оріген народився в Олександрії 185 р. у християнській родині і як 18-літній хлопець уже очолював школу, та на 25-ому році життя ще слухав Аммонія Саккаса - неоплатоніка. Задля спору зо своїм єпископом виїхав до Палестини, де заснував нову школу при допомозі єп. Олександра Єрусалимського і Теоктиста Кесарійського і з неї вийшло багато вчених. Був він коротко і в Римі. У названих творах Оріген відкидав закиди гностиків і доказував правдивість християнської віри.

Бог є найвищий Дух і від Нього все походить. Він зродив Логоса, що прийняв людину Христа як посередника між Богом і людьми. Він — найвище добро і справедливість. Світ, духи, ангели і матерія є Ним сотворені. Коли був світ сотворений — не можна означити. Душа є нематеріяльна і належить до духів. Сама не може існувати без тіла. Очищення душі від кари по смерті кінчається і вже вкінці вона вертається до Бога (ἀποκατάστασις τῶν πάντων) у часі загального воскресення і прославлення світу. Він був платоніком, бо опирався на науці Платона, та водночас і самостійним мислителем. Як людина був характерним, хоч мав багато труднощів. Був готовий понести і мучеництво за віру. Його літературна спадщина велика, біля 6.000 творів, з яких однак дуже багато пропало.

Оріґен мав багато прихильників як св. Григорій Тавматург, Памфілій і інші, а також і противників (св. Методій і інші) і був осуджений на Царгородському соборі 553 р. за вчення про преекзистенцію душі і прo ἀποκατάστασις.

3. У IV ст. підо впливом християнської віри розвинулася філософія ще краще ніж передтим. Переслідування минулися і тому могла свобідно процвітати наука богословії і філософія, на якій вона опирала свої заключення. Розпочався славний спір про Пресвяту Трійцю, яку заперечив Арій († 336), прихильник Філона: є один Бог, а Його Син Логос є сотворенням. Таку саму науку голосив Аполлінарій († 375), що приймав трихотомізм в людини — тіло, нижчу душу і духа (νοῦς). Логос прийняв у воплоченні тільки тіло й нижчу душу. Проти тих єресей виступили Отці Церкви, як св. Атанасій (295-373) з Олександрії у творах: Λόγος κατὰ Ἑλλήνων (Проти поган) і Λόγος περὶ τῆς ἐνανθρωπήσεως τοῦ Λόγου (Про воплочення Слова). В них видно велику ділектичну ерудицію. Олександрійську школу представляли ще Дідим Сліпий і інші. Душа є субстанцією відмінною від матерії і вона дає можність думати й пізнавати духові речі як безсмертність, логічність тощо. Одним із найвизначніших представників грецьких Отців був св. Василій († 379), спосібний і образований на платонівській філософії в Атенах. Головними його творами були: Ἀνατρεπτικός τοῦ Ἀπολογητικοῦ τοῦ δυσσεβοῦς Εὐνομίον і Πρὸς Ἀμφιλόχιον. Людський розум може пізнавати духові речі і з тим також посереднє пізнання Бога є аналогічне та є з видимого світу, а не безпосередне. Незвичайно глибока є філософічна арґументація про Пресв. Трійцю, зокрема про другу Особу у творі Проти Євномія (μία οὐσία – τρεῖς ὑποστάσεις). Другим представником кападокійської трійці був св. Григорій із Назіянсу († 390), що студіював зо св. Василієм у неоплатонській школі. Він званий також Богословом задля своїх богословських промов (οἱ τῆς θεολοηίας λόγοι). Він зробив другу спробу синтези після Орігена уложити питання теології в одну систематичну цілість.

4. Третім найвизначнішим кападокійцем був св. Григорій Ніссейський († 394). Він рівно ж платонік і найбільш обдарований спекулятивний ум того часу (Ἀντιῥῤητικὸς λόγος). Бог є найзвершеніше Єство, від якого все походить, що існує, і тому Він може бути тільки один. Бо якщо б їх було більше, то різнилися б якоюсь досконалістю, що в одного була б, а другий не мав би її. Душа є безсмертна, вона воскресне з тілом. Людина згрішила, прийшов упадок і кара, але вкінці всі повернуть до первісного стану — ἀποκατάστασις — як учив хибно із Платоном Оріген.

5. У V ст. патристична наука починає послаблюватися через мандрівки народів. На вершині стоїть іще Псевдо-Діонисій Ареопагіт (Περὶ θείων νομάτων – Про божі імена і Περὶ τῆς μυστικῆς θεολογίας – Містична богословія). Він видавав свою науку, наче б описану Діонисієм, учнем св. Павла. Але гуманіст Валля доказав, що це пізніший твір із V ст. Бог є свобідний від усіх недосконалостей. (Головні спори були тоді ведені з монофізитами і монотелетами [Євтимій і Діоскур † 454]. Їх поборювали Леонтій із Візантії [† 543] і Максим Ісповідник [† 662]). Великою філософічною ерудицією відзначався св. Кирило Олександрійський († 444). Свою науку голосив проти Несторія. Він світив глибокоумністю і бистротою. Свої твори упорядкував дуже логічно — єдність Особи, подвійність природи — і тому звуть його найбільшим схолястиком зі св. Отців. [3]

6. Коли отже в олександрійській школі переважала ще платонівська філософія зо своїм ідеалістичним полетом, то противно антіохійська (Діодор із Тарсу, Теодор із Мопсвестії, св. Іван Золотоустий) держалася радше реального змісту св. Письма, стала звертатися до Арістотеля, тим більше, що на нім оперлися були несторіяни і монофізити. Він VI ст. зо згаданим Леонтієм Візантійським Стагирит опановує зовсім грецьку патристику.

IV. Св. Іван Дамаскин — найбільший систематик східньої патристичної філософії і богословії

1. У перших семи століттях філософія і богословія розвинулися на Сході до небувалих висот. З великою філософічною ерудицією Отці Церкви І письменаро ти заднити подині питання які ставило тоді церковне й наукове життя. Передусім правди про сотворення, тринітарні, христологічні й інші правди лучилися разом і випливали з попередніх розумових досягнень. Дидактичні вимоги у школах вимагали уняття їх у цілість. Перші такі спроби, як відомо, робили Оріген і Григорій Назіянзенський. Та найбільшим систематиком Сходу був св. Іван Дамаскин. Подібно, як пізніше св. Тома на Заході, так св. Іван Дамаскин на Сході не визначався оригінальністю думок і поглядів, але неперевищеним уняттям їх у цілість і логічним повʼязанням поодиноких питань.

2. Про життя св. Івана Дамаскина знаємо дуже мало, бо його біографії писані кількасот літ по його смерті. Треба в головній мірі опиратися на деяких його принагідних оповіданнях про себе самого в різних творах. Він народився в 690-их роках у Дамаску, тодішній столиці арабів. Батько Івана, Саргун (Сергій) Мансур, будучи високим урядником каліфа, викупив із неволі монаха Косму, що виховував і вчив Івана і його прибраного брата Косму. По смерті батько Івана обняв його уряд. Але василевс Лев II оклеветав його як зрадника каліфа, а цей за те казав відтяти йому праву руку. Легенда оповідає, що за гарячими молитвами Івана, Мати Божа сцілила йому руку.

Дамаскин зрікся уряду і почав писати в обороні святих ікон. Коли переслідування християн ставало щораз грізніше за каліфів, Іван зо своїм прибраним братом Космою вступили до монастиря св. Сави біля Єрусалиму. Там одержав він свячення на пресвітера (726 р.) і там за царгородського патріярха Івана V (†735) розвинув письменницьку акцію в обороні ікон (Πρὸς τοὺς διαβάλλοντας τὰς ἁγίας εἰκόνας) та писав філософічні й богословські твори та літургічні поеми (Ἱερὰ παράλληλα), гомілії і гимни.Помер він біля 749 р. У 1890 р. папа Лев XII проголосив Дамаскина Учителем-Доктором Церкви.

Дамаскин був високообразованою людиною і як учень монаха Кос-ми, і як двірський урядник, і передусім як монах і пресвітер монастиря св. Сави. Він основно перестудіював філософію Платона й Арістотеля, їх послідовників та цілу патристику. Передумав він її, опер на арістотелівській філософії та уняв її в одну систематичну цілість. Його наукова й поетично-літургічна спадщина дуже багата (Мінь, томи 94-96).

3. Найважніший твір Івана Дамаскина, це Πηγὴ γνώσεως (Джерело знання). Це самостійно оброблена й уложена в одну систему ціла філософія і теологія Сходу, до яких долучив як пропедевтику арістотелівську філософію, головно термінологічні пояснення. Не диво тому, що Джерело знання стало філософічним і теологічним підручником на Сході, а пізніше по трьох століттях лягло в основу західніх теологічних Сумм. Переклад на латинську мову зладив Бургундо з Пізи († 1194) і ним користувався Петро Ломбард, Тома з Аквіну та інші. Πηγὴ γνώσεως було для Сходу тим, чим далеко пізніше (5 століть опісля) Сумма Томи для Заходу.

Твір ділиться на три частини. У І — Κεφάλαια φιλοσοφικά — (68 глав) поданий огляд філософічної термінології після Арістотеля, Порфирія і Аммонія. Там також приходить ославлена без причини теза: Philosophia theologiae ancilla; Πρέπει δὲ καὶ τῇ βασιγίδι ἄβράς τισίν ὑπηρετεῖσθαι. [4] У II частині — Περὶ αἱρέσεων ἐν συντομίᾳ — у скороченні вичислено з рес к істиний вступ. III частина — Ἔκδοσις ἀκριβὴς τῆς ὀρθοδόξου πίστεως — це властива догматика, яка поділена на чотири книги. У першій є мова про триєдиного Бога, у другій про сотворення, у третій і четвертій про воплочення. В цій останній говориться про перший є мова протрення. В ній таїнства і про останні речі. Та цей поділ теології не походить від Дамаскина, але зроблений після Петра Ломбарда [5]. Цей твір у головній мірі є вислідом праці попередніх століть.

4. До VIII ст. грецька богословія має характер більш полемічний і оборонний перед єресями, і тим самим є вона несистематичною. Πηγὴ γνώσεως було під тим оглядом великим кроком уперед в історії теології і філософії і воно носить на собі виразне знамʼя схолястики. Немає нині жодного сумніву, що у візантійській імперії церковна культура далеко перевищала західню. Греки високо розвинули розуміння правд віри. Гіганти богословського ума, як Атанасій, Василій, Григорій, Золотоустий, остануть на все ясною славою Сходу. Та дивна річ, розвиток східньої теології припинився. Роздори й упадок візантійської держави, брак церковної єдности, так конечної до розцвіту правдивої богословії, і дальше зубожіння орієнтального клиру під правлінням турків — все це пхнуло східню теологію стрімголов у занепад. [6]

5. Здобуток грецького філософічного й богословського ума перейняли середньовічні схолястики. Вправді першим Отцем у середньовіччі на Заході був св. Авґустин, але немає сумніву що і грецькі отці дали сильний поштовх для схолястичної теології. Твори східніх отців знані були на Заході переважно із флорілегій у фрагментарнім перекладі Руфіна, Євстатія, Аміна й Муціяна. Грецький вплив на латинську схолястику починається властиво в XII ст. з перекладом «Про православну віру», третьої частини Дамаскинового Джерела знання, що його зладив, як сказано, Іван Бурґундій із Пізи († 1194).

З Дамаскина пізнав Захід деякі основні правди арістотелівської логіки, онтології, психології і етики. [7] В теології дістали схолястики через Дамаскина новий матеріял (у науці про Пресв. Трійцю і у христології) і навчилися ясно означати й усталювати термінологічні вирази. [8] Бо у творах Дамаскина часто поставлена теза, що Бог є чистий дух і Йому одному належиться поклін. Він добрий —ἀγοθός — і є причиною всього доброго, а свобідна воля людини є причиною зла. Бог дає всім людям свої ласки. Первородний гріх позбавив людину Божої благодаті, одначе розум і свобідна воля залишилися. Дуже основно виложена наука про Христа — дві природи і гіпостатична злука.

Святий Дух походить від Отця через (διά) Сина, а не ἐκ, бо Син походить також від Отця. [9] Верховну владу над Церквою Христос дав Петрові.Пекольний вогонь не є матерільний — πῦρ οὐχ ὑλικόν. [10]

Через те, очевидно, вплив на схолястичну спекуляцію зростав і рівночасно скріплявся в теології традиційний доказ ex auctoritate.

Цей звʼязок і безперервність треба мати на увазі з огляду на погляди різних богословів, що ставлять схолястику як щось ворожого східній традиції. Вправді про зависимість схолястиків від грецьких Отців наука ще не сказала свого останнього слова, але сам факт признають усі безумовно. Спір іде радше про ширину впливу. Рівно ж і протестанти признають лучбу схолястики з грецькою патристикою. [11]

Так отже св. Іван Дамаскин († 749?) своїм згаданим твором Πεγὴ γνώσεως закінчує патристичну добу, а з тим і патристичну філософію, яку опер на Арістотелеві і тим надав напрям схолястичної середньовічної філософії і теології.

V. Західні — латинські філософи із до-схолястичної доби і св. Августин

Підо впливом грецької філософії стояли й латинські письменники на Заході, як Тертуліян († 240), який попав у ригористичний монтанізм (Ароlogeticum, De testimonio animae, Adversus Valentinianos та ін.) і стоїстичний матеріялізм. Пізнання Бога є природне з видимого світу і надприродне з Обʼявлення. Душа є з природи віруюча: Anima naturaliter christiana. Проти Маркіона боронив Тертуліян єдність Бога. Матерія є сотворена і не вічна, як твердив Гермоген. Обʼявлення і розумової науки не можна узгіднити.

Хибним у Тертуліяна є твердження, немов би Бог мав також свого роду тіло (руки, ноги тощо). Подібно і людська душа є матерільно-етерична, як це вчили стоїки. Сучасниками й послідовниками Тертуліяна були Мінуцій Фелікс (деїст і стоїк), Арнобій, Ляктанцій і інші.

Та на Заході найвизначнішим спекулятивним умом був св.Авґустин († 430). Його попередник св.Амвросій († 398) опирався, подібно як перші західні письменники, на грецьких Отців. Він був архиєпископом у Медіоляні. Св. Авґустин це справжній геній латинської Церкви на Заході. Народився він у Нумідії в Тагасте 354 р. Батько його Патрикій був поганином, а мати, Моніка, християнкою. Його молодість була дуже бурхлива й розгнуздана.

По чотиролітніх студіях реторики в Картагені, відкрив Авґустин свою школу. В тім часі, завдяки неоплатонській філософії, він покинув маніло Та не дого провадив школу. У 384 р. вирався до Риму, звідки за посередництвом префекта міста Симмаха покликано його на професора реторики до Медіоляну. Там слухав він проповідей св. Амвросія з чисто реторичної цікавости, дальше студіював платонську філософію, піддався впливам зверненої до вічности метафізики та читав св.Письмо і вдумувався у надприродне обʼявлення. Завдяки цьому поняття про Бога удосконалювалося в нього щораз більше і він набирав щораз то ширшого погляду на філософію. А вже найбільше захоплювала його особа Христа в євангеліях. Та не зважаючи на те, демон розпусти держав його кріпко в своїх тенетах. Рівночасно душевний неспокій змагався і розгорювалася страшна внутрішня боротьба. З однієї сторони чув він про високе, духове життя християн, вічне щастя, а з другої похіть і вдовілля пестили його змислову уяву. Благодарна сила душі змагалася! Серед тих виснажуючих вагань, що пекли його мозок, почув він хлопʼячий голос: Tolle, lege - бери, читай! Він відкрив послання св. Павла до римлян (13,13): «Жиймо чесно, не в гульні і пʼянстві, не в любодійстві і розпусті, не у сварні і зависті. Але одягніться Господом нашим Ісусом Христом, і не догоджуйте тілу в похотях».

Це була зворотна точка драми, яка відігралася з рівною силою хіба в душі другого ґенія, св. Павла. Авґустин кинув реторику і пішов до Кассікіякум близько Медіоляну до свого товариша і став приготовлятися до хрещення, якого довершив св. Амвросій 387 р. Там поконав він скептицизм, почуття послаблення і резигнації, які нікого не зробили ще щасливим та християнізував найвищу філософію старинного світу. У мистецький спосіб представив він підшепти спокус: «Чи хочеш нас покинути? Від тієї хвилини не буде тобі можна робити це і те навіки. І чого вони не пригадували мені тими словами це і те"? Боже мій, чого вони мені не шептали! І вже чув я їх ледве замітно, але не так, наче б вони свобідно виходили меті на зустріч але немов шептали за моїми плечима і дошкулювали мені на відході, щоб я ще оглянувся... Сильна, нахабна звичка говорила мені: "Чи ти думаєш, що будеш могти видержати без них? Але вона це мовила вже зовсім знеможена». [12]

Незабаром відтак вернувся Авґустин до Африки. По дорозі в Остії умерла мати. В одній із глав Ісповідань згадує він про бесіди, які вів тоді з матірʼю на тему блаженства: «Ми вели разом солодку гутірку; забувши про минуле, ми гляділи в майбутнє перед нами. Питали ми себе в присутності Правди, якою є Ти, яке буде вічне життя святих, якого око не бачило, вухо не чуло і жодного чоловіка серце не зазнало. І прагнули устами нашого духа за небесними водами Твого джерела, ожерела життя, що є в Тобі, щоб, підкріпившися ним, за нашою спромогою могли ми всестороко розважати ще вий предмето. І коли ми так про нього говорили і за ним багнули, діткнулися ми його ніжно у хвилині найвищого піднесення серця; тоді ми зідхнули, лишили там перетвори нашого духа і вернулися знову до шепоту наших уст, яким починається і кінчається слово. Та що ж дорівнює Твоєму Слову, що нам приказує і що, не старіючися, остає в собі і все обновлює?» [13]

В Африці, в Таґасте скоро розійшлася вістка про вченість Августина і його побожне життя. Це звернуло увагу єпископа Валерія в Гіппо, так що він висвятив Августина на священика, а відтак на єпископа-помічника.

По смерті Валерія Августин став гіппонським єпископом. Новий єпископ вів строге монаше життя в основанім ним монастирі, часто проповідував, піклувався вірними, роздавав своє майно, а навіть казав стопити церковні посудини і продати їх, щоб облегшити життя по нападах і знищеннях єретиків. Головно віддавався письменницькій праці, яку вважав своїм обовʼязком. В 400 р. видно в Августина вироблені католицькі переконання, що наглядно виступають в Ісповіданнях і Божій державі. Закінчивши внутрішню боротьбу, гіппонський єпископ взявся до поборювання жидів, єретиків, аріян, які перечили божество Христа;маніхейців, які вважали зло існуючою істотою, а не незгідністю волі з Божим законом; донатистів, які твердили, що важність семи тайн залежить від святости уділяючого; пелагіян з їх наукою, що чеснота й добрі діла залежні виключно від людини, а не від ласки, надприродного й неналежного Божого дару. У творі De gratia et libero arbitrio доказав він конечність Божої ласки в діянні, яка одначе не зносить свободи волі. Зі всіх тих боротьб за чистоту науки Церкви і її єдність вийшов Августин повним і славним переможцем на африканських спорах, якими сам проводив. Кидані ним думки стали напрямними для цілих століть.

Та тяжка всестороння праця серед недуг підкошувала його життя.Помер 430 р. будуючою смертю канника при облозі міста Гіппо вандалами. Тіло спочиває в Павії як дар ломбардського короля Люітпранда, що купив мощі від прогнаних африканських єпископів.

Тяжко дати огляд філософічної, богословської, історичної, реторичної і душпастирської творчости цього всестороннього генія, а ще тяжче поняти його особовість. Августин це рідкий, повний почувань, прямолінійний характер. З Ісповідань і філософічних діялогів наглядно видно, що він був наділений незвичайно великою вразливістю у схоплюванні вражень і відчувань. Ідеаліст, платонік, при тім усім це муж залізної волі і великий організаційний талант.

У житті милий, живої вдачі, радісний, енергійний, жадний знання і правди, а рівночасно високо чутливий. Полет, досадність і барвистість мови надавали йому, реторові за професією, особливішого чару і зʼєднювала всіх. А всі ті природні дарування удосконалювали надприродні ласки. Велич характеру пробивається у щирій скромності. Лише «малодухи» обстоюють свою непомильність і за всяку ціну й усюди хотіли б переперти свої погляди, не допускаючи ніякої завваги: «В усіх моїх письма бажав би я собі мати не лише побожного читача, але і свобідного поправлювача... Не послуговуйся моїми творами як канонічними письмами».[14]

Він бачив межі свого знання, бо ніхто на землі крім учительського уряду Церкви не є непомильним, хоч як авторитетно й самопевно він виступав би. І в тім духа велич, щоб пізнати свою неміч! При кінці життя написав Авґустин Retractationes, в яких перевів безпощадну самокритику і посправлював свої попередні хибні погляди.

До характеристики особи св. Августина належить підкреслити його величну гуманність і вирозуміння для людської немочі. «Хай ті вас ненавидять, писав до маніхейців, що не знають, скільки стоїть труду знайти правду і оборонитися від помилок». [15] Переписувався він із цілим тодішнім церковним світом і своєю наукою зачудовував вірних і єретиків, папів, єпископів і богословів. Гіппонський єпископ це найбільш творчий ум першого християнського тисячоліття на Заході. Він був для нього міродайним авторитетом. На нього покликувалися папи в рішеннях як на вислів католицького переконання. Тому вже св. Єронім предсказував, що будуть величати його «Catholici te conditorem antiquae rursum fidei venerantur atque suspiciunt» [16] a св. Вернард назвав його «Maximus post apostolos ecclesiarum instructor». [17] Одним словом Августин злучив у собі церковний дух Кипріяна, оригінальність Тертуліяна і всесторонність Орігена. Практичний змисл римлянина йшов у парі з бистроумністю і рухливістю грека. Жоден латинський письменник з патристичної доби не полишив так багатої спадщини, як Августин. Видання Мінья обіймає 16 томів його творів. [18] Свої філософічні студії присвятив він передусім Богові і людській душі (De immortalitate animae, Contra Academicos, De libero arbitrio, De civitate Dei та інші). У них опирався на Платонові, пітаторейцях і стоїках. Арістотель не входив в обсяг його філософування. Пізнання є природне змислами і розумом. Бог як духова істота є джерелом усякої правди і пізнання. Друге пізнання є з віри і Обʼявлення. Бог є світлом. Людина може пізнати правду в першу чергу через самопізнання. Філософічні заключення, як загально в усіх Отців Церкви, не творять у св. Авґустина однієї цілости вложених в одному творі, але висловлені принагідно в різних писаннях.

Змислами пізнаємо існування зовнішнього світу. Нормою правди може бути тільки незмінний Бог. В Ньому є formae principales, типічні зразки (rationes) для існуючих речей і з них пізнаємо первовзори всіх речей у Бозі. Без Бога, абсолютної Правди, ми не могли б нічого пізнати. Всі хочуть бути щасливими і прямують до добра, а не до зла. Всі добра є переминаючі й несталі і не ущасливлюють людину, а лише вічне добро.Бог є вищий понад усі сотворіння — десять категорій не відносяться до Нього. Світ є сотворений Богом і віддзеркалює Його. Зло є противне діяння Божій волі. Душа є духовою субстанцією і підметом психічних діянь. Вона не є матеріяльна, бо не могла б помістити в собі такої великої кількости змислових вражень. Вона є в цілому тілі і з цілого тіла відбирає враження. Вона створена Богом і є безсмертна.

У філософії, як відомо, Авґустин був платоніком, бо Платон найбільше зблизився до християнства. «Цілий світ, підпадаючий під змисл, це відбитка божих ідей. Існує різниця між світом духовим і змисловим. Платон приймав, що існують два світи: духовий, в якім перебуває правда, і світ змисловий (видимий), якого існування приймаємо зором, слухом і чуттям. Перший є правдою-дійсністю; другий є світом подібности, сотвореним на подобу першого». [19] Наші поняття є також відблиском божих ідей, духового світу. Авґустин справив Платона, додаючи, що ідеї, які є рацією світу й думання, не мають власного існування, але існують в умі Божім. У Бозі є причина всіх змінних речей і незмінне начало всього проминаючого і в Нім живуть відвічні рації всіх нерозумних і часових творінь. Світ остільки існує, оскільки віддзеркалює в собі відвічні Божі ідеї. З видимого світу повинні ми підноситися до невидимого і з нього пізнавати незмінну відвічну правду. У видимім світі криються вічні і незмінні первні. Треба основно пізнавати явища, бо вони є ступенями, по яких доходимо до нескінчености й ідей. З усього сотвореного світу займає душа найвище місце в існуванні, а тому що вона злучена з тілом — матерією, є найкращою обсерваційною площиною, на якій найсовершенніше нагляднюється для нас дійсність. Авґустин справді незрівняний обсерватор людської душі! «Deum et animam scire cupio» - була його життєва девіза Залю засталя гіпоск єпископ над душею, її одністю і проявами та найскритшими її закутинами. У людині є щось таємничого, про що не знає навіть його власний дух. Та самою аналізою психічних функцій не вдоволявся він, але пішов до самого ядра проявів — субстанції душі і її безсмертности. Душа, це не сума психічних актів, звʼязаних свідомістю. Навпаки свідомість говорить про існування підмету «я», що живе, відбирає враження, думає. Душа пізнає себе зо своїх актів.

Існування Бога, як сказано, доказує Авґустин не лиш із зовнішнього світу, але й з душі. Людина має вроджене бажання щастя і пізнання правди, а щастя не лежить у шуканні правди, як учили платоніки, але в її посіданні. Цей факт вродженого бажання можна пояснити собі лише тим, що існує незмінна правда, яка всіх освічує, і найвище добро, яке обнімає всі добра і всіх ущасливлює. Бог є понад усі часи і щойно зо сотворенням світу починається час. Сущність і якість (substantia i qualitas) у Бозі є тотожні, бо Божа суть не допускає ніякої зміни. Досконалість Божа являється в нашім пізнанні так, як краски заломаного світла.

Відношення розуму до Обʼявлення характеризує Августин висловом:«Intellege, ut credas; crede, ut intelligas» - «Зрозумій, щоб повірив; і вір, щоб ти зрозумів». [20] Умом пізнаємо факт Обʼявлення і рації, які змушують нас прийняти Обʼявлення. Обʼявлені правди стають відтак предметом пізнання.

Головним твором св. Августина є De trinitate. Це є і загалом найглибша патристична книга про Пресв. Трійцю і з неї через довгі віки черпали своє знання католики. Автор виходить від вислову Бога: «Сотворімо людину на образ і подобу нашу». [21] Обʼявлені є три Особи Божі, отже людина, а ще більша душа з розумом і волею, відбиває в собі троїчність Осіб.За тим між Логосом-Словом і нашим пізнанням заходить аналогія, як знову між актом дихання любови і Св. Духом. Любов є залежна від пізнання, бо nihil volitum nisi praecognitum. Отже Дух Святий походить і від Сина. Всі діяння назовні (сотворення світу, удержання його тощо) є спільні всім трьом Особам, бо ці акти походять від природи Божої, яка всім трьом Особам Божим є спільна. Цей психологічний підхід до таїнства Пресв. Трійці є дуже оригінальний і він ляг в основу пізнішої схоля-стичної спекуляції про Пресв. Трійцю.

Рівно ж виказав Августин свою оригінальність у розумовім унятті обʼявленої правди про порушення ума й волі ласкою Божою. Сам переживши страшні моральні упадки, він відчув на собі діяння Божої ласки, звʼязок, який безпосередньо лучить душу з Богом. Власним досвідом переконався він, як слаба і найблагородніша людська душа, коли не утвердиться через християнське виховання і як нещасливий той, хто шукає радости в недозволених тілесних утіхах: «Ти все був близько мене своїм милосердним гнівом, мої недозволені втіхи поляв Ти гірким болем, щоб я навчився шукати радости без терпінь і не знайшов відтак нічого, крім Тебе, Боже». [22] За глибокі трактати проти пелагіян дістав він титул Doctor gratiae.Від упадку прабатьків не має людина тієї ненарушимої природи, в якій була сотворена. Будяться в ній мимоволі пожадливості й похоті, які пруть до згоди волі на гріх і які насильно треба поконувати й поборювати. Без ласки Божої людина не може зробити нічого надприродно доброго.

У Христі приймав св. Августин дві природи незмішані і одну особу Сина. Душевні зворушення будилися в людській природі Христа за згодою свобідної волі. Христос, після Августина, це великий Учитель, який веде нас до правди; Він Мудрець, який є для нас зразком життя.

Правдива Церква є одна, апостольська, свята й католицька. Авґустин розрізнював видиму і невидиму Церкву. «Багато таких, що, здається, є з-зовні Церкви, в дійсності є внутрі, а такі, що, здавалося б, є внутрі, є поза Церквою». [23] Від Августина походив після осудження Пелагія в Римі вислів, пізніше одначе спрецизований: Roma locuta, causa finita.

У біблійних студіях держався Авґустин перекладу Італа і св. Єроніма. Вправді єврейської мови не знав він, але порівнював латинський текст із грецьким. Крім буквального змислу приймав і алегоричний. Лише виложення св. Письма Церквою є правдиве і вона є тут найвищим авторитетом. Авґустин створив біблійну герменевтику, науку про пояснювання св. Письма. Від нього походить також багато душпастирських писем про боротьбу з гріхом, подружжя, дівство, монашество тощо. Августин є рівно ж творцем катихитики, науки про навчання правд віри (De catechizandis rudibus) і гомілетики, про проповідання Божого слова. Він є найбільшим християнським бесідником Заходу. Зразу старався про штучний вислів, антитези і гру слів, пізніше одначе дбав про якнайбільшу простоту. При тому його мова все гнучка й ядерна. Подекуди робив він примінення до життя і з логічною послідовністю розвивав свою тезу.

І так, пояснюючи Пс. 33,13: «Де є такий чоловік, що любить життя і бажав би бачити щасливі дні», Авґустин дає відповідь, оперту на глибокій психологічній обсервації: «Не відповідає кожний із вас? Ось тут. Бо чи ж є між вами такий, що не любить життя і не бажав би діждатися щасливих днів? Чи ж не нарікаєте день-у-день саме на це та не негодуєте: Як довго будемо це терпіти? З дня на день гірше, за часів наших предків було все таки краще, то були лучі часи! Та як би ти спитав своїх дідів, то вони так само нарікали б на свої часи. Наші батьки були щасливими, а ми нещасні і переживаємо лихі дні. Ми думали, якщо умер би був пануючий, прийшла б полегша, а так воно гірше! О Боже, дай нам щасливі дні!... Все будут литі ді на світі, але дорі Бозі. асиі холі переживав Авраам, але внутрішні в серці; мав лихі, коли задля голоду покидав свою загороду і шукав хліба на прожиток. Так усі шукали. Мав може Павло щасливі дні, коли казав: “Я терпів голод і спрагу, холод і наготу». [24]

У монументальнім творі De civitate Dei гіппонський єпископ зʼясував погляд на відношення християнської релігії до держави. Притоку до написання цього твору дали закиди поган, немов би то християни стягнули гнів богів на римське царство, яке знищив Алярих 410 р. У перших десяти книгах виказує автор, що поганство непотрібне до щастя ні в цім ні в майбутнім житті.

Християнство і римське царство, це представники двох держав, сііtas Dei (добрі ангели і люди) і civitas terrena (починається з упадком злих духів), які ведуть зо собою завзяту боротьбу. Відтак переповідає історію світу, зʼясовуючи при тому історіософічні погляди. Це перша філософія історії, якої основи не стратили ще й нині свого значення. Твір переплетений археологічними екскурсами і цитатами з різних клясичних, деяких уже пропавших, творів, які цікаві передусім для філолога. Августин опрокинув поганське поняття держави як найвищої цілі людини і створив християнське поняття держави, яка має помагати людині осягнути вічне життя і тому повинна опиратися на моральних законах. Великому заборчому царству протиставить Августин малі держави в сусідській згоді і співжитті, хоч і великі держави не постають без Божого Провидіння. Державна влада не повинна ніколи датися обманути милозвучним підхлібством і себе не боготворити. У Божій державі Авґустин представив Христове царство, не думаючи про здійснення своїх поглядів у світовім християнсько-германськім царстві, на якого постання і розвій він мав мимоволі ідейний вплив.

Св. Авґустин християнізував і цілу поганську етику й соціологію. Він опер її на любові: Ama, et fac quod vis. Любов Бога і ближнього є законом. Всі справедливі зарядження опираються на lex aeterna, всемогучій Божій волі. Любов Бога і Кантівський імператив з автономною етикою стоять отже проти себе як непримиримі вороги. Тим вищою і благороднішою стає людина, чим більше полюбить Бога і пожертвує себе.

Зразу бачив Авґустин ідеал людини в анахоретові, який, вдоволяючися чимнебудь, живе чистим життям і розмовою з Логосом та пізнанням Його краси, чується щасливим. Відтак просвічував йому як зразок учений, якого місце зайняв з часом святий, що йде досконалішою дорогою від дороги наук, а саме дорогою любови. Підчинення Богові заспокоює людину повніше, ніж світські дисципліни.

У письмах Авґустина пробивається все серце і любов, які розгрівають і найхолодніший предмет. Рівночасно видно субʼєктивну працю і змагання при розвʼязці проблеми, які в інших учених звичайно ховаються за холодний обʼєктивний суд.

І в найглибшій спекуляції не тратив він контакту з релігійно-церковним життям, як і загалом черпав із життя свої теми. Через те його твори були такі актуальні, цікаві й живі.

В основі його етичних роздумувань лежить засада, що людина посідає вільну волю і нею прямує до Бога. Вона може вибирати між двома речами, між добром і злом, і прагне Бога як найвищого Добра, та все спомагана Його ласкою. Зло є privatio boni - позбавлення добра. Бог хоче, щоб усі люди спаслися, а це вина людей, що не спасаються. У творі De civitate Dei подає погляд на історію не як на збір припадків, але як розвій дій кермованих розумом під Божим наглядом. Це боротьба добра із злом. Вона має першенство перед розумом.

Ціла наука св. Авґустина — це основа для схолястики тим більше, що писав він по-латині і не треба було отже перекладати його на латинську мову, як грецьких Отців. Заслугою св. Авґустина є те, що він посправлював хибні погляди Платона про ідеї, душу тощо. Людина може і повинна осягнути пізнання правди з окремим пізнанням Бога, в якому лежить її щастя.

VI. Боетій і стан науки філософії у школах на Заході у VIII і IX століттях

1. Після св. Авґустина найбільше значення як філософ мав Анікій Манлій Торкват Северин Боетій (480-525), який за Теодорика остроготів був консулем; пізніше обвинувачений про заговір, був засуджений на смерть. Він знав науку Платона й Арістотеля, як свідчать його твори (переклади з коментарями Ὁργανον, De categoriis, De interpretatione Арістотеля, Isagoge Порфирія, самостійні філософічні твори Introductio ad categoricos syllogismos та ін.). Він був християнином і найважнішим його твором було De consolatione philosophiae. Він написав його, щоб потішити себе й інших у терпіннях, виходячи зо стоїчно-платонівських засад. Дочасні добра не можуть дати вічного щастя, бо вони проминають. Бог провадить людину до вічного щастя при помочі сотвореного світу.

Боетія звуть «останнім римлянином і першим схолястиком» на Заході, бо він підготовив філософію Арістотеля для середніх віків і старався узгіднити його з наукою Платона. Розумування про universalia, cognitio per modum cognoscentis і дедукція з головних правил походять від Боетія. Він високо цінив логіку і метафізику для зрозуміння віри. Він поставив питання, чи 10 катеґорій можна примінити до Бога. Зло має виховне значення.

Наслідниками Бостія були: Касіодор (480-570), який написав Institutiones divinarum et saecularium lectionum, De artibus ac disciplinis liberalium litterarum i de anima — душа є субстанцією сотвореною Богом і є безсмертна; св. Ісидор, єпископ Севіллі (Isidorus Hispanensis, † 636), який написав Regula monachorum; і Беда Venerabilis († 735). Його визначний твір є De natura rerum. Великі заслуги для науки і культури загалом на Заході положив чин св. Венедикта (480-543), який удержував школи й бібліотеки. Перші монастирі були в Subiaco і на Monte Cassino (Італія).

2. Коли ще на Сході наука цвіла в повній силі, на Заході бешкетували кочовничі орди мандрівних народів і нищили клясичну культуру. Старі школи майже зникли з лиця землі. Щойно в VII і VIII ст., коли осіли номади і почали христалізуватися мирні державні умовини, стала з ними відживати давня культура. На перше місце вибивається франконська держава. Але ще передше знайшло захист і тліло наукове життя на бритійських островах (Англія, Шотляндія і Ірляндія). Від IV ст. ширилося там християнство. У 669 р. післав папа Віталіян двох учених монахів в цілі організації шкільництва — Теодора з Тарсу і Адріяна з Африки. Вони оснували там школу на старий зразок і вчили метрику, астрономію і аритметику та грецької і латинської мови. [25] З тієї школи вийшов згаданий Beda Venerabilis і її вплив поширився небаром на франконську державу. Карло Великий (коронований 800 р.) поважно взявся до заснування наукових огнищ і тим дав почин середньовічній схолястиці. З-поміж його реставраторів шкільництва вибивається Алькуін (735-804), що побирав науку в Йорк, де вчив колись Беда. Карло Великий покликав його на свій двір. Найславніша школа, яку оснував він, була в Тур (Tours). Праці писані Алькуіном (De dialectica, De animae ratione, De fide sanctae et individuae trinitatis libri tres). [26] мають характер наскрізь компіляторський. Сюди належать опат Hrabanus Maurus (776-856) із Майнц, основник школи у Фульді (De universo, 2 книги), і опат Пасхасій Радбертус († 863) у Корво, що писав про відношення віри до людського пізнання.

Наука пішла за давнім пляном, який ціхує цілу схолястику. У школі вчили artes liberales, і так у трилітті (trivium) граматику, реторику й діялектику (логіка). За це в чотирилітті (quadrivium) кладено вагу на математичні і природописні науки (аритметику, геометрію, географію, музику й астрономію). [27] Книжок уживано старих, наскільки можна було їх де вигребати, бо бібліотеки були вбогі. Та з часом катедральні й монаші книгозбірні росли й давали змогу посунути розпочату науку вперед. Мови уживали латинської.

У діялектиці вчили логіку і диспутування за способом Арістотеля і Порфирія, якого не цілого знали з Ботія. Це був завʼязок філософічних студій. Після закінчення artes liberales, які становили підготовчий курс, розпочиналася теологія. Богословські науки йшли із творів св. Авґустина. Його оголим доріком одушляли і доля довгі віки. Гіппонський єпископ приковує увагу читача і аналізою і синтезою і інтуїційним уняттям правд віри та логічними заключеннями і психологічною обсервацією. Від нього навчилися схолястики поважати авторитет Церкви і її передання [28] і рівночасно розумом вглиблюватися в Обʼявлення. [29] Своїм наскрізь універсальним і бистрим умом обняв він із знанням речі і глибокістю майже всі догматичні (еклезіологію, науку про Пресв. Трійцю, Христологію, сакраментологію) і біблійні квестії. Не диво, що ввесь Захід був засіяний його творами. Св. Авґустин — це найзнаменитиа індивідуальність у старовинній історії Церкви.

3. У IX ст. вибивається на овид замітна своєю оригінальністю постать Івана Скота Еріюгени. Народився 815, як Скот-Єрина-Єріюгена (а помер в Ірляндії † 877). На дворі Карла Лисого ввів він школу і розвинув живу літературно-наукову діяльність у Парижі. У першій мірі оперся він на творах св. Августина, як неоплатонік, а що знав і по-грецьки, то перейняв багато поглядів із грецької патристики, з якої переклав на латинське Псевдо-Діонисія Ареопагіта (De divinis nominibus) і Максима Ісповідника (Ambigua). Найбільшим його твором є De divisione naturae divinae, [30] в якім нуртують пантеїстичні погляди. Світ сотворений із нічого, а радше вийшов із Божого нутра, до якого знову поверне. До пізнання Пресв. Трійці можна, на його думку, дійти розумом. Він належав до тих «білих круків» на Заході, що знали грецьку мову. У спорі з Фотієм про Filioque він стояв найближче розвʼязки знанням і традицій і філософічних заключень. [31] Розрізняв він чотири природи: 1) що сотворює, але не є сотворена; 2) яка є сотворена творить — це ідеї в Бозі-Логосі; 3) є натура сотворена і не творить; і 4) натура, що не є сотворена і не сотворює — це Бог, до якого все вертає. Папа Гонорій осудив його за пантеїзм 1225 р.