ГЛАВА ПЯТА.
ПОСЛУХ

Послух це чеснота, що склонює христіянина слухати — в ділі освячення і спасіння — волі настоятелів і провідників, як заступників Бога. Сам Господь Бог, Сотворитель і Спаситель є найвищим авторитетом у веденню чоловіка до остатньої ціли, однак подобалося Божій Премудрости виконувати цей провід не безпосередно, але посередно через людей. Томуто дав Бог власть родичам, пастирському урядові в Церкві і державі. Основуючи в цей спосіб святу управу, поручив властям ведення вірних дорогою Його закона, а підчинених зобов’язав повинуватися тим властям. Осте та глибока і Божа правда, з якої випливає і на котрій основуються обов’язок послуху. Св. апостол Павло так її проголошує вірним: “Всяка душа властем придержащим да повинуется: нѣсть бо власть аще не от Бога: сущія же власти от Бога учинени суть”.[16] Непослух є зародком гріхів, а послух джерелом благословення: “Яко же бо ослушанієм єдинаго человѣка грѣшни биша мнози, сице и послушанієм єдинаго праведни будут мнози”.[17] І сам Ісус Христос дав нам приклад послуху, повинуючися не тільки в Назареті Пречистій Діві Марії і св. Йосифові “і бѣ повинуяся їм”,[18] але і пізніше “смирил себе, послушлив быв даже до смерти, смерти же крестния”.[19] Христіяни творять містичне тіло Христа, а в кожнім тілі мусить бути гармонія і підпорядкування членів.

16. Тому в своїх настоятелях мають питомці видіти заступників Христових і слухати їх, бо й вони мають Божий закон у серці і по думці того закона хочуть вести підчинених собі. В тім переконанню питомці мають приймати з належною шаною всі семинарські правила і всі зарядження настоятелів.

Питомці обов’язані до послуху не тільки в обов’язках важніших, але також у річах навіть найменших, бо один і той самий Христос, що вимагає від нас послуху в річах важніших і дрібніших. Не можна негодувати задля заряджень і нарікати, а як щось справді буде видаватися затяжким до сповнення, то нехай прохають звільнення, а на всякий випадок піддадуться рішенням настоятелів.

17. В о. ректори будуть бачити свойого батька і кождій все буде мати до нього доступ. Загалом між питомцями і настоятелями повинно бути таке відношення, як між дітьми і родичами.

Перед настоятелями мають вони отверто, щиро і з довірям відкривати свої душевні і тілесні потреби і недомагання та з вдячністю приймати їх ради. Навпаки удавання і скривання, які не уйдуть досвідченого ока настоятеля, можуть їм пошкодити. Хоч настоятелі привволені нераз відмовити хвилевим бажанням підчинених, то роблять це в пересвідченню, що так велить їм обов’язок, або вимагає добро самих питомців, або є інші причини, яких нераз у молодім віці не добачується. Тому спокійно треба приняти відмову і кари. Бож хіба нема такого настоятеля, якому невдоволення підчинених справлялоби вдоволення: “Послушайте господій своїх во простотѣ серца вашего, якоже і Христа. Не пред очима точію работающе яко человѣкоугодници, но якоже раби Христови, творяще волю Божію от души. Со благоразумієм служающе якоже Господу, а не яко человѣком”.[20] На кінець не можна забувати життям потвердженої засади, що священик ніколи не буде вміти приказувати, коли не навчився слухати. “Ніхто так безпечно не старшує, як той, хто радо буває підвладним”.[21]