З НОВІШОЇ ДИСКУСІЇ НАД ТАЙНОЮ ПОКАЯННЯ

Розпочата перед війною полеміка про покаяннє в перших віках христіянства, річ ясна, мусіла була притихнути в часі марсового походу з тим однак, щоб тепер знова прибрати більші розміри. В порівнанню до давнійших літ, зробила вона вже на перший погляд той зверхній поступ, що вичерпавши до певної міри предмет з самих початків христіянства, перенеслася на пізнійші віки. В осередку цілої дискусії стоїть покаяннє у св. Августина. Щоб означити це докладнійше, цілий спір обертається довкола питання: Чи сей єпископ гіппонський уділяв тайну покаяння прилюдно (paenitentia publica), чи рівночасно в деяких случаях тайно і приватно (p. privata)?

Покаяннє обіймає в собі жаль, покуту (задоситьучиненнє), визнаннє гріхів (сповідь) і розрішеннє (згл. поєднаннє з церквою, reconciliatio). Коли ті акти відбувалися прилюдно і коли їх крім сего попереджало прилюдне напімненнє грішника (correctio), через єпископа або пресвітера, і (таке саме) виключеннє з церкви (communio sanctorum), тоді тайна покаяння була прилюдною. Могли також лише деякі акти бути явними (пр. покута) — се покаяннє пів-прилюдне. Як що перебіг цілого покаяння був відомий тільки священикови і каянникови, тоді є Тайна приватного покаяння.

Історія церкви перших віків знає визнаннє гріхів явне і потайне. З загально знаних провин сповідалися грішники звичайно перед єпископом згл. пресвітером у приявности вірних. Се знане пр. з листа (49, 28 int. ep. Cypriani) папи Корнелія (253), де говориться, щоби дисиденти, які вернули на лоно церкви, визнали гріхи явно, як се було в звичаю (quod erat consequens). На Сході свідчить про се між иншім знесеннє уряду сповідника в Візантії, до чого то дало критику якраз прилюдне визнаннє гріхів. — Скрито поповнені гріхи визнавано перед священиком, покуту однак відправлювано публичну. Так св. Василій (ep. 199, c. 34) приписує чужоложницям (для оминення згіршення) сповідь тиху. Оріґен полишає рішеннє священикови як визнати грішникови гріхи:

Si intellexerit et praeviderit talem esse languorem tuum, qui in conventu totius ecclesiae exponi debeat et curari, ex quo fortassis et ceteri aedificari poterunt et tu ipse facile sanari, multa hoc deliberatione et satis perito medici illius consilio procurandum est. (In Ps. 37, hom. 2, n. 6).

Але відколи дасться доказати, що в церкві ціла Тайна, т. є. (крім сповіди), задоситьучиненнє і розрішеннє відбувалося приватно без відома вірних? Є на се дві відповіди.

Dr. Karl Adam [2] (проф. унів. в Тібінґені) твердить, що така практика була прийнята за Августина: «Augustins Verdienst wird es bleiben, die kirchlich geleitete Privatbusse spekulativ begründet u. ihrer Einbürgerung in die abendländische Kirche die Wege geebnet zu haben.» (ст. 163/4).

Тому, що св. Августин не виложив ніде систематично цілої науки про покаяннє і виразно та просто не розправляв про приватне покаяннє (як тайну), Адам змушений брати докази на се з інших побічних тверджень і оповіданих фактів у письмах Августина.

В першій части мова про прощеннє гріхів через хрещеннє; малі, простительні гріхи (peccata quotidiana) відпускаються охрещеному визнаннєм вини, молитвою, добрими ділами і т. д. Якіж провини належать після Августина до Тайни покаяння (ст. 22 сл.)?

Peccata malitiae, що їх вичисляє св. Павло (1 Cor. 6, 9—11; Gal. 5, 19) — се є три гріхи головні — peccata capitalia, ідолопоклонство, вбивство і чужоложство, відтак крадіж, грабіж, пянство, зависть і т. д. — гріхи проти цілого декальогу.

Ходить тут очевидно о покаяннє прилюдне (paen. major), яке завсіди попереджає excommunicatio. Виключеннє се тимчасове відділеннє грішника від вірних, а Xi corpore (Symb. 7, 15) і задержаннє його від трапези євхаристійної на се, щоб він пізнав свій гріх, а не щоб був погублений (ст. 57). Відтак слідувала покута.

Визнаннє прилюдної вини не все і не ціле було явне, вистарчало сказати — peccavi. За те напімненнє грішника (correctio), даване єпископом за публичні гріхи, завсіди було прилюдне, лиш за скриті — тайне: Ipsa corripienda sunt coram omnibus, quae peccantur coram omnibus; ipsa corripienda sunt secretius, quae peccantur secretius (serm. 82, 7, 10).

По сповненім задоситьучиненню священик приймав грішників назад до церкви (reconciliatio). Через поєднаннє з церквою посередно наступало відпущеннє гріхів перед Богом.

«Nur mittelbar wirkt sie auf das Gnadenleben des Sünders ein…. Nicht die Rekonziliation für sich ist der eigentliche Gnadenfaktor, sondern erst die durch die Rekonziliation ermöglichte Verbindung mit den sancti der alleinseligmachenden Kirche.» (ст. 66).

Боротьба з Донатистами принесла так облегчення покутної дисципліни як і зпрецизованнє деяких правд. Передусім excommunicatio не є необхідним, як учили Донатисти, щоб церква осталася sine macula ac ruga. Злі через те саме, що вони в грісі, вже є поза церквою. А коли так, то excommunicatio в прилюднім покаянню «keinen notwendigen wesentlichen Bestandteil der Kirchenbusse ausmachen könne u. dürfe, dass folglich auch jene Form von Kirchenbusse zu Recht bestehe, die von einem Kirchenausschluss grundsätzlich absieht» (ст. 95).

Тим отворена дорога для Тайни приватного покаяння. Точка тяжести в цілій тайнї лежить не в excommunicatio, але противно в communio, т. є. в приведенню грішника до єдности з церквою — містичним тілом Христа, яке довершується положенєм рук і молитвою священика (susceptio): «Nicht die gewaltsame Trennung von der Kirche, sondern die möglichst innige Vereinigung mit ihr das rechte Bussmittel ist» (ст. 110).

На таким тлі старається тепер Adam розвинути свою гадку про приватне покаяннє у св. Августина, шукаючи вперед слідів в його попередників. Та до р. 390 не знаходить ніякого свідоцтва, крім покаяння на смертнім ложі, в якім то случаю ціла тайна конечно була приватною. Хоч слушно зауважує проф. Fr. Diekamp [3], що той случай також непевний, бо можливо, що священик виключав найперше грішника, а відтак поєднував його з церквою. Тимбільше, що Августин називає також сповідь умираючого major et insignior paenitentia (ep. 151, 9), та що нікейськ. собор (can. 13) каже виздоровівшому докінчити прилюдно покуту.

Ясніше свідоцтво думає найти Adam у життю св. Амврозія, про якого його життєписець диякон Павлин каже: «causas autem criminum, quae illi confitebatur nulli nisi Domino soli, apud quem intercedebat, loquebatur…» (Vit. Ambr. c. 39).

Але Adam сам свідомий, що ті слова тяжко на цілу Тайну покаяння розтягати, тим більше, що Амвр. (в своїх творах) знає тільки прилюдне покаяннє. Тому гадає, що се навіть у Амврозія лише спорадичні випадки. За се у св. Августина вже ясно виступає спекулятивне узасадненнє тайного покаяння та його рівнорядність з прилюдним.

Перший доказ находить Adam в serm. 82, 7, 10: Ergo ipsa (peccata) corripienda sunt coram omnibus, quae peccantur coram omnibus; ipsa corripienda sunt secretius, quae peccantur secretius. Августин має тут на оці не лише гріхи проти ближнього, але й скриті загалом (пор. ser. 82) і не думає тут також лиш о тайнім напімненню, але й о тайній satisfactio і reconciliatio. Бо наколи б за скриті гріхи було наложене задоситьучиненнє, тоді священик виявлював би гріхи каянника і не міг би Августин говорити: ubi contigit malum (скрито) ibi moriatur malum (Serm. 82, 8, 11). Все ж таки не треба забувати, що то лише здогад без певної основи. Бо в церкві під той час накладано також явну покуту за скриті гріхи, задержуючи грішника від св. Причастя та даючи розрішеннє підчас Служби Б. і т. д.

Найсильнійший доказ Adam-а взятий з вичислення трьох родів гріхів у Августина. В ділі De opere et carit. (26, 48.) розріжняє св. єпископ:

1. Гріхи тяжкі — ita gravia ut etiam excommunicatione plectenda sint — що належать отже до прилюдного покаяння.

2. Гріхи, які не заслугують на таку тяжку покуту, але на легшу:

Item nisi essent quaedam non ea humilitate paenitentiae sananda, qualis in eccl-a datur eis, qui proprie paenitentes vocantur, sed quibusdam correptionum medicamentis, non diceret ipse Dominus: corripe eum inter te et ipsum solum…

Під тими quaedam correptionum medicamenta треба розуміти ніщо іншого, як тайну покаяння приватного. Аналогічний сей текст з попереднім про correptio secreta, дальше мова тут о св. Тайні — а не своїй добровільній покуті, бо в Август. всі тяжкі гріхи належать під claves ecclesiae (serm. 272, 11).

1. А що в попередній клясі розходиться о тяжкі гріхи, видно з того, що вони стоять у протиставленні до провин простительних, sine quibus haec vita non agitur, і які відпускаються молитвою «Отче наш» — et dimitte nobis debita nostra etc.

Сей аргумент має за собою дійсно велику правдоподібність. Своєю тезою думає Adam розвязати іншу трудну квестію наворотних грішників. Paenitentia publica була дозволена раз, для recidivi оставалася на таке Тайна приватного покаяння.

Своєю книжкою дав Adam дійсно доказ великого знання в покаянній літературі і субтельної аргументації в заключеннях, яким однак не все можна притакнути.

Ті послідні свої виводи (передовсім про correptio) Adam поширив і спрецизував ще більше в слідуючій розправі: Die geheime Kirchenbusse nach d. hl. Augustin[4] не подаючи однак сильнійших аргументів. Спонукав його до сего Dr. Bernhard Poschmann (проф. теол. в Braunsberg), що виступив зі зовсім противною думкою[5]. Августин не знав приватно уділюваної Т. покаяння, хоч своїми гадками багато причинився до розвинення сеї практики.

Головно двома дорогами виправився Poschmann проти Adam-а:

1. Найперше старається виказати, що correptio не належить до сущности Т. покаяння в Августина, бо напімненнє мало ціль тільки спонукати грішника до прилюдного покаяння. (Але чи все до прилюдного, чи також до приватного — того Posch. таки не рішив).

2. Відтак намагається він усунути матерію для приватного покаяння. Всі тяжкі гріхи належать до прилюдного покаяння, а простительні відпускаються молитвою і добрими ділами.

«Quaedam correptionum medicamenta» є ніщо іншого, як братнє напімненнє і поєднаннє, бо гріхи проти ближнього, каже Posch., виняті в Август. з-під публичного покаяння і відпускаються вже самим прощенням обидженого: «Die Sünden gegen den Menschen» im Gegensatz zu «den Sünden gegen Gott», vergebbar sind, indem jene von dem Beleidigten einfachhin erlassen werden könnten, diese dagegen abgebüsst werden mussten. (Die Kirchl. Vermitt. ст. 59.)

Однак коли гріхи цілого декальогу, як виказав Adam, належать до публ. покаяння — тим самим і гріхи проти ближнього, які в нім містяться[6].

Котрі гріхи є тяжкі, а котрі простительні, про се свідчить св. Письмо: Quae sint autem levia, quae gravia peccata, non humano, sed divino sunt pensanda iudicio. (Ench. 21.)

Август. має на увазі в першій мірі вичислені гріхи в св. Павла (1 Cor. 6, gsqq. Gal. 5, 19) і декальог.

Тяжшими є слідуючі заміти: — Дивним остається, що св. Авг. ніколи не говорить про приватне покаяннє. Незрозумілим є також се, чому для наворотних грішників (recidivi) оставалося приватне покаяннє, бо прилюдне було дозволене лише раз. Provisum est, ut locus illius humillimae paenitentiae semel in ecclesia concedatur, ne medicina vilis minus utilis esset aegrotis… (Ep. 153, 7).

Приватно уділена тайна булаби для покаянників, що попали в новий гріх, medicina vilis і лекша від paen. publica, хоч їх вина збільшилася. Posch. каже, що recidivi полишено Божому милосердю, а вони особисто і добровільно накладали на себе покуту (покаянні діла).

Більше влучна є критика Posch-а що до ділання Тайни покаяння. Св. Августин порівнює приверненнє грішника до надприродного життя з воскресенням Лазаря. І як Христос воскресив Лазаря й ученикам казав увільнити його від узів, так і в Т. покаяння Бог є causa suscitans — священик увільняє грішника від кари: Per se excitatvit, per discipulos solvit (Serm. 295, 2; пор. Serm. 67, 2. In Iotr. 49, 24. serm. 9, 6). Adam каже, що в suscitatio: handelt es sich vielmehr um ein dem kirchlichen Lösen schlechthin vorausgehendes, von ihm nicht bloss sachlich, sondern auch zeitlich verschiedenes Wiederbringen des durch die Sünde verlorenen Lebens in seinem Vollsinn. (Die kirchl. Sündenverg., ст. 33). Ласка Божа навертає свобідну волю до Бога: So ist durch die Gnade allein ohne irgendwelche kirchliche Verursachung die iustificatio vollzogen. (ст. 34). — Poschm. противиться такому ділєнню тайни на suscitatio і solutio. Чинність Бога позатайнственна полягає в спонуканню грішника до покаяння — відпущеннє гріхів відбувається через саму тайну: Die Gnade muss der Seele erst Kraft u. Licht bringen, wenn sie sich zum Glauben u. zur Busse aufschwingen soll (Die kirchl. Vermittl. ст. 14). Річ ясна, що тоді тільки через Тайну оправдується і освячується чоловік. Що св. Августин так підносить вагу тої першої дійствуючої ласки, то причина в тім, що він звертається проти Пелагіян, які перечили потребу ласки при наверненню.

Adam покликується на кількох схолястичних теол. (Petrus Lomb., Bonaventura і т. д.), які слідом за Августином розділюють чинність Бога і Церкви. Слушно завважує на се Posch., що схолясти нераз за мало критично ставилися до патристичних текстів і не диво, що не все старалися ввійти в зміст цитату.

Ще дальше, ніж Adam, пішов P. Galtier[7] — думаючи, що Тайна приватного покаяння була у Августина звичайною появою, наводячи знані вже аргументи. Крім сього гадає, що єпископ був при ревненні часто по тихім визнанню гріхів уділяти сейчас розрішення, щоб не робити невиносимою Тайну покаяння. Очевидно, що се також догад, на який нема сильнішого попертя. Тим самим Т. покаяння малаби у Galtier-а більш менш той самий вид, що й нині. Навіть як грішника не ставлено в ряди покаянників, але давано розрішення явно — се є вже Тайною приватного покаяння.

Подібне становище як Galtier заняв і H. Brewer[8]. Він бере поняттє Тайни приватного покаяння також трохи ширше і тому думає (ст. 5), що не перший Августин увів Тайну приватного покаяння, але воно існувало вже давніше. Як відомо, прилюдне покаяння все було злучене з виключенням грішника і поставленням його в ряди покаянників (excommunicatio major): Et hoc attendite, fratres, quod qui paenitentiam petit, excommunicari se supplicat; denique ubi accepit paenitentiam, coopertus cilicio foris eicitur. (Serm. 261, 2).

Знані однак випадки, де каянник відбуваючи свою покуту, зіставав дальше між вірними, тільки не приступав до євхаристійної трапези (excommun. minor). Тут якраз видить Brewer тайну приватного покаяння. Приміри на се наводить з Кипріяна (синеісакти — спільно з муж. мешкаючі дівиці, ep. 4, 4); з часів переслідування Декія, з канонів синоду в Ельвірі, з Тертуліяна і т. д. (ст. 5—23). Та вони не все дають певний доказ, бо ходить звичайно о випадки, де тільки злагіднено публичне покаяння з попереднім виключенням[9].

Що до Августина, то Brewer не має сумніву, що він уділяв Тайну покаяння приватно. Тут передискутовує він, звісні з попереднього, вискази єпископа з Гіппо (Serm. 56, 8. De fide et op. 26, 48. Enarr. in Ps. 66, 8), беручи случай, де покаянник був виключений за тяжкі гріхи (але не злочини) від св. Причастя, на рахунок своєї тези, не вважаючи конечним, щоб в Т. приват. покаяння розрішення слідувало зараз по визнанню гріхів, але за той час вже грішник відбував свою покуту. Очевидно, точно беручи, се не є вповні тайно держане покаяннє.

Коли позволяв і уділяв єпископ згляд. презвітер в такий спосіб тайну покаяння? Тоді, коли “ein crimen nicht die kapitale Schwere seiner Art erreicht. Diese Unterscheidung (у тяжких гріхах) war schon in der Vorzeit von Tertullian u. Cyprian gemacht worden, indem sie minder schwere Formen der crimina einer Busse ohne Exkommunikation unterwarfen. Ihrem Vorgehen folgte Augustin, da er laut Enchiridion c. 65. eine «actio paenitentiae» in gegebenen Fällen ohne Kirchenausschluss gewährte”. (ст. 37). В деяких випадках тяжких гріхів виключав єпископ грішника на якийсь час від св. Причастя.

Pol. Schmoll (O. Fr. M.)[10] уважає, що ціла дискусія дійшла до тої стадії, що можна витягнути з неї ось які певні заключення. Першим таким здобутком є розріжнення покути з екскомунікацією і без екскомунікації. Заслугою Августина є, що він виказав проти Донатистів, що суть і ядро Тайни покаяння не лежить у виключенню і покутничих ділах, але в communio, т. є. приверненню покаянника до єдности з містичним тілом Христовим. Тайне поєднаннє умираючих дома, прийманнє єретиків (уроджених в єреси) без попереднього виключення, вискази св. Августина (ipsa corrigenda sunt secretius quae peccantur secretius) вистарачали, щоб промостити дорогу Тайні приватного покаяння, яке незабаром папа Лев І. називає звичаєм зовсім оправданим.

В другій точці диспути не годиться Schmoll з Poschmann-ом, іменно що до роздвоєння Тайни покаяння у св. Августина (suscitare — і solvere), і обороняє Adam-а. Як рацію подає Schmoll Схолястів до св. Томи[11], які іменно розуміли в тім змісті св. Августина: Die sich von Anselm bis Thomas hinziehende ernste Untersuchung über das Object der claves, die sich gerade an Augustins propria majestas Deducis-tantis orientiert, müsste als ein völliges Missverstehen der augustinischen Gedanken angesehen werden; sollte das einem hl. Anselm, einem Hugo v. St. Victor, einem hl. Bonaventura zugemutet werden dürfen? Die gesamte frühscholastische Lehrrichtung ist beherrscht von der Teilung des Nachlassobjectes einerseits an Gott, anderseits an die priesterliche Vermittlung. (ст. 61).

Але се зовсім не ослаблює закидів зробленого Poschmann-ом першим Схолястам, що вони за мало звертали увагу на сам зміст наведеного патристичного тексту. Про се має нагоду нераз переконатися також кожний, що просліджував науку о Пр. Тройці в середньовічних теологів.

Загальний погляд на перебіг справоздання цілої тайни покаяння після західних Отців подає проф. Dr. Maciej Sieniatycki[12]. По черзі переходить всі складові части т. є. признання до гріхів перед пресвітером, упімнення (correptio), виключення, покута, прилюдне визнання гріхів, розрішення і допущення до св. Причастя, ілюструючи все відповідними патристичними текстами. Хоч Сєн. хотів тільки систематично представити річ, то все ж таки мусів він тут і там заціпити спірні точки, як пр. при покуті. Проти Adam-а боронить гадку, що західним Отцям, аж до Августина включно, знана була тільки тайна прилюдного покаяння. (Непотрібно введено нову термінологію: «Можна собі уявити дві форми покути тайної: покуту тайну костельну і приватну» ст. 16. Під приватною покутою розуміється звичайно сакраментальне задоситьучиненнє. Те, що Сєн. зве приватною сею є позасакраментальною, зватою радше особистою, власновільною). Однак з противними аргументами Adam-а справляється він поверховно. Не беручи вже на згляд виводів у дальших працях Adam-а і Poschmann-а (з яких не всі навіть могли бути йому відомі) твердження Сєн. за мало засаднені. Приміром, що в Августина correptio значить лише напімненнє до покаяння. Мимохіть виринає знане вже питання: до прилюдного чи тайного? Не до прилюдного, бо єпископ видав би грішника на яву (нераз під світський суд), чого якраз хотіла оминати церковна власть, як се признає сам Сен. (ст. 6). Дальше correptio не було в Августина тільки самим напімненням, бо quaedam correptionum medicamenta є рівнорядні з paenitentia publica і medela quotidiana. Сі сумніви, які Adam (Die Kirchl. Sündverg., ст. 34 сл.) відпирає, насуваються дійсно самі з себе мимохіть по прочитанню деяких августинових текстів в розправі Сен.

Проте стаття по узглядненню найновішої літератури (після справлення деяких неточностей як пр. хрєссіянські інстинкти (!) ст. 23) буде пожиточною: уведеннєм у ціле дуже цікаве і не скінчене ще питання про Тайну покаяння в початках христіянства. Про се свідчить праця В. Xibert-и, Clavis ecclesiae.