ТРЕТЯ ЧАСТИНА. ЦЕРКОВНА УНІЯ

Від Флорентійського Собору 1439 р.

До Берестейської Унії 1596 р.

І. Флорентійська Унія в Україні і в Москві

1. В 1431 р. умер митрополит Фотій в Москві. Московський князь Василь Васильович Темний скликав єпископів, щоб вибрали наслідника.Вибір впав на Йону. Тим часом в Константинополі василевс Емануїл Палеолог і патріярх Йосиф приготовлювались до Собору. Спонукувала їх до цього у великій мірі загроза з боку турків Амурат II. Папа Євгеній IV обіцяв помогти. Щоби мати однодумців на Русі, царгородський патріярх посвятив Ісидора, родом з Солуня, на митрополита Русі і вислав його через Київ до Москви, до якої він прибув у світлий вівторок 1437 р. Ісидор знав словʼянську, грецьку і латинську мови і був красноречивим бесідником і метким діячем. Василь отримав дуже чемні, супроводжаючі Ісидора листи від василевса і патріярха. Тож не випадало йому не згодитися на константинопільського кандидата.Тому він прийняв його з почестями і приймав величаво в Кремлі. Ісидор став митрополитом всієї Русі, бо по смерті митрополита Герасима завакувала і київська митрополія.

2. Коли пізніше митрополит Ісидор повідомив князя Василя, що хоче їхати до Феррари на Собор, він дуже здивувався, але переконаний про його вірність, дав на це свою згоду. Оставивши своїм заступником архимандрита Геласія, Ісидор виїхав з суздальським єпископом Авраамієм і з 100 церковними достойниками і світськими на Собор.Духовником усієї місії був назначений суздальський єромонах Симон, що і описав цілу подорож. Дорога проходила через Новгород, Любеку, Липськ, Бамберг, Нюрнберг, Авгсбург, Тироль до Італії, Карамзин признає, що всюди віддавали Ісидорові великі почесті і гостили величаво. Подорожні оглядали з великим зацікавленням церкви, монастирі, городські установи, твори мистецтва і ремесла, виконувані роботи і пляновані розбудови. Жиючи під монголами, вони ще більше були впроваджені в подив. Зокрема звертали на себе увагу німецькі і італійські архітектурні осяги, сади і крамниці. Найбагатшим німецьким городом видався Ерфурт, повний товарів і ремісничих виробів.Кипариси, помаранчі, цитрини і гранати, альпійські і італійські краєвиди і водоспади фасцинували їх своєю екзотикою.

3. В Флоренції вже очікували всі прибуття руського митрополита.І справді, він вкоротці став одною з найголовніших осіб і своєю справністю помагав вміло поборювати всі труднощі. Остаточно підписано акт унії. Підписав його і Ісидор. На жаль, мимо всіх старань, папа не міг зорганізувати обіцяної помочі для Царгороду, бо Німеччина була розсварена внутрішніми незгодами (єресь Гуса і ін.), а Англія і Франція воювали між собою. Вправді Польща і Угорщина хотіли протиставитись Туреччині, але король Владислав потерпів поразку під Варною, так, що західні володарі, налякані перемогами Амурата II і Могамета II боялися виступати збройно. Одні албанці під проводом Сканденберга билися завзято з турецькими наїзниками. Василевс, полишений сам собі, не міг відвернути нещастя. Папа іменував кардиналом Ісидора і Виссаріона. Крім того Ісидор ще був назначений папським легатом для північних земель.

4. З великими надіями опустив митрополит-легат Флоренціюь 6 вересня 1439 р. і попрямував через Венецію, Дальматію, Хорватію, Буду, Краків і Львів до Києва. Всюди стрічали його торжественно і величаво. Київ зустрів його дуже радісно. В кінці 1440 р. він прибув до Москви з листом від папи Євгенія IV, в якому він сповіщав кн. Василя про благословенний успіх Собору і поручав митрополита кардинала-легата Ісидора. В храмі Божої Матері в Кремлі він відправив торжественну Літургію 19 березня 1441 р., на якій поминав папу і казав прочитати акт унії. Усі духовники і нарід вислухали спокійно і прийняли до відома акт, як довершений факт. Щойно пізніше проти цього виступив Василь. Ісидор переконував його про користь зʼєднання і для Церкви, і для держави, але надармо. По трьох днях він увʼязнив Ісидора і посадив в Чудівському монастирі в Кремлі. Весну і літо він просидів у вʼязниці і щойно 15 вересня вночі 1441 р. йому вдалося втекти і через Твер і Новгород та Польщу вернутися до Риму. Митрополитом в Москві став Йона (1443-1448). На Василя спали великі нещастя. Золота і казанська орда напали на нього, він попав в полон ранений і без пальців.Кремль згорів. По освободженні з полону спало на нього друге ще важче нещастя. Дмитро Шемяка і Іван Можайський осліпили його.

5. Нові надії на прийняття Москвою унії воскресли з нагоди подружжя московського князя Івана ІІ Василевича (1462-1505) з візантійською царівною Софією. Думку піддав Виссаріон 1472 р. Константин Палеолог мав двох братів і сестру Софію, виховану в католицькому дусі, які жили в Римі на удержанні папи. Честилюбіє Івана зросло, і він рішився подружитися з візантійською Церквою та стати наслідником і спадкоємцем великих візантійських традицій. Для осягнення цього він обіцяв папі прийняти Флорентійську Унію і признати головство папи, що бажав іще крім того, щоби князь Іван пішов при помочі татарів війною на турків. Царівна Софія і папський леґат Антоній виїхали з Риму до Москви з великою свитою. Вінчання довершено, але після нього ні Василь, ні митрополит Филип не додержали слова і не хотіли більше говорити про унію. Всежтаки подружжя принесло для Москви великі користі. Вона стала відомою і вийшла на помітну арену в Європі, саме завдяки Софії, що вважалась потомком давних візантійських василевсів і традицій, в яких тепер брав участь і московський князь. З Софією приїхали грецькі і італійські мистці і вчені, що привезли з собою багато дарів. Візантійське духовенство показало велич візантійського обряду. Іван ІІ став спроваджувати з Італії архитектів Форавенті Арістотеля, Петра Антонія і інших, що збудували новий величавий Кремль і загалом створили нову епоху в московському мистецтві. Так само познакомилась Москва з новими осягами Європи на кожному полі і кроці. Та церковної єдності Іван III не хотів брати до уваги.

6. Нові старання про церковну злуку підняв Іван IV Грозний (1534-1583), але вони теж не були щирі. Іван, притиснений війною з Стефаном Баторієм, робив обіцянки папі. Переговори провадив легат Антоній Поссевино. Але коли він поміг дійти до порозуміння, так що небезпека минула, Іван IV відмовився від дальших церковних переговорів.

7. Та, незважаючи на те, виникли нові проблески по смерті Грозного, по якому наступив його син Теодор Іванович (1584-1598).Властиво державою правив його шваґер Борис Годунов. Тоді прибув до Москви патріярх Єремія і згодився в 1589 р. на створення московської патріярхії. Першим патріярхом став митрополит Йона. Його наслідником був в часах Лже-Димитрія Ігнатій, родом грек. Коли Лже-Димитрій посилав його за благословенням до усуненого Йони, то цей останній відмовив «відая в нем римскія віри мудрованіє». В Римі, як каже митрополит Макарій,57 покладали на нього великі надії. Одначе по смерті Лже-Димитрія, його посадили в Чудівский монастир в Кремлі, там само, де колись сидів митрополит Ісидор, а пізніше примістився був наполеонський штаб. В 1611 році він був освободжений боярами і привернений до патріяршої власти. Одначе проти нього стала змагатись щораз то сильніша опозиція, і тому, не почуваючись безпечним, він виїхав до Польщі, до Вильна, і жив опісля в архиєпархії св. Йосафата Кунцевича в Витебську. Там і помер він як свідомий і переконаний греко-католик і був похований у Вильні з греко-католицьким митрополитом Йосифом Венямином Рутським.

8. Прихильнішим шляхом для унії пішли події на Україні. По Ісидорі став митрополитом Григорій II (1444-1474). Він був передше архимандритом і приятелем Ісидора. Його святив в Римі 1444 р. правдоподібно константинопільський патріярх Григорій IV Маммас, великий оборонець унії, що щасливо встиг виїхати перед турками з Візантії до Риму. Ісидор бачив, що його положення неможливе, і тому зрезиґнував з митрополита Русі і занявся справами Константинополя.

Ще 14 літ після Флорентійської Унії велися там богословські диспути, які перервав упадок Константинополя в 1453 р. Ісидор попав в турецький полон, одначе удалось йому освободитись з нього і вернутися до Риму. Там він і помер в 1463 р. і там похоронений.58Тригорій II був митрополитом 30 літ, і весь той час Україна і Білорусь були злучені з Римом. Українській і білоруській Церкві були признані привілеї латинського костела. Це потвердив грамотою король

Владислав III, виданим актом в Буді 1443 р. Київському митрополитові підлягали тоді єпископи: 1) брянський, 2) смоленський, 3) перемиський,4) турівський 5) луцький, 6) володимирський, 7) полоцький, 8) холмський i 9) галицький.

9. Також на півночі справа унії була актуальною. Архиєпископ Новгорода і єпископ Пскова признавали спочатку московського митрополита, але в 1471 р. Новгород піддався Казимирові Ягайлу, і вони вернули під послух київського митрополита, що підчинявся папі.Цю справу підняла була Марта Борецька і популярний в Новгороді монах Пимен. Але Іван здобув назад Новгород, вивіз Марту і боярів і положив кінець всім новгородським унійним симпатіям, політичній независимості і торговельному віковому розквітові.

10. Після Григорія II на київському митрополичому престолі засів Михайло Друцький (1476-1477), що був смоленським єпископом від 1454 р. Він вислав був посольство і письмо до папи Сикста IV в 1476 р. і признав його зверхність. Так само Симеон (1477-1482). Пʼятим з черги, починаючи від Ісидора, був Йона І Глезна (1482-1489), що жив в добрих відносинах з Казимиром Ягайлом і був в єдності з вселенською Церквою. Шостим був митрополит Макарій І (1494-1497), що ще як архимандрит підписав був письмо митрополита Михайла до папи Сикста IV в 1476 р. Рівнож митрополит Йосиф ІІ Солтан (1498-1517) жив в згоді з католиками латинського обряду, признавав папу Александра VI (1500 р.). Солтан був скликав провінціональний собор до Вильна. Та, на жаль, ці унійні традиції перервались. 11. За старанням царя Івана ІІІ Василевича, через свою дочку Олену, що віддалась була за литовського князя Александра, юрисдикцію київського митрополита зачав виконувати московський митрополит Йона ІІ (1519-1523). Він був ворогом унії і в тому дусі правив митрополією. Цей напрям продовжували митрополити Макарій І!!!(1538-1555), Сильвестр Бількевич (1556-1568), Йона III Протасевич(1568-1577), Ілля Куча (1577-1579) та в кінці Онисифор Дівочка

(1579-1588). Всі вони були мало грамотні і допровадили стан Церкви до повного упадку, а навіть до жахливої руїни. Це спонукало духовні (єпископів) і світські провідні круги до поважної призадуми. Тому Собор з патріярхом Єремією усунули митрополита Онисифора, і патріярх посвятив Михайла Рагозу в 1588 р.

II. Берестейська Унія 1596 р.

1. Тривожний стан Церкви занепокоював не лише поважно думаюче духовенство, але і світських людей, дбайливих про її добро, як Константина Острозького і згуртованих одиниць в церковних братствах.Ті останні писали виразно патріярхові, що, якщо він не відновить єрархії і не заведе ладу, то всі перейдуть на латинський обряд. Бо дійсно, незʼєднана православна єрархія впала дуже низько. При помочі підкупств і насилля втиснулися в неї неморальні самолюби, що вганялись за матеріяльними добрами і не дбали зовсім про спасіння душ, образування духовенства, церковні богослуження, моральність вірних, загалом про добро Церкви і народу. Тому і неприхильний з обовʼязку греко-католикам історик Костомарів твердить, що «ревніші православні не відвертались від думки про зʼєдинення, тим паче, що бачили в ньому засіб до улучшення церковного устрою і величі і до просвічення свого духовенства»".59 Князь Острозький поділяв цю думку і вів розмови на ту тему з найвпливовішими особами, передусім з папськими нунціями.

2. Тим часом приїхав на Україну патріярх Єремія II, щоби заводити порядок, а в дійсності щоби скріпити своє матеріяльне положення, від якого зависіла його позиція в султанській державі. Він усунув, отже, як вище подано, негідного митр. Онисифора Дівочку і супрасльського архимандрита Тимотея Злобу і затвердив львівське братство, як ставропигію, себто виняте з-під влади митрополита і єпископів, а навіть маюче право нагляду над єрархією. Митрополитом поставив минського архимандрита Михайла Рагозу, над яким знову установив екзарха, одного з єпископів. По повороті з Москви патріярх обіцяв зробити доходження проти інших єпископів. І справді, вернувши,назначив Кирила Терлецького екзархом, чим захитав положення митрополита, як такого. Екзархом і братством хотів патріярх мати нагляд над митрополитами і єпископами. Більше доходжень патріярх не робив, а жадав лише від митрополита 15.000 асирів, себто 250 талярів за видатки та удержання в часі свячень митрополита. Українські духовні говорили голосно, що патріярх зачинав процесові доходження, щоби мати притоку жадати оплат. Загалом багато грецьких духовних приїжджало за милостинями і при тій нагоді викликувати різні свари і непорозуміння. Так само духовенство нарікало на брак освіти, якої патріярх не міг дати, бо й сам не мав подостатком освічених людей. Ті з українців, що здобули собі освіту вдома або за кордоном, винародовлювались, бо стидались некультурності своєї нації. В додатку, протестантизм став розкладати православну віру, так що Костомарів знову признав, що треба було «приходить невольно к мисли о соединеній с римской Церковью: наче протестанство разъило б до костей православную Русь».60

3. Патріярх відʼїхав до Константинополя, оставивши по собі серед українців і білорусів велике невдоволення. Шляхта угнітала дальше духовенство, а патріярх не дав помочі. Між інтеліґенцією ширився рух за переходом на латинський обряд. З поручення патріярха, щоби митрополит скликав зʼїзди єпископів, митрополит назначив такий Собор на 29 червня 1590 р. в Бересті. За ініціятивою екзарха Кирила Терлецького, єпископа луцького, зʼїхалось ще перед тим до Белза чотирьох єпископів: Кирило Терлецький, Гедеон Балабан, єпископ львівський, Леонтій Пелчицький, єпископ пінський і Діонісій Збируйський, єпископ холмський. Вони передискутували всесторонно і основно положення Церкви і для виходу з нього рішили зʼєдинитися з католицькою римською Церквою. З тим рішенням приїхали вони до Берестя і застали там митрополита Михайла Рагозу і Мелетія Хребтовича, єпископа володимирського, по смерті котрого наступив Іпатій Потій. В них знайшли вони одобрення свого погляду і рішення, уложили акт унії, який вони підписали і який потвердив король. Кирило Терлецький і Іпатій Потій виїхали до Риму, щоби предложити його папі.Зʼєдинення було довершене і його проголошено на Соборі в Берестю в 1596 р.

4. При тій нагоді зазначимо, що творці унії були переконані, що не творять щось нового, але відновлюють Флорентійську Унію і продовжують давні традиції. Тому на закиди проти унії, що вона зраджує православʼя, Іпатій Потій, вже як митрополит, сказав в соймі історичні слова: «Ми не зачали нового діла. Мій предок, півтораста літ тому назад, прибувши з Русі на флорентійський Собор, признав римського Первосвященика вселенським Пастирем і заявив йому послух»".61 Згаданий Костомарів признає також, що на Берестейському Соборі «все епископи нашли, что было бы полено для Церкви исполнить ее древнее желані - соединения с Западной».62 Сам Константин Острозький був спочатку дуже прихильний і діяльний для унії, але пізніше, подразнений в амбіції, став її завзято поборювати. Зате архиєпископ полоцький Мелетій Смотрицький, один з найбільше образованих людей тоді на Україні і один з найбільших ворогів унії, повернувшись з подорожі на сході, і переконавшись своїми очима про його церковну неміч, став щирим прихильником одності Церкви і її

оборонцем.

5. Так, отже, Берестейська Унія — це не відірвана і припадкова подія, але одне огниво в довгому історичному ланцюгові оборони одності вселенської Церкви на Україні і Білорусі. Це не фанатизм ордену єзуїтів і короля Жигмонта III, що мали би бути здогадними спричиниками церковного обʼєднання. Вправді король Жигмонт, як католик латинського обряду, не міг бути її противником, але і не боронив її, коли пізніше царгородський патріярх пустив в рух всі сили проти греко-католицької Церкви, і не боронив греко-католицьких єпископів, коли безкарно нападали на них незʼєдинені православні. Він не виконав постанови про рівноправність в привілеях греко-католицького духовенства з латинським і не впустив до сенату греко-католицького митрополита і єпископів. єзуїтський орден боронив теоретично вправді спочатку унію, але пізніше практично їй більше шкодив, ніж помагав. Він стягав до своїх шкіл українську і білоруську молодь, переводив її на латинський обряд і польщив. Так перетягали єзуїти не тільки учнів і студентів, але загалом українську і білоруську шляхту і інтелігенцію.

6. Не диво, отже, що митрополит Йосиф Руський, наслідник Іпатія Потія, мусів нераз виступати проти того, заносити жалоби до Риму і обвиняти усе латинське духовенство. І так писав він до Риму:«Часто рветься наше серце з болю (задля кривд і погорди), не тому, що нам прикро, але що ми люди, і ніщо людське не є нам чуже, і не всі ми звершені: Добре, що таке обходження з нами не відвернуло нас від св. унії і за Божою поміччю ніколи не відверне, хоч мають нас за помиї. Не бракує таких, і то між вищим і нижчим духовенством (польським), що є душпастирями, навіть між єпископами і багатьма монахами, що говорять нам деколи і до ушей: "Лучше знищити унію русинів, ніж її підпирати"».63 Сам Петро Скарга робив полякам закид, що вони не думають про унію і про зближення православних з Римом. І коли знову закидано з українського боку, що унія — то поміст до польщення народу, то на це відповів тоді слушно Анастасій Селява: «Чи ж винна унія, що так багато князів, сенаторів, знатних людей з роду шляхоцького стану відійшло від руського богослуження, незчислима сила, що тепер з свічкою приходиться шукати русина-шляхтича, а що доперва сенатора? Авжеж то сталося перед тим, ніж унія є відновлена».64 Справді вся шляхта і образовані круги покинули нашу Церкву, так що буквально лишився «поп і хлоп» і наша віра дійсно стала хлопською, як її називано «par excellence» в польській державі.

7. Не лише польське духовенство, але і польська шляхта була противною унії. Це добре знав і цар Петро 1, коли розпочав був гніт унії і убив в Полоцьку 1705 р. чотирьох греко-католицьких монахів, а одного повішав, і цим викликав велике обурення, протест і крик на заході.65 Загалом, після заключення унії, після Берестейського акту почалася їдка полеміка і кроваві виступи козаків, але про це вже пізніше.Подаємо лише на потвердження сказаного погляди незʼєдинених, православних і польських католицьких істориків. Вони признають відверто, що унія не є польським твором, але відновленим відрухом давніх стремлінь в збереженні церковної єдності.

IIІ. Погляд православних незʼєдинених і польських католицьких істориків на унію

1. Можна би навести і виписувати цитати з цілої низки істориків, що працювали над історією унії. Та ми подаємо двох головних представників, що ціле своє життя займалися дослідами над церковним обʼєднанням. І так Орест Левицький, що видав архівальні документи, по довгих дослідах, пише в тій справі розумно, виходячи, очевидно, зі свого становища: «Приписувати виключно підступам і хитрим плянам єзуїтів здійснення такого великого церковно-громадського перевороту, якою була по суті унія, було би дуже дрібничково, а посилатись на систематичне переслідування польським урядом представників тодішньої православної єрархії є непереконливим… Справжніх же причин цього сумного явища треба шукати не в зовнішніх умовах тодішнього положення західно-руської Церкви, не в підступах єзуїтів і не в задумах уряду, а в ній самій: в зіпсутті корінних основ її організації, в тих страшних внутрішніх язвах, які роз їдали її організм і робили її легкою добиччю для кожного з її ворогів. Головне джерело і корінь цього зла лежав в безпорядках тодішньої церковної єрархії і в крайній деморалізації більшості її представників».66 Треба признати, що такі випадки стали повторюватись і переводити церковну справу в затяжний стан. «Чи дивуватись тому, що при таких умовах західно-руська Церква в особах її недостойних представників, губила свій священний авторитет в очах сучасників і вони гуртами переходили в чужі віри і секти».67Львівське братство писало патріярхові в 1592 р., отже, вже по реформах Єремії патріярха, зовсім недвозначно: «Багато утвердили рішення передатись римському єдиноначальному архирейству і перебувати з римським папою, здійснюючи в Церкві все своє по закону грецької віри... Всі люди єдиноголосно говорять: якщо не виправиться в Церкві беззаконня, то вкінці розійдемося, відступим під римський послух і будемо жити в безтурботному спокою».68Чи в виду того мали совісні єпископи і ревні вірні, що остались, дивитись спокійно і бути байдужими на повний розклад і загибель Церкви, а не рятувати того, що ще осталось. Одинокий вихід бачили вони, зовсім справедливо, в заключенні унії. Це вони й довершили. 2. Коли проголошено акт унії, то, очевидно: «урядові в його власних інтересах, не залишилось багато робити, як підтримувати і енергійно поширювати унію».69 Але в дійсності вони того не зробили:«Ось чому нам, здається одностороннім усталений у нас погляд на унію, як на насильницьку політичну міру, організовану і проведену польським урядом за допомогою католицького (розумій — латинського обряду) духовенства, і ми ніяк не можемо згодитися з думкою наших істориків, які признають головним винуватцем унії короля Жигмонта ШІ і єзуїтів. В житті народів перевороти, подібні унії, не стаються одною волею урядів, в особливості таких безсильних, якими насправді завжди були уряди Польщі і Литви, а є переважно результатами яких-небудь внутрішніх органічних заворушень, порушуючих нормальний хід життя даного суспільства».70 Так, отже, злишні дальші ще які докази і цитати на те, що ні польське правительство, ні орден єзуїтів не створили унію.

3. Польський історик Ліковський71 ще докладніше вказує на ту «поміч», яку зазнала унія від Польщі. Він виказує безсторонньо і безпощадно похибки польского правительства, латинського духовенства і чернецтва та польської суспільності, єзуїти боронили унію богословськими творами, але пізніше стали їй практично шкодити, перетягаючи на латинство українців і білорусів. Не Жигмонт III був ініціятором унії, але українські єпископи, що потягнули дальше нитку в пряжі вселенськості від початків християнства на Україні. Саме недбальство польского правительства причинилось до того, що дисунія стала переважати в Польщі. Воно не противилось на початках, бо бачило в тому свій державний інтерес, що унією воно злучить тісніше українські землі з Польщею. Та в дійсності, і воно увиділо, що унія не нищить національної свідомості, але навпаки її скріпляє і піддержує впродовж століть і стає заборолом проти польської агресії і польського екстермінаційного напору, тому і відступило від неї. Безпосереднім товчком унійного відруху був оплакання гідний стан Церкви на західних землях України. 4. Коли довершено унію, пише історик Ліковський, Польща «не давала унії достаточної піддержки, залишаючи її, неодноразово в найкритичніших для неї хвилинах самітньою і видаючи її на жир її числених і потужних ворогів, пускаючи тим останнім безкарно всі їхні напасти на зʼєдинених єпископів, дивлячись байдуже на підбурювання рухливих ворохобників спокійного руського народу проти унії».72Відношення польського духовенства не то, що не було прихильне, але впрост вороже і нищівне: «Деякий рід погорди виявляло навіть латинське духовенство для обряду і духовенства руської Церкви, явне перетягування на латинський обряд, частину молоді в єзуїтських колегіях і інших школах, і частинно дорослих людей по парохіях».73Дальше він наводить нашого історика Гарасевича74 на те, як польське духовенство легковажило і зневажало греко-католицьке: «Що латинські єпископи на провінціяльнім варшавськім синоді в 1643 р. з цілою повагою видавали декрети, обурюючись на те, що руські єпископи вживають тих самих титулів, що й вони; що єпископи носять хрест на золотих ланцюгах; що найнижчий щодо влади і становища латинський, єпископ, тобто суфраґан, не хотів дати першенство і прецеденсію перед собою, першому достойникові руської Церкви і згірдливо називали руських єпископів не єпископами, але владиками». Іншою кривдою було недопущення до сенату греко-католицьких єпископів: «Воліємо попросту признати, що під тим самим оглядом унії і Русі з нашого боку сталася кривда, що не допускаючи руських єпископів до сенату, зроблено велику політичну помилку».75

5. Коли канцлер Лев Сапіга закидав архиєпископові св. Йосафатові Кунцевичові, що унія наробила клопотів Польщі, то він відповів йому по-польськи, хоч звичайно писав по-українськи:«Схизматики і бʼють і плачуть на нас, з криком і вереском, всі провини кладуть, деякі католики для самих вересків помагають придушувати нас».76 Незʼєдинені не тільки, що бʼють і кривдять греко-католиків, але ще скидають всю вину на них. І в тому помагають їм ще і польські латинники.

6. На тому кінчимо нашу працю, зглядно, її першу часть. Докази і голоси різних осіб, різних ісповідань і різних національностей достаточно вистачають, щоби виказати нестійкість давніших і сучасних поглядів на унію, немов то вона є новотвором на «православному організмі», вирощеним польським правительством і духовенством, зокрема єзуїтами. Навпаки берестейський акт — це зенітна точка у виявах вселенської віри на Україні. Унія не то що не стала помостом оля польщення, як сподівалися поляки, але навпаки розбудила національну свідомість і врятувала нарід від загибелі.