ЧАСТИНА ДЕСЯТА. ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД

І. Схолястика на Заході

1. Погляд на історію схолястики обіймає величезний простір часу, бо від І до XVII ст. по Христі, з чого патристична філософія займає перших вісім століть. В її основі лежать грецька і латинська філософії і вона розвивалася до часів св. Івана Дамаскина з його монументальним твором Πηγὴ ηνώσεωσ, Джерело знання, опертим на арістотелівській філософії. Визначну ролю відограв св. Авґустин-платонік. Маючи перед очима патристичну філософію, можна щойно зрозуміти схолястику. Як першого схоляста загально вважається Боетія. Він і філософи наступних століть вглиблювалися в порушені вже питання і високо розвинули метафізику. Св. Ансельм, св. Альберт, св. Тома, Дунс Скот і св.Бонавентура — оце ті великі світила середньовіччя, що створили Золоту добу філософії середньовіччя із широким інтелектуальним діяпазоном.

2. На перше місце вибивається питання про згідність Обʼявлення із філософією, існування Бога і філософічні докази на те, субстанціяльність душі, пізнання розумом матеріяльного і духового світу, причиновість, етичні засади, загальні поняття, враження змислів тощо. Це ті найважніші й найголовніші питання, біля яких велися завзяті дискусії. При тому не занедбувано у trivium i quadrivium світських наук.

3. Як уже було підкреслено передше, середньовічня схолястика, то не спокійна медитація, але жива і бурхлива дискусія, не лише між християнськими схолястами, але також і з арабськими і жидівськими, в якій змагалися і геніяльні уми. Над усім тим зноситься велитенська постать св.Томи з Аквіну.

4. XV і XVI ст. — це застій схолястики. Та все таки, яке велике число авторів, що хотіли внести щось нового в науку філософії! Також і перехід до новочасної філософії був не такий простий, бо і найповажніші природники блукали в астрології, альхемії, у сновидіннях і т.п. Тому добратися до Декарта не було так легко і не стелилася проста і рівна дорога. Все таки схолястика сповнила у філософії величезне завдання.Головну ролю відогравало духовенство.

Із філософом Декартом (1596-1650) починається вже новочасна історія філософії, яку підготовляли Бекон із Верулями і його учень Тома Гобс.

5. Франц Бекон із Верулями (нар. 1561 р. у Лондоні, пом. 1626 р.) протиставив собі метафізичну індукцію і досвід емпіричний. Він обвинувачений як канцлер Якова I, був засуджений, але звільнившись із вʼязниці, віддався науковій праці. Його великий твір це Instauratio magna, який мав мати шість частин; він вспів докінчити одначе лиш дві: De dignitate et augmentis scientiarum i Novum organon. Він поставив науку на природному розумуванні і протиставився метафізичним і неофізичним пересадам тодішньої науки. В науці про Бога, душу, мораль посувався і сам задалеко. Він твердив, що не можна їх розвивати, бо природним розумом не можна їх зглибити, а можна приймати її тільки з Обʼявлення. Він дуже обмежив діяння розуму і з полишенням силогізму і дедукції, обмежився до емпірії-досвіду через індукцію, яку однак іще не зʼясував точно.

6. Тома Гобс (Hobbes, 1588-1679) послуговувався індукцією і емпірією в соціології і праві, полишаючи Бога на боці. Від розвивав науку чисто природничого порядку. Ще дальше пішов Гербут Шербурі, що хотів створити чисто природну релігію. Їх усіх трьох характеризує зворот до природного життя з поминенням надприродного Об'явлення.Тома Гобо був учнем Бекона і він примінив засади свого учителя, про суспільні і правничі науки (Elementa philosophica de cive). У практиці був реґалістом, а не республіканцем. І тому мусів утікати до Парижу, де познайомився з Декартом, а в Італії був у Ґалілея. Гобо в основі матеріяліст: існує тіло і його рух. Ним займається філософія. Душа, це тільки кожна матерія, а її воля є детермінована й егоїстична. Бога пізнати не можна, бо існує тільки тіло. Звідси і його маківельський абсолютизм.

7. Як третій у цій групі є Едвард Герберт із Шербері (1581-1648). Зо становища натуралізму й емпіризму відійшов він до природної релігії у Tractatus de veritate prout distinguitur a revelatione a verosimili, a possibili et falso. Те, в чому згідні всі, є правдиве, і що лежить в одній спільній природі. Це відноситься і до релігії. Є один Бог, якому треба служити, все інше, християнські правди він відкидає.

Картезій пішов іще дальше і зі загального сумніву про правду, він почав розумуванням від тієї правди, в яку сумнівався. Правдою є, отже те що я сумніваюся: «Cogito, ergo sum».

II. Візантійська і українська схолястика

1. Великою заслугою проф. Крумбахера було відкрити візантійську літературу, в якій слідний сильний вплив схолястики. Зрештою грецьких філософічних творів не треба було перекладати на Сході. Візантійські філософи дальше вчитувалися у твори Платона й Арістотеля. В ІХ ст. у філософії визначався Пселлос (1018-1078), платонік. У творах Погляди філософів на душу і Халдейські пророцтва висловив він свої філософічні погляди. Це відродження філософії сталося завдяки «Академії», яку оснував василевс Константин Мономах (1042-55). У ній діяли, крім Пселлоса, Іван Італієць, Михайло з Ефесу, Евстратій, Теодор зо Смирни, фізик, та ін.

2. Західні схолясти, передусім творчість Томи, звернули прихильну увагу на середньовічних візантійських філософів. Очевидно були й противники (як Панаретос, Кавасіляс і ін.) і прихильники (Максим Планудес, † 1310, Кидоній та ін.). Зокрема Юрій Схолярій, пізніший патріярх Геннадій, та Еммануїл Калека сприяли схолястиці. Зрештою багато схолястичних творів Візантії ще досі не видані.

3. В Україні схолястика злучена з іменами митрополитів Рутського і Могили та Київською академією (професори Поповський, Волчанський та ін.).[1]

4. Загальний погляд на філософію середньовіччя полишає величезне враження. Студії, дискусії і твори — це вицвіт тих завзятих, високоідейних, не раз ціложиттєвих змагань за утвердження найвищих метафізичних правд, пізнання людським розумом, субстанціяльність душі, існування Бога та найвищої мети життя людини.