ЧАСТИНА ДРУГА. НАЧАЛО СХОЛЯСТИКИ

I.Поняття схолястичної філософії і богословії та погляд на його історичний перебіг

Слово схоляст-схолястика походить від грецького σχολή - час вільний від зайнять і посвячений науці. Звідси схоляст означав учителя і учня, artes liberales, а пізніше, в середніх віках того, що в школі займався філософією і богословією. Хоч щодо точної дефініції схолястики немає сьогодні згоди між істориками, то все таки у схолястиці можна вибрати головні прикмети, які її ціхують і на що загально всі годяться:

а) Найперше схолястика, це наука витворена в школі. Коли в наших часах звʼязок між школою і наукою послабився, то колись він був далеко тісніший. У своїй основі схолястична філософія спочивала на Арістотелеві.

б) При його помочі схолястики старалися поринути розумом у правди віри, їх проникнути скільки змога, зовсім не думаючи забиратися до розвʼязки таїнств. Крім того їх завданням було погодити Боже Обʼявлення з розумом — чому і в що мається вірити?

в) З тим завданням і старанням лучиться ще інше, а саме систематично упорядкувати всі правди віри та розвʼязати підношені проти них закиди. Те, що в різних Отців при різних нагодах і трактатах було сказано більш або менш ясно, то у схолястичній богословії воно уняте в одну логічну гармонійну цілість.

2) Для осягнення тієї цілі схолясти послуговувалися поправною і стислою термінологією і загалом своєрідною технікою, силогізмом, навченого в Арістотеля. Найперше ставлено тезу, проти неї наведено труднощі (difficultates), слідувало пояснення тези і тоді відповідь на труднощі (solutio difficultatum). Збір таких дискусій видано як quaestiones disputatae ac quaestiones quodlibettales. Хоч схолястична філософія і богословія розвинулися в середніх віках, то все ж таки вони, як сказано вище, супонують патристику, в якій уже можна доглянути сильно розвинених схолястичних зародків [32] Очевидно середньовічна філософія має ширше значення, бо обіймає філософію арабську, жидівську й інші в багатьох ціхах споріднених і християнською солятикою.

г) Та одначе слово і поняття схоляст довгі часи викликувало значення якогось заскорузлого, без змислу для життя і дійсности вченого, що зовсім погряз у своїх чисто умових абстракціях. Адже важко, повторювалося не раз, стрінутися в історії з більш закостенілою, бездушною, сухою і некритичною епохою, як із схолястикою. Долучім до цієї характеристики ще брак пошанування індивідуальности і досвіду — і, навпаки, замилування до банальних і перетончених питань, — і будемо мати в грубших зарисах цей непривітний образ схолястики. [33]

Ось як відзивається один такий голос: «Для нас сьогоднішніх імʼя схоляст зовсім не звучить мило. Коли ми знаємо або припускаємо, що якийсь учений, передусім богослов, не старається з життєвого боку уняти сучасні проблеми, а знову надармо під натиском авторитативної минувшини намагається перестарілою методою висвітлювати перестарілий зміст, то називаємо його схолястом». [34]

Ще суворіший осуд про схолястику, як про богословію, видав монахійський професор Карло Прантль про середньовічну філософію, заперечуючи загалом її існування. [35]

II. Справлений погляд на схолястику

1. Все таки неґативний погляд на схолястику в головній мірі належить уже до історії. Почавши від кінця минулого століття, наукові досліди крок за кроком, але постійно, почали міняти гадку про схолястику. Показалось ясно, що ті відʼємні оцінки полягали радше на упередженнях і пересудах, ніж на обʼєктивній правді. Із вдоволенням можна відмітити, що й у самому протестантському й ліберальному таборах знаходимо погляди на схолястику вповні додатні. І так Р. Зеберб, євангелицький богослов, зазначує з признанням, що схолястика звернула бистре око на найвищі цілі людського знання. У ній багато строгої, поважної богословської думки, якої так обильно не подибуємо в пізніших століттях. Щодо оригінальности не можна ніяк порівнювати XIX ст. ізXII! Але до такого погляду можна прийти тільки через зрозуміння церковних умовин, в яких зродилася схолястика. [36] Та й справді, не менш як старинний і новочасний, зміряв і середньовічний ум до розвʼязки питання про всесвіт.

Противно як для Прантля є для А. Гарнака, протестантського історика догм, схолястика нічим іншим як науковим думанням. [37] Звісний німецький філософ-ідеаліст Рудольф Айкен, хоч відказує схолястиці права впливати на модерну думку, признає їй безумовну історичну вартість. Як зразок організації вона є прямо мистецьким твором. [38]

Ще більш похвально про цілу схолястику висловився Фрідріх Павльзен про схолястичні диспути: «Диспутація була без сумніву знаменитим середником до впевнення, присвоєння і вправи в уживанні знання. Вона надавалася, щоб степенувати привність знання і зручність у скорім і певнім збагненні чужої думки і її відношення до власної. Можна прийняти, що середньовічний учений посідав в обох частинах таку вправність, яка ледви чи тепер так легко де найшлася б». [39] Тієї самої думки у православних є богослов Макарій Булґаков, що високо оцінює диспути в Могилянській академії: «Начего уже говорить о томъ, какъ полезны были диспуты или самыя приготовленія к диспутамь для образованія разсудка и уясненія понятій самехь студентовъ, которые должны были осмотрѣть и обсудить избранный предметъ съ величайшею подробностію и отчетливостію». [40]

Схолястичні диспути були наче духові турніри, де учні старалися напружити свій мозок і показати свої духові здібності. При тім вони зближували слухачів до професора. Отже схолястика це не період стагнації філософічної думки!

2. Слухаючи тих похвал, хибним було б ідеалізувати схолястику в кожній добі і під кожним оглядом. Де сильне світло, там багато тіні. Як кожна нація у своїм житті, так і кожна наука у своїм розвитку має славні часи розквіту і сумні упадку. Таку долю переживала і схолястика: по золотій добі у XIII ст. прийшли часи зманіровання. Над тим занепадом боліють і самі знаменитші схолясти (Gregorius de Valenia, Melchior Canus та ін.) та відрікаються її прогріхів. [41] На ті пересадності і промахи схолястики виразно звертає увагу також папа Лев XIII в енцикліці Aeterni Patris.

3. Найголовнішою причиною упадку схолястики було мабуть те, що вона передусім у XV і XVI ст. не старалася вдержати рівного кроку з емпіричними науками і через те замотувалася не раз у теоретичні міркування позбавлені всякої реальної основи. Як далеко це посувалося свідчить те, що оповідають про авероїста Цезаря Cremoni († 1603). Він не хотів дивитися через телескоп на небозвід, щоб не сумніватися в нерухомість небесних тіл. [42] Denifle [43] завважує, що в добі упадку схолястики рукописи св. Отців рідшають, а з тим у парі йде беззмістова пересадна діялектика. Коли ходить знову про київську схолястику, то вона мала за слабі коріння, щоб опертися протестантській бурі, а що Україна була відтята від Заходу, тому не могла слідити за живчиком пізнішої схолястики і з нею відродитися.

Для доповнення погляду запитаймо ще тут, хто то пустив схолястику із-за тих частинних промахів у таку чорну неславу? Не може бути сумніву, що головна вина тих клевет спадає на гуманістів середніх віків, Ерасма з Ротердаму і ін. Озлоблені на схолястів за їх неклясичну латину, висмівали їх і докоряли їм при кожній і незначній нагоді. До помочі станули їм відтак середньовічні релігійні новатори, які в демагогічний спосіб іще завзятіше накидалися на схолястичних богословів. Перед вів Мартин Лютер, який прямо чув відразу до via Thomae [44] Від Лютера одідичили цю ненависть протестанти, а від них православні. У протестантській школі вчилися про схолястику її вільнодумні учні.

4. Реабілітація схолястики в очах ученого світу наступила безумовно в наслідок поглиблення дослідів над її історією, головно католицькими богословами й істориками. Совісні студії показали, що у схолястиці криється за втертими формулами стисле думання, за субтельностями — глибина думки, а за шабльоном - багато індивідуальности і психологічного мотиву. Вправді інші квестії займали середньовічні уми, з яких багато лежить на периферії новочасної уваги, але колись були вони пекучими питаннями. Скільки бурхливого життя містить у собі, напр., такий авероїстичний спір! Дальше у схолястиці було зрозуміння для емпіричних, природничих наук при всій скромній техніці середньовічних лябораторій (Albertus Magnus, Roger Bacon). [45] Минуле схолястики показало, що вона як напрям і школа науки може з честю засісти в пантеоні людської культури. Історичні студії над схолястикою показують їй також пений шлях майбутного розвитку. [46]

5. Багато нагромадженого рукописного матеріялу про схолястику спонукало деяких французьких учених до студій над ними. Пригадаймо собі лише кілька імен: Amable, Christ, Jousdain, Rousselot, B. Hauréau, L.Delisle (Le Cabinet des manuscrits de la Bibliothèque nationale). Історичними студіями над схолястикою займалися Albert Stöckl, який написав історію середньовічної філософії, і Karl Werner, автор кількох монографій про Тому, Суареза і ін. Основані Клеменсом Bumker-ом і видані з гр. Hertling-om i M. Baumgartner-om Beiträge zur Geschichte der Philosophie des Mittelalters принесли свіжий матеріял і нові погляди. Оригінальні і популярні твори про схолястику видав проф. Мартин Grabmann, який дальше невпинно працює на тому полі.

Нове світло на схолястичну добу кинув домініканин Генріх Denifle своїми монументальними творами: Geschichte der Universitäten des Mittelalters i Chartularium Universitatis Parisiensis. У них вказав він на умовини схолястичної спекуляції та її звʼязок із цілим культурним життям середньовіччя. З ним співпрацював єзуїт Franz Card. Ehrie, заслужений управитель Ватиканської бібліотеки. Оба з Деніфлем видавали якийсь час Archiv für Literatur und Kirchengeschichte des Mittelalters, Berlin 1885ss. Кард. Ерлс написав кілька розвідок про розвій франціканської школи, августинізм і аристотелізм, боротьбу проти Томи [47] і ін., якими знимав темний серпанок із тих питань.

6. Коло поправного видання творів францісканських схолястів заслужилося Collegium S. Bonaventurae y Quaracchi. Головно старанням Фіделіса а Fanna і Ігнатія Jeilera [48] зразково видано твори св. Бонавентури і дещо з писань його учня Матея з Акваспарти. Медіолянська Università Cattolica рівно ж здобуває собі імʼя в обсягу схолястичних студій. Белгійськими схолястами зайнялася лювенська школа під проводом Hoffmanns-a i M. de Wulf-a. [49]

В. Англії працює Оксфордська францісканська школа, яка видала між ін. твори Rog. Bocon-а і дещо з J. Peckham-а противника св. Томи.

В нинішніх часах студії над схолястикою зосереджуються в Римі (Ehrle, Pelster, Pelzer, Xiberta, нині вже усопший) у Ватиканській бібліотеці в Академії св. Томи та на Антоніянум (Balič — студії над Скотом). Легко можна завважити, що Рим стає загалом осередком богословських студій. З погляду на цей живий науковий рух мильно хтось заключав би, що праця над схолястикою завершена. Це щойно початки! Скільки питань, напр., про початки впливу Томи з Аквіну та його перших учнів, про Скотову школу, про вік упадку схолястики (Cajetan), боротьбу гуманістів із схолястикою тощо, терпеливо жде довголітньої праці.

7. Студії над середньовічною схолястикою незвичайно трудні. Тут треба відгребати припорошені рукописні твори і перегризти той тяжко-стравний матеріял. До глибше задуманих творів друковані джерела вже зовсім не вистачають. Велику трудність справляють нечиткі рукописи із-за багатьох скорочень і похибок переписувачів.[50]

Та однак ця мозольна праця приносить стократні плоди. Вона має широке, не тільки чисто книжкове завдання. Історичні досліди над схолястикою мають неоцінене значення для філософії, а ще більше для богословії. Вони пояснили подекуди генезу новочасної філософії (Декарта, Спінози, Ляйбніца) і деяких її проблем. Розвиток неосхолястики, річ ясна, іде в парі з пізнанням її минулого. Для богослова відкрилися нові свідоцтва з передання і цікаві дискусії над багатьма питаннями.

III. Джерела і література

Основним джерелом для середньовічної філософії є в першу чергу твори самих авторів, зібрані головно в Мінья (Patrologia Graeca, Patrologia Latina). Крім того джерело для історії становлять усі тогочасні дані про відносних своєчасних філософів. Багато творів поодиноких філософів видано критично окремо, як їх названо вже передше в тексті.

Наукова література, в якій критично є опрацьована історія філософії середніх віків у цілості або монографічно є дуже численна. Крім названих творів головнішими є наступні.

IV. Перші філософічні спори схолястиків

1. Серед нових неспокоїв (напади норманів, мадярів, сарацинів), наука мусіла знову шукати притулку головно в монастирських мурах і ждати весняного сонця ХІ ст. З того часу знані є Герберт із Оріляк у Ремс († 1003), пізніший папа Сильвестер II, і його учень ульберт із Шартр († 1028), Нотґер Лабео († 1022) у С. Галляк, що переклав латинські твори на німецьку мову. По тім застою науковий рух знову відживає, починаються філософічно-богословські спори, які почали діялектики з трівіюм. Були це вандрівні, часто світські люди, які, маючи нагоду в навчанні діялектики до мудрування (і граматика, що занимається словами, сприяла цьому), посувалися не раз у своїм критиканстві до оспорювання правд віри і голошення єресей. Так, напр., Беренґар († 1088) із Тур заперечив пере-существлення у Пресв. Євхаристії, тому що, на його думку, воно противиться розумові. Одинадцяте століття знаменує отже напруження між філософією і богословією, розумом і вірою. Тоді також 1060 р. Константин Африканський заложив в Салерно медичну школу яка перекладала медичну літературу грецьку і арабську.

2. Якраз тоді підняли клич реформи монахи в Клуні (Cluny). На чолі станув папа Григорій VII. Між іншими домаганнями двигнено відділення власті духовної від світської.

Тоді також Петро Дамʼяні († 1072) [51], надворний папський богослов, обстоював думку відділити світські науки від богословії, а вже ж найбільше діялектику, щоб її не надуживано проти віри. Але що ж, Дамʼяні, поборюючи діялектиків, мусів сам хоч-не-хоч послуговуватися нею. Посередню дорогу зайняв Лянфранк із Нормандії, пізніший архиєпископ у Кантербері. [52]

3. Вже у грецькій філософії в Сократа, Платона та Арістотеля, зʼясованій Порфирієм, виступає питання: як відносяться загальні поняття до дійсности? Це питання — de universalibus - здобуло собі перше місце у філософічних дискусіях і питаннях. Порфирій поставив питання: чи рід існує? — але оставив його нерішеним. Бостій завважує в коментарі до Категорій, що розводиться не над речами, але над словами. Scotus Eriugena відновив неоплатонський реалізм загальних ідей, в яких треба шукати правди і буття. З них постають одиниці. Універсалізм є дійсними речами (res). Рід існує ante rem як вічні ідеї. Постає між ними і логічний порядок, а саме, що одиниці є підпорядковані загальним ідеям, які своє завершення знаходять у Бозі, від якого все походить. Загальні поняття в Бозі виявляються назовні і логічно це веде до пантеїзму. У Бозі вони творча одиниця, а у світі — як сотворена різнородність. Загальне поняття стоїть вище від одиниці. До суті (essentia) речі приходить буття (existentia). Так як річ має вимір, вагу й силу, так має і існування, яке може втратити. На цьому розумуванні опирається і онтологічний доказ св. Ансельма. Те, що є загальне, має вище існування ніж поодинокі речі і тому Бог є найбільша дійсність і мусить існувати ens perfectissimum. Цей погляд панував по школах. Та номіналісти винайшли в Боетія, що Арістотель був, мабуть, противної гадки, але до властивого його погляду, задля незнаних творів, вони не дійшли і попали в другий екстрем: загальним поняттям не відповідає в дійсності ніщо, є тільки одиниці, осібняки. Поняття це умова, субʼєктивна сполука подібних осібняків, це conceptus rationis, flatus vocis, nomina. Звідси вони і називаються номіналістами. Головним їх провідником був Росцелін із Компієнь (Compiegne † 1126). Загальні поняття це потеп, а погляд на те називали nominalismus, universalia — це збір імен.Своє номіналістичне толкування Росцелін переніс на Пресв. Трійцю: не може бути спільного єства й однієї природи в Бозі, лише три відрубні особи; родова одність є чисто понятева. Із твердження tres personae, tres res слідують tres dii, отже тритезм. Церква відкинула його науку як єретичну у Soissons 1092 р., через що твори його знищено і про його аргументацію довідуємося тільки з писань Ансельма й Абелярда.

4. Проти Росцеліна виступив глибоко релігійний і високоспосібний св. Ансельм († 1109). Народився він в північній Італії в Аоста (коло 1033 р.), перейшов Бургундію, Францію і задержався в Нормандії у Лянфранка.У Бек вступив до венедиктинів і став відтак архиєпископом у Кантербері (Canterbury) і переводив політику папи Григорія VII (1073-1083). Хоч слухав у Лянфранка повздержливих осудів про ділектику, про відділення богословії від філософії, то переконався небаром сам, що такий стан неможливий. Напір маврів, слухи про закиди з Орієнту показували, що боронити правди віри можна супроти них у першій мірі розумом. Та й снага пізнати розумом правди віри непокоїла не лише неспокійних духів і очайдухів, але й поважні, віддані вірі уми. Конечно отже треба було шукати лучби між вірою і філософією. І в своїх творах[53] показав св. Ансельм дорогу для цієї праці і став справжнім «батьком схолястики»: «Neque enim quaero intelligere, ut credam, sed credo ut intelligam. Nam et hoc credo, quia nisi credidero, non intelligam».[54] Він був августиністом і платоніком. Треба вірити і при помочі науки зрозуміти Обʼявлення, наскільки це можливе: Fides quaerens intellectum. Річ ясна, що компетенція ума в пізнанні тайн віри тим іще далеко не була означена. Це щойно зробили Альберт Великий і св. Тома. Ансельмовій засаді просвічує надія на можливість вглянути розумом в обʼявлені правди і поступ у тім напрямі. Кантер-берійський архиєпископ мав велику пошану до св. Отців і читав їх пильно, передусім св. Августина, і не обмежувався на вибиранні сентенцій, але передавав їх передумані в новій концепції. Вдержання рівноваги між переданням і розумом ціхує цілу його творчість. Всі речі є сотворені, один Бог є сам від себе ens a se. Воля є свобідна. Душа є вічна і дає життя тілові.

У творі Cur Deus homo [55] поставив св. Ансельм теорію задосить учинення через воплочення. Безконечна обида Бога мусить бути змита найстрашнішою карою. Прощення провини Адамові без покаяння противиться Божій справедливості. Людський рід не міг сам задоситьучинити — хіба карою в пеклі. Оставалося, щоб Син Божий дав задоситьучинення Богові.

Популярний є його хибний онтологічний доказ на існування Бога: Мусить існувати найсовершенніше Єство, понад яке не можна собі совершеннішого подумати. Бо якщо б не існувало таке найсовершенніше Єство, то таке саме, але існуюче, було б ще совершенніше. Отже подумане найсовершенніше Єство мусить існувати. [56] Св. Ансельм переочив тут, що а posse ad esse non valet consecutio. Подуманий стан ще далеко не є дійсністю. Його доказ приймає ще Олександер із Гельс, але вже відкинув був його св. Тома. Ансельм накреслив зміст схолястичної філософії.

5. Діялектичний заколот не вгавав і в XII ст. Коли номіналісти обстоювали тільки реальність осібняків, а в понятті бачили лише подібні прикмети існуючих речей, то реалісти аргументували в інший спосіб: наука оперує поняттями. Але та сама наука займається дійсністю, отже поняття є дійсні. Ціла акція зосереджується коло трьох імен: Абелярда, св.Вернарда і Гільберта Поретанського. [57]

Абелард († 1142) син бретонського лицаря — це живий, рухливий, все неспокійний дух, імпульсивна, пристрасна і честилюбива натура. Вже як учень Росцеліна легкодушно пірвався до пояснення пророцтв Єзекиїла, а в пізнішім віці брався не раз із відʼємним успіхом до вияснювання правд віри. Як з однієї сторони, будучи гарним із вигляду, палким бесідником і ще зручнішим ділектиком, легко зʼєднював собі симпатію в окруженні — стягнув велику авдиторію з Англії, Германії, Еспанії і Баских Гір так із другого боку через своє критиканство легко попадав у конфлікт. Учив по різних містах, в Сан Женвіє, у Парижі, але всюди коротко. В часі учителювання розпочав був любовний роман зо своєю ученицею Гельоїзою, який скінчився обопільною неславою.

У діялектичній боротьбі станув він проти номіналістів, але небавом проголосив свій концептуалізм: Universalia не є речами і не є іменами. Між дійсністю і словом є поняття — conceptus. Дійсній речі можуть відповідати різні поняття. «Conceptus, quod de pluribus valet praedicari». [58] Загально, отже, universalia — To nomina ideo nominalismus поняттевий вислів. Цим розумуванням загнався він, подібно як Росцелін, у тринітарну науку. Одному Богові, каже Абелярд, відповідають три поняття: Могутність (Отець), Мудрість (Син), Любов (Св. Дух). [59] Поганські філософи також дійшли до пізнання Пресв. Трійці. Абелярд послуговувався методою sic et non, зіставляючи вислови з традиції за і проти. У творі Scito te ipsum розвинув науку про природну мораль. Він накреслив форму і методу схолястики. Його учень був Арнольд з Бреша.

6. Ця наука викликала рішучу опозицію, якою проводив св. Вернард із Клерво († 1153), вдумливий містик, платонік а рівночасно і наскрізь активний характер. Він є основником середньовічної містики. Містик старається злучитися з Богом через внутрішній, безпосередній вгляд у Бога, а не через розумування і студії, зокрема природничих наук. Покора і любов Бога є конечні до містичного піднесення духа. [60] Щойно тоді чоловік підноситься до найвищого пізнання правди. Найвищим знову степенем розважання є екстаза, до якої доходиться через інтуїцію і контемпляцію. [61] Вернардова особа мала великий вплив на публичну католицьку опінію. Він упімнув Абелярда по-дружньому, а що це не мало успіху, тому був змушений виступити зовсім явно й одверто. [62]

Справа, очевидно, опинилася на соборах і Церква два рази осудила Абелярда, який прирік справити свої твори. Але небавом його все слаба воля улягла намові підхлібників і він визвав св. Вернарда на диспуту в Сен (Sens) та там стратив відвагу і вибрався з апелем до папи. По дорозі заїхав до монастиря в Клуні, де монахи відвели його від того наміру і він вступив до чина і помер як монах у St. Marcel sur Saone, поєднавшися з Церквою і св. Вернардом. У своєму житті поповнив він не один промах, але на дні його душі тліла все іскра любови до Христової віри. Абелярд безперечно посідав великий вплив на сучасників. Як бистрий диспутатор не раз запускався поза межі філософії в богословську область. Найбільшою його хибою було те, що хотів поставити правди віри на раціоналістичну основу. За те в заслугу треба йому взяти, що своєю симпатією до світських наук, а ще більше до старинної філосоїї, улегшив дорогу арабській і арістотелівській літературі до схолястики. Крім того своїм твором Sic et non[63], де мнимо зібрав противорічні гадки в богословії і старався їх погодити, запобігав сервілістичному розумінні свідоцтв і спонукував до критичного розбору трудностей.[64] Скептично ставився до церковного авторитету.

По програній номіналістів прийшла черга на реалістів Universalia sunt res — realismus. На соборах у Soissons і Sens вони раділи і притакували із вдоволенням осудженню Абелярда, який, приймаючи засуд, звернувся до Гільберта Поретанського такими словами: «Tunc tua res agitur, paries dum proxima ardet». [65] І справді небавом сповнилися його віщі слова.

7. Ґільберт, це тип середньовічного реаліста: спокійний, понурий як готицькі храми в полутінку, у своїх поглядах неясний. Вчився довго й у багатьох професорів, накінець у солідній єпископській школі в Ляон (Laon) в Ансельма і його брата Радульфа, перейнятих традиційним духом. Там пізнав він Абелярда, але з ним мало мав звʼязок. Науку брав дуже поважно, а навпаки Абелярд глузував собі не раз з учителів.

З Ляон пішов Ґільберт до Парижа на вчителя, а відтак родинне місто Пуатіє (Poitiers) просило його обняти там школу, чого він і піднявся. Внедовзі став він у Пуатіє єпископом. У проповідях про Пресв. Трійцю збудив він підозріння у своїх архидияконів Арнальда якого прозвали із-за пересадної поваги «qui non ridet» і Кальона. Вони обвинили єпископа, а до них прилучилися ще Петро Ломбард, Роберт із Мелюн і св. Вернард.Щойно на соборі в Раймс 1149 р. узнано погляди Гільберта за єретичні.Всо бами Божими. Суть (вио мі боксе зн, природою Божою і Особами Божими. Суть (essentia) Божа не є Богом, але формою, через яку є Бог (forma, qua est Deus). [66] Ця форма є одна, навпаки forma quae є трояка, питома трьом Особам. Звідси закидали йому quaternitas, єство Боже і три Особи.

Ґільберт піддався судові і прирік справити свої твори. На оправдання тих єресей можна сказати це, що термінологія, не зважаючи на те, що вложено в неї велику працю, не була ще твердо усталена. Абелярд і Гільберт в основі — раціоналісти. Думання є нормою правди. Діялектика має знайти різниці між правдою і неправдою.