1. ВИЇЗД ЗІ ЛЬВОВА

Проща до Святої Землі манила мене вже від кількох літ. Та годі було знайти догідну умовину. Улекшив її щойно Ювілейний Св. Рік, який спонукав різні подорожні підприємства влаштувати окремі прогульки до Св. Землі. Не без впливу на це оживлення рухливости подорожніх підприємств була теж і скріплена жидівська еміграція до Палестини.

Українці хотіли, як відомо, зорганізувати цього року також окрему прощу. Однак ця спроба не вдалася. Прийшлося долучитися до паломничої групи з Белзу, яка вибралася до Св. Землі під проводом о. прелата Д-ра Собчинського. Технічну сторону прощі перейняла фірма Wagons Lits.

Намічена подорож тривала 15 днів і коштувала 675 — до 1150 зол. У цьому зараховано всі видатки на паспорт, залізницю, корабель, транспорт лукіни і готелі. Недовго можна було приготовлятися до виїзду. Остаточне рішення запало всього на кілька днів перед виїздом, та ще й тоді не знав я напевно, чи прощі не відкличуть. Та врешті 1. травня в год. 10. вранці паспортові справи були поладнані і на полуднє назначено виїзд. Я попрощався зі своїми Товаришами — оо. настоятелями і професорами, питомцями, та зі знайомими. В усіх чув я одно: поманіть мене на Господньому Гробі. Врешті пішов я до ВПреосвященного Митрополита прохати благословення. Велика прихильність і архиєрейське благословення Ексцеленції зробили деякі побоювання, які мимохіть вдираються в душу перед далекою дорогою.

— А привезіть назад, — говорив Митрополит — мою мантію, яку я забув ще в часі паломництва в 1906 р.

— Цюж, — відповів я, — забув був св. Павло свій плащ в Трої та випровів його св. Тимотей (2 Тим. 4, 13.), то могли й Ексцеленція лишити мантію.

З глибини душі вдячний я Всевишньому, що остаточно вибрався до Святої Землі, яку так гаряче все хотів пізнати, — та молитовно старався віддячитися Високопреосв. Митрополитові за дозвіл на виїзд.

Година 4-а після обіду — і я вже був на головному двірці у Львові. Тут довідуємося, що для прощан, яких є разом 23, у тому 12 священиків, призначений окремий віз. Та ось і перша пригода: призначений для нас вагон зайняли жидівські емігранти, старці, мужчини й жінки. Це переселенці до Палестини. Наш провідник заявив, що мусить цей віз опорожнити, бо він призначений виключно для паломників. Не буду описувати немилої суматохи, яка почалася біля вагону. Врешті жидівські емігранти перейшли з усім своїм добром до інших вагонів, а ми зайняли наші місця. В душі зродилося мимохіть співчуття до вбогих скитальців, що йшли назустріч невідомій долі та вже так скоро, на самому початку, потерпіли невдачу.

Скоро ми зі собою всі познайомилися. Та розмова якось не клеїлася. В мене родилися різні думки. Не раз я вже вибирався в далекі подорожі по Європі, нераз судилося доволі довго вештатися по чужих краях, — та нинішні мої почування зовсім інші. То радість, то смуток огортає мене, то знов маю почування тривоги, то святкового настрою. Радію, що можу в цей Ювілейний Рік себе зарахувати до довгої низки численних українських богомольців, які з глибокою вірою, нераз і пішки, мандрували до Божого Гробу і Святих Місць у Палестині. Цілий ряд цих прощан ставить там «кадило-молитву» за український нарід, починаючи від княжих часів, від ігумена Києво-Печерської Лаври, Варлаама. В уяві виринала велична постать Данила-Мниха, що в часах для батьківщини невідрадних ходив у Єрусалим і ставив там своє «канди́ло за вся князя наша і за всю руськую землю». Нагадував чомусь вірш Щурата:

«Плив з ним лиш у вічну журу, Мов чорна тінь вздовж берегів Дніпра».

І сьогодні наші часи невеселі і журба давня… Пригадалося велике паломництво з 1906 року з Високопреосвященним Митрополитом Андреєм на чолі, стали перед очима бадьорі лиця покійників і живих, що довгі часи розповідали про свої душевні переживання на Божій Землі. Ось о. Волянський, і о. Д-р Д. Дорошкевич, і проф. гім. Д-р Михайло Коцюба, М. Сосенко, о. А. Полянський, о. Юл. Дзерович і другі. Справді світила картіна нашого релігійного життя і палкої любови до Христа! Та ось стоять перед очима перегарні єрусалимські хрести, яких так багато бачив я по наших церквах на тетраподах і престолах — свідки нашого почитання Христових Місць. Безперечно це почитання Христа і боговійне почування до Святих Місць увійшло вже в традицію українських поколінь. Справді нема, здається, Українця, який не хотів би віддати поклону Христовому Гробові, побачити Святі Місця віч-у-віч. Це ж не лише наша національна традиція, але й традиція релігійного життя кожного з нас, яку кожен починає від дитячих літ. Хтож дитиною ще, відколи почав хреститися і відмовляти Отченаш, слухати про Вифлеєм і смерть Христа, не мріяв про те, щоби ці місця колись побачити?

Нараз чую крик і судорожний плач. Це востаннє прощаються емігранти зі знайомими. Всі бажають собі щастя в дорозі. Поїзд легко рушив. Ми всі перехрестилися. Ще кілька хвилин, зникає двірець, і ми мчимося крізь зелені левади в напрямі на Станиславів і Коломию — до Румунії. Чужинці захоплюються перегарною, горбоватою околицею. На овиді тут і там деревляні церковці. Між священиками пішла розмова на релігійні теми: про Унію, про деякі нові напрями церковної політики. Ми й не оглянулися, а вже зупинилися в Станиславові.

Як тільки поїзд рушив далі і ми минули Коломию, появилися румунські граничарі. Говорять по німецьки. Починається приготовляння до ревізії. Треба подати, скільки хто має зі собою грошей. Це треба доконче зробити, щоби опісля не мати труднощів, а то й не наразитися на відібрання монети, — якщо її не задекляросав, — при виїзді з Румунії, у Констанці. Скінчилися ревізії, польські і румунські митні урядовці лише перейшли попри декого із нас, хоч на першій румунській стації (Grigore Ghica Vodă) чомусь стерегла нас військова сторожа. Перше, що звернуло увагу, це те, що треба було пересунути вказівки годинників годину наперед. Ось ми в Чернівцях. Чернівецький двірець звернув на себе увагу всіх. Чистенький, чепурний, — спадщина австрійських часів. Зрештою ніч — небагато видно. Кожний шукав місця на сянки — такий відпочинок.

Над раном опинилися на більшій стації Мурашешті. Хлопці розносять овочі, чай, папіроски, і кричать при тому пронизливо. Не можу витворити собі докладного образу країни, якою переїздимо. Та все ж вражіння на загал відємне. Широкі поля в дечому схожі на недороблені подільські степи. Тут і там строчать кукурудзянка, хаті літлянки вбогі; церкви не стоять на видних місцях, як у нас. Великі пасовиська, повні і осет та чорноземів, худоба марна і — видно — голодна. Раз показався навіть плуг — трактор, а там отари овець і рогатої худоби, далі, воли, тягнуть повільно свячку. Тут і там молоді виноградники. По правому боці — ген тягнеться пасмо трансильванських Альп. Декуде тополі, на широких особиськах криниці з високими журавлями.

Минаємо стацію за стацією: Tăndărei, Platonești, Hagieni, Fetești і ін. Залишаємо Ясси і Сучаву на боці. Цікавий вид представляє собою великий Дунай. Широкі озера і мочаристі, розлогі простори зарослі вербами. Ось переїздимо кілька мостів, яких бережуть жовнярські сторожі.