14. МЕРТВЕ МОРЕ

Польовою дорогою побіч грецького монастиря св. Івана Хрестителя ми поїхали далі на Мертве Море. Дорога нерівна; треба було їхати дещо поволіше. Спека устала, на дворі похолодніло. По двадцяти хвилинах їзди повіяв запах сірки. Здалека видно на землі наче білий іній. Це сіль води Мертвого Моря. Воду напускають на рівнину; опісля вода висихає, а сіль залишається. Видно здалека саліну для вироблювання соли, якої є в воді 24 проц. Рівниною розставлені рури для водопроводу. По одному і другому боці червоніють гори. Зближаємося до самого моря. Ось уже і його поверхня. Високі щелясті береги, вода оловяна, в полискові оливи, меркне в далекій синяві — за малим півостровом. Саме море довге 75 км., широке 16 км., глибоке 400 м., а поверхня нижче позему 395 м. Дуже цікаві цифри. Подібно Каспійського Моря, це найнижча точка на зовнішній поверхні земської кулі, зв’язана зі страшним кінцем Содоми і Гомори, Адами, Сегор і Собім. Не знайшлося там навіть десять праведних. Араби звуть це море Бар Лут, Греки асфальтовим морем, бо має смолу. Я був приємно розчарований. Вид гарний, далека синява робить краєвид для ока дуже милим. Я представляв собі цілу сценерію дуже понурою. Щоправда ніде не видно ні пташини ні деревини. Вода спокійнесенько хлюпоче… довкруги мертва тишина. Навіть вітерець не шелесне, — хоча над морем звичайно тягне продув. Кінця Мертвого Моря не видно, він меркне десь ген далеко, за вистаючими берегами в мрячній синяві. Заїздимо на подвіря побіч ресторану. Чимскорше біжимо по піску до води. Вона тепла; пробуємо смак — гіркаво-солоний. Багато в ній хльору й брому, тому тут добра купіль для ревматиків. Над берегом видно сухі гиляки, яких велетнями несе Йордан, — але тут вони висихають. Коли ж риба попаде, то негайно гине, а вода виносить її на верх.

Всі, очевидно, пішли купатися. Не видержав і я, — бо якже бути на Мертвім Морю, і не скупатися? Вода тепла. Кожний може плавати без небезпеки, бо вода густа і вдержує тіло на поверхні. Та коли зайде в око, то кілька секунд дуже пече. Також важко в цій воді встати на ноги; голова падає вниз, а ноги підносить вода догори. По купелі треба обмити ціле тіло зі сильного осаду в солодкій воді, яку допроваджує купелеве заведення.

Провідник показує ще гору Нево, на якій умер Мойсей. Довкруги моавські гори, а за ними тягнуться моавські поля, де задержалися були Жиди, заки ввійшли до обіцяної землі. На полудні узгіря Махеронте. Тут Ірод поставив був собі твердиню. В ній держав св. Івана Хрестителя та там казав стяти йому голову.

Так закінчили ми цей день, повний щораз нових вражінь і глибоких зворушень. Треба ще додати, що цілу виправу зробили ми в п’яти годинах, — а колись на верблюдах і ослах тривала ця романтична експедиція бодай два дні.

В Єрусалимі я пішов до австрійського « госпіцу », куди був запрошений на вечерю. Це прегарний приют з великою терасою. Преосв. Фелінґер привняв мене дуже гостинно. Він, бувший вихованок віденського Фрінтанеуму, має знайомих і між нашими священиками та особисто познайомлений з нашим Митрополитом. Він є ректором госпіцу, а від кількох літ став єпископом помічником латинського патріярха, що саме під цю пору перебував у Римі. Усіх латинників-католиків є в Єрусалимі ок. 4.500, протестантів 1.600. На коридорах багато готично мальованих і портретів цісарів. Багата й гарна молитовниця. Є в ній жертви, що їх зложили наші паломники в 1906. р., а саме гарний червоний фелон (митрова зі Самбора), золота чаша, два служебники, три великі вишивані рушники й одна чорна панахидна кирея. Колись у майбутньому може вже бути гарний зв’язок української католицької молитовниці. Коли ми переходили коридором, Преосвященний вказав на кімнату: « Ось тут мешкав ваш Митрополит ». І ми ввійшли до просторої світлиці. « Так скоро минає час, — говорив далі Преосвященний — незадовго мине вже 30 років. Ваше паломництво лишило гарний спомин, — і шкода, що традиція паломництв переривається. Вашого Митрополита називали всі Араби — Великий ».

Я й не зглянувся, як уже минула 10 година вечора. Тому я розпращався, взяв митрополичу мантію і з провідником Арабом повернув до Casa Nova. Вулички темні, світло лише коло каварень, де на низьких кріслах, плетених з пальмового лика, сидять Араби в червоних фезах і курять нарґіле та п’ють чорну каву. Кожний тягне водну файку і в задумі глядить перед себе. Не чути гамору, — хіба глухий стукіт кісток, якими грають.

Темними і таємничими, немов у казці, вуличками переходили ми поважно. Крізь двері, що виходили на вуличку, проносився плач дітей, яких хтось там зацькував. Нераз легка дрож проймала, коли десь із заулка висунулася нечайнo темна постать Араба і зникала мов тінь у темряві.