2. З КОНСТАНЦИЇ ДО ЦАРГОРОДУ

Наближаємося до Констанциї. Гарний, погідний день — чисте небо. Стає навіть гарячо. Та скоро дається чути холодний вітер з полуднево-східної сторони. Знак, що зближаємося до моря. Минаємо залізничу стацію Констанца і заїзджаємо до пристані точно в год. 14.40.

Констанца — стара оселя з римських часів. Тоді звалась Томі, і тут перебував Овід на засланні. Сьогодні Констанца цим фактом пишається: по середині міста видніє статуя Овіда, що задуманий дивиться у далекий Рим. Після римських часів Томі стало одним із головніших міст Скитів. За турецької влади занепало (ще тепер видніє турецький мінарет). Нині — середня пристань. Млини, великі рафінерії нафти, магазини збіжжа, надають містові купецький характер. Є й нездіймена православна катедра, — зрештою нічим незамітна. Її збудував король Карльо.

Коли задержали наш поїзд, носії підняли великий крик. Ладування на корабель різного товару, скрегіт двигунів, біганина — це все витворило нервову атмосферу. Забираємо свої клунки і йдемо в напрямі до корабля «Полонія». На вступі стоїть комісар — чоловік тридцяти кількох років, непригордно обтиснутої об’ємности. Товариші подорожі кепкують, що перецінь побачили одну товсту людину, — бо все, що дотепер бачили, було худе й марне — все одно, люди, чи звірята. Дуже чемно питають нас за паспортом, який відбирають, і впускають на корабель. Високі сходи ведуть на поміст. Один за одним спинаємося вгору, ок. 7 метрів. Білети на корабель одержав кожний ще у Львові із зазначенням кабіни. Спішимо до своїх кабін, щоби там приміститися.

«Полонія» — це перероблений у французьких варстатах старий російський «Курск», 15.000 тон об’єму і 137 м. довжини. Мальований на біло. Має 210 людей залоги, а забрав біля 600 гостей — переважно жидівських емігрантів з різних країв. Йому видана наша доля в часі подорожі по бездонних глибинах моря. Він має завезти нас у світ Сходу. З непевного серце б’є наче молотом. Та нащо даремно непокоїтися? Ген, далеко чекає нас Свята Земля. Ум відвертає увагу на дійсність.

Починаємо приглядатися цілому уладженню, відпочинковим салям, галеріям, корабельній машинерії, різного роду підйомам, компасам і т. д. Скільки людської праці і старань коштує це все! Уладження вигідне.

З корабля нікого не пускають. Здавалося, що треба буде скучати від год. 3.30 до 10-ої вечором, себто до часу від’їзду. Однак час минає скоро. Та нараз — неприємна несподіванка. Кажуть, корабель від’їде аж завтра, бо жде ще на 200 пасажирів. Помітне негодування, — але нема ради. Чекають ще телеграфічної відповіді. Нічого не вдієш, треба йти до кабіни. Молитва, і — спочинок. Хоч намір не вгавав, та легкий морський воздух усипляв нас.

Над ранком пробуджуюсь: глухо гудять мотори, ліжко дрижить — значить, пливемо. Та сон не випускає зі своїх обіймів. Щойно сильний голос корабельної труби будить усіх. Мряка; капітан дає раз-у-раз знак трубою, щоби не збудуватися з другим кораблем.

Я збирався скоро й іду до молитовниці на Службу Божу. Боже, у своїй черзі — до 8 год. Відправа Служби Божої на морі має свій чар. Перший раз правлю на кораблі. Багато вірних приглядається нашому обрядові. Добре, що я взяв свої ризи. Уважно слідкують за цілою церемоніальною акцією. Пливе щира молитва за страждущих на Україні. Чаша корабельна — дуже важка, щоби не перевернулася. На Великому Вході ледви вдержую її в руках. Після Служби Божої — багато запитів і прохань за поясненнями.

Виходжу на поклад; тягне холодний вітерець. Дивлюся, чи не видно Одеси й українського побережжя. Та довкола лише вода. Мряка уступає, випогоджується. Море — який маєстатичний вид! Скільки разів бачу його, стільки разів усе нові почування родяться в душі. Море — це найкраща картина в книзі Божої природи. Чудове своїми кольорами, могутнє безупинним рухом, манить своїм видом. Вітер грає на хвилях якусь пісонку, так що морщилося його лице, то знов випогоджувалося. Чорне Море — колись носило воно варязькі військові дружини, плили туди княжі посли на човниках, торговці, рибалки, і військо до Царгороду. Плили і козацькі чайки. Воно «любило завзятих, чубатих слов’ян». Зуб часу того не щадився, воно все таке саме. Коли людська рука накладала на рамена суші все нові будівлі, море не дало на себе нічого наложити, хіба як іграшку переносило на своїх водах корабель. Загалом, як кажуть, завжди бурхливе, сьогодні Чорне Море для нас ласкаве. Душа наче зливається з ним, і не може ним доволі напитатися. Всі журби й клопоти забуваються і полиняють на дно. Око блукає по далекому овиді, та несе із собою душу в далечінь, привчаючи дивитися й думати у вікових перспективах. Легенько гойдається мені — видно, що ми не дуже то далеко ще від берега. Та невдовзі і вони залишають нас.

Корабель пливе скоро, 25 км на годину, — а з Констанци до Царгороду приблизно 390 км. Около 2.30 по пол. починають сіріти береги. Очі всіх звернені у бік Царгороду. Появляються знов меви й маєстатично виринають європейські й азійські береги, кам’янисті, вкриті деревами й крамами. По обох боках видно великі морські ліхтарні, далі стирчать грізно старі руїни укріплень.

На одній із скель сидів тут на троні Дарій і приглядався переправі свого 700-тисячного війська.

Корабель підносить турецьку, червону хоругву з півмісяцем, на знак, що в’їзджаємо на турецьку територію, у Босфор.

Сам Босфор у найвужчому місці має 550 м ширини, а довжини від в’їзду до Царгороду около 30 км. По правому боці на європейському березі звертає на себе увагу султанська палата Багчисерай, колись резиденція султана, в гарному ренесансово-турецькому стилі, далі резиденція султана Гаміда II, Їлдиз Кіоск, і місто Тарапія зі стрункими кипарисами. А вже далі Царгород, що тепер складається з трьох частин: Істамбул, Галата й Пера. По азійському боці, перед Скутаром, подивляють усі палату Бейлербей Серай, збудовану в сараценському стилі в 1865 р. В ній мешкав перед війною Абдул Гамід II.

Після полагоднання в’їздових і контрольних формальностей заїхали ми далі в Босфор. Дивна смуга на морі: це зударяються дві противні філії — з Чорного Моря і з Моря Мармара. Кажуть, що човни важко те місце переплисти.

По обох боках, європейському й азійському, зеленіють гаї кипарисів і пальм, строчать тонкі мінарети — турецькі вежі поруч мечетів, гарні, симетричні луки й невидні куполи. Ці палати, городи, віллі, села й міста творять наче одну велику алею, якою їдеться немов у тріюмфальному поході. Поважно на узгір’ю пишається Свята Софія — колишня слава Сходу. А сьогодні? Які прикрі почування — схизма і мусулманство…

Корабель закинув якір на середині, щоби не давати оплат за в’їзд до пристані. Та проте перевіз шонту більше ніж 30 футів внутрішніх. Спущено сходи до позему води. Висіло 8 осіб, а весло 12 в човні. Вантажать паки — товари; знову підносяться підйомки і впускають вантаж на дно корабля, або викладають з відра на лодки. Коли глянути на дно корабля з горішнього покладу, аж голова крутиться; здається, що це бездонна паща вирита в себе цілі вагони товарів. За той час на лодках косоокі, чорні Турки продають помаранчі, фісташки, тютюн. Спускається з корабля шнур, Турки прив’язують кіш, а подорожні тягнуть його до гори. Опісля викладають «злото», і кіш знову вертає вниз. До нього турецькі купці вкладають замовлені речі, — і так раз за разом. Вітер стає сильніший, ледви можна встояти на помості. В 8-ій вечором від’їздимо. Скутари й Царгород освічені, виглядають ще краще ніж у день. Один польський священик каже до мене, що мав упередження до Візантії. Сьогодні признає, які то чудові види! Неаполь не може з ними рівнятися!