2. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ПРО ВІРУ Й НАУКУ.

Коли інтелігент чує слово христіянська віра, католицька віра, здебільша думає, що йде тут про якісь релігійні тези, проголошувані папою, епископами і священиками, які треба приймити безкритично за правду, без доказу, лише на слово, тому що так кажуть. Ані досвідною дорогою при помочі змислів, ані розумованням не дадуться вони доказати, а рішальним є тільки авторітет духовників. Якщо би так справді було, то був би це жалюгідний стан віруючого католика і загалом христіянина.

Тож зачнім від аналізи поняття. Вірити значить в загально людськім розумінню прийняти за правду те, що спирається на чужім свідоцтві. Коли розповідає мені мій знайомий про Америку, її будівлі і т. і., то уважаю його оповідання правдивим, і то тому що саме він мені розповідає. Зрештою і другі люди, що вертають звідтіль, потверджують це. Я не бачив хмародерів — skycrapers, але всі, що вертають з Ню-Йорку, розповідають про них і привозять їх світлини. Я знаю з досвіду, що мій знайомий заслуговує на довіря і тому говорить правду. Моє переконання спирається остаточно на знанню. Я вірю йому, бо знаю з досвіду, що він є достовірним свідком. Для розуму не є наглядним, що оповідання відповідає дійсності, бо остаточно міг він з малюнків світлити і видумати оповідання, але воля спонукує розум до згоди — піддаючи питання, якжеж можна тут розумно сумніватися і не прийняти за правду. Це є людська віра і з нею стрічаємося на кожному кроці. Вона є головним джерелом людського знання, ба навіть кожна наука спирається на вірі, бо одні приймають висліди других за правдиві, не провірюючи їх. Коли я дивлюся на доокружний світ, переконуюся, що кожна річ має причину свого буття, нічого не діється в нім без достаточної рації; з того вношу, що і цілий світ мусить мати якусь причину. Я бачу, що існує рух, а матерія сама з себе змагає до безвладности, отже хтось мусів її рушити. Ця причина мусить бути розумна, бо в світі царює великий лад, краса, доцільність і гармонія. Всі люди є переконані, що існує таке надземське єство і звуть його Богом. Отже існує Бог; також переконуюся з історії, що Бог обявлявся Мойсеєві й пророкам і викладав їм нові правди, щоби вони передали їх людям. А для повнішого обучення обіцяв післати Мессію — Христа, який справді народився в Вифлеємі, жив, учив нарід і вмер. Свою науку засвідчив чудами і смертю та домагається від кожного чоловіка, щоби він прийняв це за правду. Це все можу ствердити розумовими й історичними свідоцтвами.

Супроти цього не залишається мені нічого іншого, як прийняти обявлення й уважати його за правдиве. Але ж в нім говориться. що є один Бог і три особи, що Христос в одній особі має природу людську і Божу, що є сім тайн, первородний гріх і т. д., чого розумом остаточно не можу ясно зрозуміти. Та тут відзивається воля: Признай це за правдиве, бо це ж говорив всемогучий і непомильний Бог. Він жеж сама правда і не схоче вводити тебе в блуд та на манівці. Отже розум приймає за правдиве ціле обявлення. Католицька віра, так каже Ватиканський Собор, спирається на приниманні за певну правду того, що Бог обявив і тільки тому, що саме Він обявив, а не задля того, що я розумом цю правду поняв (Євр. 11, 7. 6—17). Отже віра не є безкритичним і бездушним припущенням, але глибоким переконанням розуму про правду того, що є предложене до вірування і то на основі непомильного свідоцтва Бога. Воля спонукує розум, щоби признав це за правду.

Одначе слід ще раз підкреслити, що акт віри супонує розумове пізнання Бога, його існування, обявлення і вимогу вірити в обявлення. Та проте цей розумовий акт не становить віри. Це є т. зв. в теольогії praeambula fidei, передумовини віри. В ріжних людей вступні переконання є ріжні, більше або менше дитинні, основні і наукові. І так в дитини вони спираються на авторитет батьків, бо так батько і мама кажуть. В дозрілих вони є розумовими раціями, а в освічених науковими обоснуваннями. Та сам акт віри є однаковий у всіх, в неосвічених і освічених. Його сутніми прикметами є найперше:

1) неевідентність (таємничість), бо Бог не обявив внутрішньої правди віри (чому є можливе існування трьох осіб в одній природі, присутність Христа під видами хліба і вина і т. д.), але тільки сам предмет віри. правді можна деякі обявлені правди пізнати природним розумом (існування Бога, Боже Провидіння, заплату за добро і зло ітд.), але тоді це вже буде акт розуму, а не віри. Одначе не можна тим самим актом розуму і під тим самим оглядом і вірити і знати, нпр. і вірити і бути переконаним, що Бог існує.

2) Акт віри є свобідним актом. Розум не є свобідний, коли наглядно бачить правду предмету. З тієї хвилини, як пізнає, що річ мається (два рази два є чотири), конечно видає осуд і дає свою згоду на правду. В акті віри немає відентности, тому розум не є приневолений приняти за правду обявлений предмет, лише воля склонює добровільно розум, щоби зробив це і то тому, що це говорить непомильний Бог. Одначе воля може не хотіти спонукувати розум і відкинути предложення. І в цім саме заслуга віри: блаженні не видівші і вірувавші. Крім цього, щоб збудити акт віри, є конечна добра воля, значить, щоб вона не впливала на розум упередженнями, але склонювала до признання обявлення. Можна ще тут спитати, чи взагалі є можливе, щоби воля впливала на видання осуду? Та це потверджує досвід. Пристрасті, любов, ненависть можуть впливати на наше думання і то в доброму і злому напрямі., Тому воля може спонукати до глибшої застанови або відтягати розум від праці. Це й є також причиною, чому від упередженого годі ожидати безстороннього рішення і від упередженого недовірка збудження акту віри.

3) Предметом віри є непомильна правда, ціле обявлення, це є все, що Бог обявив. В обявленню не може бути і тіни неправди, бо Бог є наймудріший і всевідучий. Отже не можна приймати одної правди, нпр. що існує Бог, що Христос був Богом, але відкидати чуда, тайни й і. Хто відкидає лиш одну правду, тим самим доказує, що авторитет Божий не є непомильний.

Зі сказаного не слідує, що кожний христіянин має знати всі обявлені правди віри, щоби був спасенним. Конечним є вірити, що Бог є і нагороджує за добре, а карає за зле. В інші правди віри треба вірити включно (implicite). Більше освічений в справах віри знає більше правд. Також умовини часу вимагають глибшого знання деяких правд віри. Хто більше читає противних вірі книжок, мусить теж основніше пізнати правди віри, бо інакше не вдержить рівноваги духа і попаде в невірство.

4) Дальшою прикметою акту віри є певність (Гал. 1, 8. Лук. 21, 33). Коли я приймаю за певне це, то довідався від правдомовного свідка, то без порівнання більшою є певність, коли за правду ручить Божий авторитет. Та одначе і цю певність можна стратити, якщо воля відвернеться.

5) Врешті віра є актом розуму і волі, довершеним при помочі Божої благодати. Актом віри ми звертаємося до Бога, як до вічної нагороди, а до цього є потрібна надприродна поміч.

Тому що обявлення є дане Богом для всіх народів і поколінь і вони мають одержувати обявлення ненарушене і несхиблене своєвільними поясненнями, установив Христос Церкву, що при помочі св. Духа має берегти ціле depositum fidei. Та Церква не береже віри як мертвого скарбу, але як життєвий принцип вищого світа правд і моральних законів. Як учителька народів має Вона бачне око на їх потреби, на поступ науки, культури і надприродними засадами віри кермує їх життям і поступом.

Нових правд віри не може Церква видумувати або проголошувати нині таку правду, а завтра протилежну, бо за нею стоїть Божий непомильний авторитет, який не може подавати неправду за правду.

Інша річ, коли йде про пізнавання даного вже Богом обявлення. В тім Церква може і de facto робить поступ. Не всі правди є однаково ясно обявлені. І тому до пізнання деяких правд віри, що містяться вже в обявленню, доходить Церква з часом і то по довгих теольогічних дослідах, як напр. непомильність папи, непорочне Зачаття ітд.

Компетенція Церкви розтягається виключно на обявлення. Тому Церква має право заборонити книжки, що перечать віру і нарушують мораль, осудити блуди, єреси, і т. п. На полі прироних правд, які не торкають віри. Церква не може рішати і тому смішним було б побоюватись, щоб Церква колись проголосила, що геометричне твердження Пітагора є неправдиве, що 2 + 2 є 5, що сума кутів в трикутнику не виносить 180° або що нові фізичні досліди фізики не відповідають дійсності. Це вже належить до компетенції науки, про яку саме хочемо говорити.

Наше пізнання зачинається від вражінь. Я приймаю їх при помочі змислів, але й провірюю їх осібною снагою — розумом. Коли гляджу на прут, що вистає з води, то бачу, що він в воді заломлюється. Витягаю його і переконуюся, що це була злуда. Пізнання не є нічого іншого як відтворення дійсности, яка є поза чоловіком. Наука йде дальше, вона доходить до певного, вільного від сумнівів знання, себто до осуду про предмет і явище з пізнанням їх причин. Притім сума знання мусить бути упорядкована. Щойно систематично уложені, певні, однородні відомості про якусь річ з пізнанням причин звемо наукою. І так суму пізнань і дослідів з обсягу природи з узглядненням причин, звемо природничими науками. Збір відомостей і дослідів з громадського життя людини на основі джерел і прагматично, генечично та хронольогічно схоплений становить науку історії ітд. Саме ствердження й описання факту не є ще науковим знанням. Щойно прослідження звязків, причин і наслідків діяння є науковим пізнанням. Щоби був хліб, треба до муки додати дріжджя — це знає кожна селянка. Відповідь, чому і як перетворює грибок скріб — є щойно науковим пізнанням. Що трутина вбиває чоловіка, це відомий факт, але чому, дає відповідь наука ітд.

Пізнані наукові правди мусять мати, і то конечно, загальне значіння, а не справджуватися тільки в одному випадкові. Кути в трикутнику мусять завжди і всюди виносити 180° і все 2+2=4. І тому наука, коч виходить від досвіду й одиничного, конкретного випадку, творить загальні поняття і ними орудує. Та в який спосіб розум творить загальні поняття, нема ще ясної відповіди. Сутньою природною властивістю розуму є здібність абстрагувати прикмети і лучити їх та доходити до поняття. Анальогічно можна спитати, чому маленьке курятко береться само до дзюбання круп. Це є гін в його природі.

Зрештою квестія творення понять є звязана з другим питанням, на яке також нема вдоволяючої відповіді, а саме, в який спосіб розум переймає вражіння змислів, слуху, зору, смаку, нюху ітд. Христіянська фільософія каже, що як всі річи є відбиткою Божих ідей, так і розум є відблиском Божого ума. Тому всі люди мають такі самі спосібності, творять собі менш-більш такі самі поняття і засади, які стають спільним добром цілого людства. На основі того можуть між собою порозуміватися і найстарші генерації з наймолодшими.

Дальше наукове знання мусить бути також правдиве, зн. відповідати дійсності. Згідність між предметом і пізнанням називаємо правдою: Напр. Св. Володимир охрестив Русь. Вчений не витворює собі предмету, астроном звізд, геольог землі, фізик матерії ітд., але має його перед собою. Одна наука ріжниться від другої іншим предметом (історія, фізика) і оглядом, під яким розсліджує предмет (історія, антропольогія і психольогія). Наука обнимає всі ділянки досвіду (обсервації, експерименту), історії і фільософії, все, що розум може пізнати.

Крім певного і правдивого знання наука обнимає також гіпотези, правдоподібні припущення і помічні засоби, якими доходить до певного пізнання і до правди. Наука не є тотожна з правдою, але правда є її ціллю. Вона не є чимсь самостійним для себе, надлюдським генієм, що отворив книгу правди — як її персоніфікують, але діянням обмеженого і залежного від умовин, пристрастей та спосібнощів людського розуму і разом з ним підлягає хибам та незвершенностям. Саме найбільші генії відчували це найкраще. Аристотель казав, що наш розум мається так до Божого пізнання, як око сови до сонішного світла. Нютон на склоні свого життя порівнував свої наукові здобутки з хлопчиною, що над берегом моря знайшов кращу черепашку від других, але цілий безмежний океан моря лишився йому невідомий. Коли з таким трудом поступає наука на досвідних ділянках, то ще тяжче йде на позазмислових.

Накінець треба додати, що як підлягає наука правді, так підлягає вона і Богові, свому творцеві. І як залежить цілий чоловік від Бога, так підлягає Йому в усім своїм діянню, в науковім і культурнім життю. Тому чоловік не може ігнорувати Бога і в наукових дослідах і якщо існує Бог і якщо Він дав обявлення, то і муж науки мусить Його признати. Цим останнім висновком ми вдираємося в саме ядро питання, про яке ми натякнули на вступі та стаємо перед труднощами, а саме, чи таке становище дається погодити зі серозним науковим дослідом. Іншими словами, чи можна бути і глибоко віруючим христіянином-католиком і поважним вченим. Чи може заходить таки між наукою і вірою суперечність, якої навіть за поміччю найліпшої волі не дасться усунути?