20. ПРОЩАЙ, АЛЬБІОНЕ…

В суботу (10. VIII.) в 8-ій годині рано всідав я на Вікторія-Стейшен до поїзду на Дувер. Мряка лежала над містом і наче символізувала таємничість Льондону, з яким я щойно зачав був познайомлюватися і зживатися. Тимчасом наш поїзд мчався скоро і наче втікав від великоміського гамору. Сонце стало пробиватися крізь густу мряку і осяювати мельанхолійні краєвиди. Думки перебігали велику історію Самітного Острова і старалися відгадати секрет всесвітньої могутности і впливу англійської монархії. Просто незрозуміле, як 300 міліонами Індійців править 1200 англійських клярків. Завдяки великому промислові і припливові багатства з кольоній, цілий Острів вкритий густою сіткою залізних доріг, що вянуть тісно зі собою скорими і безпосередніми поїздами найдальше віддалені від себе міста, а великі і численні пароплави лучать найдальші кольонії. Серед фабричного шуму і брудної праці, яку виконують в залізній витривалості і найвищої видатності, вміють Англійці плекати любов до природи, замилування до гри на вільнім воздухі, щоби вдержати черствим і молодим цілий організм. Бо й око і вухо і ціле тіло відживає на лоні природи.

Ідеал Англійця — це gentleman, благородна і мужня людина. Англієць не є отвертий і щирий у бесіді і не має серця на язиці; думає довго, що може сказати. Не любить неправди, і закинути комусь лож — то quite the lie, — то важка обида. Ціле життя упяте в форми і правила, хоч кожному полишена велика свобода. Не вільно нікому заколочувати громадського спокою, але в Hyde-Park-у можна кожному говорити до схочу проти всіх і вся, і то в найскравшій революційній формі. Бо англійці знають, що в такий спосіб владуються вся жовч в чоловіка і він вернеться відтак до нормальної праці. Цінять здоровий хлопський розум — common sense. Шанують традицію, навіть легенди, щоби підтримати патріотизм. Тому по всіх усюдах повно памятників заслужених мужів. Цікаве, що Честертон, відкидаючи погляд матеріялістів, що людина має багато спільних рис зі звіриною і тому походить від неї, завважив самотепно: правда, і бджоли і муравлі працюють і дбають як людина, але ні одні ні другі не ставлять памятників для своїх предків.

Англійці є самолюбні. Всюди купують свої товари — бо британські, мовляв, є найліпші — british goods are best, — хоч воно не все правда.

Англійці мають ніжний дотеп і гарний стиль, живий спосіб зображування і досадні порівнання взяті безпосередньо з буденного життя. При тім Англійці уважають на добре виховання і форми, але зрештою самі в свободі в рухах і не люблять бюрократії ані касарняної муштри. Виробити собі почуття власного достоїнства, опанувати всі відрухи — self government, — то ціль, до якої прямує кожний Англієць у праці над собою. Він постійний у своїх стремліннях, але знає, коли треба уступити противникові, щоби не наразитися відтак на ще більші втрати. Свою духову незалежність старається оперти на матеріяльній незалежности, унезалежнити свій дім і зробити його, так сказати б, своїм суверенним царством — my house my castle; де також одна з прикмет, що вирізнює англійців від инших в Европі.

Думки сунулися одна за одною, а міжтим поїзд заїхав вже до пристані. Дістатися на корабель не було важко. Всюди легше випускають чужинця, ніж впускають. Поглянуть на паспорт, прибє урядовець печатку, і дальше. В 10-ій годині корабель відплив до Остенди. Подорожніх знову так повно, що на покладі й протиснутися годі. Море хвилює, корабель вправо віддається від пристані. Забіліли високі береги Альбіону. Пригадалися тужливі слова Чайльд Гарольда:

Прощай, мій краю, берегу рідний! Вже ти зникаєш над синім морем. Вітри нічні, ревучі хвилі Співають разом із моїм горем. Он сонце в морі тоне-сідає… Марно за сонцем поженемося… Прощай, ясненьке, прощай, мій краю! Чим же ми в пітьмі звеселимося?

Не довго темну путь нам верстати; Встане червоне знов, ніби з раю. І небо й землю будем вітати, Та не тебе вже, рідний мій краю! Древній будинок мій занедбають; Заки мовчання смертне окриє, Стежки й доріжки поаростають, Тільки в воротях пес лиш завиє.

І знов цілу увагу приковує до себе море. Кого воно не перевозило, скільки ж наших переселенців не перенесло до Америки! Вітер дув, але море спокійне, хоч, кажуть, буває й навпаки: нема вітру, а воно сильно хвилює. Краска води зеленкувата, напроти сонця блищить міріядами кришталів. Здається, наче б хто висипав ними цілу дорогу аж до сонця. На овиді ще видно багато рибацьких лодок. Корабель пливе 18 морських миль на годину, — та коли дивитися на воду побіч корабля, здається, що скорість багато більша. За пароплавом вода пузириться, клекотить, піниться і полишає за собою довгий-довгий слід, аж ген далеко зникає і поверхня вирівнюється. Якийсь тужливий настрій лишила по собі Англія, а його підтримує ще більше море.

Не успокоює ні гамір, ні сміх подорожніх. Ось знову показується на обрії корабель, зближається, опускає свій стяг додолу, щоби поздоровити, а наш пароплав відповідає також; зберігає морську куртуазію, яка принята між ними. Якось відрадніше стає, коли побачити когось на далекім, самітнім овиді.