23. ЦАРГОРОД

Борони Господи вимовити тут слово Константинопіль, чи Візантія. Заборонено, подібно як у нас « Галичина ». Урядова назва є Істанбул. Коли хто інакше заадресує письмо, звертають турки назад.

Отже ми в Істанбулі. Жалі і Пірею день і ніч. Рано в понеділок, 14 травня по Службі Божій і сніданні на кораблі стали ми вибиратися в місто, маючи 10 годин часу до розпорядимости. Паспорти відібрає турецька поліція, а ми йдемо без документу, щоби, Боже борони, не залишився хто в місті. Кажуть, що хто називається Максиміліян, того турки загалом нікуди з корабля не випускають; таке осягнення для них це імя. Корабель не причалив до берега; тому знов треба всідати до лодок; але по відбутих вправах у Яффі, це не представляло великої трудности.

Місто дуже людне, не різниться нічим від европейського. Повно самоходів, які перепалюють себе і часто спричинюють катастрофи. Саме того дня забилося через зїзд двох авт в кількох подорожних і англійців, від яких Царгород аж роїться. Всі вивіски писані латинкою. Місто втратило зовсім принадний від та східній характер, і тому не звертає на себе особливої уваги. Лише старі будівлі займають й вимовно говорять до глядача. Так у модерній часті міста. Бо в старих заулках буває як звичайно на Сході, з тим додатком, що турки ховають своїх небіжчиків побіч мешкальних домів, побілюючи плити. Таких малих кладовищ повно. Не видно ні на лік червоного фесу, ні турецької ноші, — лише европейські капелюхи й маринарки. Поліція стоїть на перехрестях вулиць і управильнює рух. Не видно і псів, які давніше тинялися на кожній вулиці. Їх вистріляли або вигнали на поблизький острів. Теперішній президент Кемаль Паша вживає всіх зусиль, щоби европеїзувати цілу державу. Сам ліберал, ставиться індіферентно до реліґії, і тому не вважає на магометанські реліґійні традиції. Між иншим заборонено тепер у Туреччині многоженство. Очевидно, у старої ґенерації знаходить він великий спротив; але молода, більше свободолюбна, віза причинам воєнних невдач стоїть по боці Кемаля Паші, бажаючи бачити Туреччину великою і могутньою державою.

Та для мене не так цікавий Істанбул, як стара Византія. Тому через мости, що лучать поодинокі частини міста, прямуємо до св. Софії. Входимо на подвіря, засаджене старими деревами. Зовні храм не виглядає дуже імпозантно, бо при ньому пороблено різні прибудівки. Лише головна баня, нічим неприглушена, красується на верху і опановує цілий вид. Оце велич Сходу й цілого світа, та многомовний свідок великого минулого Византії, в порівнанні з якою цілий тодішній світ виглядав як глуха варварська провінція. Після п’яти літ (532—537) будував його Юстиніян, під проводом архітектів Антимія з Тралез і Ісидора з Мілету. Працювало денно кільканадцять тисяч робітників. Скільки коштувала вона? Кажуть, — 360 центнарів золота, т. зв. передвоєнних 360 міліонів франків. І назву дав Юстиніян гідну: Аґія Софія — Премудрість Божа — на честь другої Особи Божої, що походить від Отця як Мудрість.

Входимо до середини довгим притвором. Усі стіни виложені мозаїкою, — але зверху їх потинькували Турки, бо перемінили храм у 1453 р. на мечет. Американське археольоґічне товариство, яке одержало дозвіл на реставрацію, відкриває вже деякі образи. Та вони прислонені папером, щоби їх поки що не світили. Але все ж деякі мозаїки видно. Над входом до головної нави видніє мозаїка Христа, що держить Євангеліє, побіч медальйони Матері Божої й архангела Михаїла, а у стіп клячить цісар Лев VI (886—911).

Крізь бронзову, під мистецьким оглядом дуже цінну браму вступаємо до головної нави. Величезний простір замкнений поверховими аркадами, що спочивають на могутніх кольонах. Цілість завершує небовидна копула з 80 вікнами. Глядач на перший погляд стає непорушний. Я бачив майже всі важніші европейські храми, але ні один з них не робить того вражіння, що св. Софія. Я не дивуюся, що наші предки в Києві так захоплювалися її красою. Бо ціле єство чоловіка тут неначе піднесене у найвищі сфери мистецтва.

Баня, пробита і освітлена вікнами, висока 57 м., а в промірі має 30 м., — але при цьому робить вражіння незвичайної легкости. Це справжній архітвір людського духа. Чотири величезні магометанські таблиці, завішені на чотирьох боках, ранять око, що з великою примістністю перериває по кутових лініях. Нави переплетені кольони зі зеленого мармуру й порфіру, 10 м. високі, на яких спираються бічні луки. Здається, що кожний, хоч як невразливий на красу, інтуїтивно мусить відчувати велич цілої будівлі.

В абсиді, де був престіл і великі канделябри, — нема тепер нічого, крім малого підвищення для жреця. Станувши на середині, я не витерпів і заспівав: “Ἔτι καὶ ἔτι ἐν εἰρήνῃ τοῦ Κυρίου δεηθῶμεν — паки і паки миром Господу помолімся”.

Як маєстатично мусіло виглядати Богослуження, коли правили патріярхи!

А які грізні мусіли бути останні дні християнства в храмі! Багато передусім жінок і дітей схоронилося до нього. Коли Турки виломили двері та вдерлися до середини, вирізали всіх. З 3.000 трупів витекало в крові на мозаїках. Оповідають кравдоподібну цікаву легенду. Коли вдерлися магометани до храму, священик правив Службу Божу, — а зауваживши, що починається різня, взяв чашу з престола і пішов до захристії. По дорозі затримався коло стіни, яка перед ним отворилася. Священик увійшов, стіна знову замкнулася, і вийде він відтам, коли вернеться храм християнам. Тоді докінчить Службу Божу. Чудовий символ! По правій стороні, коли стояти лицем до абсиди, показують иншком цю стіну.

Напроти неї високо на пілястрі видно слід відбитої долоні. По трупах вїхав до храму Магомет II. А що мав закривавлену руку, обтер її на стіні.

Я вертався кілька разів, щоби поглянути на головну наву, і не міг остаточно відійти. Бо як приманювала краса, так з другого боку біль стискав серце, що в ній не віддається чести Триєдиному Богові.

Одна з найбільших будівель (480 м. × 115 м.) в візантійських часів, у якій відбувалися перегони возами, був гіпподром. Всі найкращі мистецькі твори, зібрані на Сході, прикрашували його. Сама перегонова площа, 370 м. довга і 60 м. широка, могла змістити 80.000 видців у амфітеатральних лавах. По середині площі, — бо руїн є невеликі рештки, — стоїть нині обеліск 30 м. високий і 2 м. широкий в основі, привезений з Геліополісу цісарем Теодосієм, і мідяна, 25 м. висока колона з вужами, привезена Константином з Дельф. Гіпподром був осередком громадського і політичного життя у Византії. Його розбили хрестоносці, а потім турки. Побіч трискає фонтана цісаря Вільгельма, як спомин його подорожі.

З черги вступили ми до “Синього мечету” султана Ахмета І. Він будований на взірок Святої Софії з тим, що замість мозаїки — виложений цілий мечет синьою майолікою з різними орнаментами. Стовпи, що підпирають склепіння, на яких знов спочиває головна копуля, мають 8 м. проміру. Це величезні мармурові бльоки. Блеск синіх фаянсів робить мечет дуже погідною.

До інших мечетів ми більше не заходили, хоч є їх у Царгороді сто кількадесять, і то деякі дуже величаві.

Всідали до самоходів, і поїхали ми до царської цистерни. Це великий збірник води, який заосмотрював цісарський двір, а пізніше султанську палату. Берегли його найвірніші жовніри, щоби не затруїв хто води і тим не згладив зі світа султана, — як це в дійсності бувало.

По сходах сходиться вниз, і тут покривається чудовий вид, освітлений електричними лямпами, що грають у воді пожежевими барвами. Це простір 136 м. довгий і 73 м. широкий, залитий водою глибокою на 1—2,5 м. Над нею зноситься склепіння, викуте в скелі й оперте на 336 кольонах, що стоять у 12 рядах. Кольони гарно виконані, з йонськими й коринтійськими капітелями, наче в якім храмі. Хтось із паломників раз влучно зауважив, що візантійці, коли що робили, то робили навіть для підземелля по мистецькому. Очевидно, може пережитися лодкою по тому підземному озері, повному таємничого чару. Але і жахливі історії лучалися тут. На цьому місці приготовлювано заговори, і то за візантійських і турецьких часів. Візантійські патриції пильні тут убити жорстокого Фоку й віддвигнути на престіл Іраклія. Оповідання провідника в цих водних підземеллях додають подіям ще більшої несамовитости.

Оглянувши підземелля, для контрасту поїхали ми поглянути на цілий Царгород зі звалищ мурів Теодосія II., з V ст. Був гарний день. Царгород виступив у цілій своїй красі; на семи горбках розложилося місто. Заливи, висунені в море півострови, терасовате розложення всіх трьох частин міста з прегарними незєдиненими банями, — все це творило чудову панораму, що відбивається у водах численних заливів, по яких пливало безліч лодок і кораблів. Краса Неаполю, Фльоренції, надморських і грецьких міст, злучена в Царгороді. Сторчать здалека водопроводи з римських часів. Сам мур 5 м. широкий, 15 км. довгий, має 96 веж і 30 брам. Ціле укріплення складалося з трьох перстенів; небагато з нього залишилося, — але й рештки дають видцеві поняття ґрандіозної й титанічної будови.

Звідси було недалеко до мечету побіди, Кахріє Джамі, давної церкви Хорі. А звалась так тому, що Христос називається на збережених мозаїках “Ἡ χώρα τῶν ζώντων” — Країна живих. У візантійських часах була це одна з найкращих церков, яку обдаровували царі й достойники. Побіч був великий монастир. Нині вона замітна дорогоцінними мозаїками з XIV ст., з часів візантійського відродження. Вже на вступі в партеці, що має на кінці дві бані, вражають кожного видця мозаїки своєю величчю. Стіни виложені цвітнистим мармуром. У полудневій бані партека представлений Христос Пантократор, від якого розходяться виглиблення бані, де в горішному ряді є образи 24 патріярхів, а в долішньому дванадцять синів Якова, два внуки і мабуть один правнук — разом 15 образів. Дальше в північній бані (на ліво від входу) в горішньому ряді є 16 жидівських царів, а в нижчому 11 пророків. В північній стороні нартекса медаліон Матери Божої з Христом Дитятем і образи з життя Матери Божої. Мозаїка Успення відкрита щойно перед роком, — бо до XVII ст. церква була замінена на магазин. Деякі образи сильно знищені, — але щоби подивитися на збережені, варто було б задля них приїхати до Царгороду. Деякі картини висловлюють глибоку віру, свободу мистця і високомистецьку інтеліґенцію. Є й фрески, мабуть з III ст.

З цікавости треба було заглянути і на Фанар, до церкви і палати царгородського незєдиненого патріярха. Це дільниця на Золотому Розі, що її взяв Магомед II на мешкання знаменитим візантійським родам не лише з Царгороду, але й із инших довколишніх міст. Зветься вона Фанар, бо колись стояла тут морська ліхтарня. Тут примістилися і деякі монастирі й патріярхат. Патріярхальна церква св. Юра — із зовні нічим незамітна, відновлена будівля з XVIII ст. На фасаді видно двоголового орла Палеологів. Внутрі багато украшена. В іконостасі намісний образ Матери Божої — це мозаїка з XI ст. Переховуються і мощі святих.

Палата деревляна, із зовні потинькована й помальована цеглястою краскою. В палаті висять портрети старих патріярхів, — може найзнаменитіші річ. Є ще музей, якого, на жаль, у тій порі не можна було оглянути. Разом з патріярхом є синод, зложений з 12 митрополитів. Прикрі спомини з історії Церкви нагадує це місце, і представляє жалюгідний теперішний стан незєдиненої церкви на Сході.

Останнє, що ще можна було оглянути, — це був Музей Старовини. Особливу увагу звертає, з поміж багатьох саркофагів єгипетських, фенікійських і грецьких, саркофаґ Олександра Вел. з IV ст. пер. Хр., зовсім неушкоджений. На одній стороні барорельєф представляє Олександра Вел. на ловах, а на другій — на війні з Персами. Є теж у музею пам’ятки хититської й уретської (Арарат), асирійської культури й др. Замітний саркофаґ плачучих жінок із сидонських гробів, з пентіліконського мармуру, статуї різних божків східних народів, зразки пальмирської, кипрійської культури, — чого не бачиться в жаднім західнім музею. Багата збірка бронзу, скла, порцеляни, старовинної кераміки, прикраси з візантійської доби, вавилонські вази, посудини, староєврейські написи і т. п.

Загалом думаю я собі, що хоч у нас так багато говориться про Схід, про Візантію, і поборюється її заняттям, гідним ліпшої справи, — то в дійсності цей Схід мало знається, навіть у науці. Бо в наших наукових дослідах він ще дуже мало узгляднений.

І слушна була заувага Преосв. ел. Варухаса, якого я відвідав, що звязок між нами такий слабий. А чейже стільки ниток лучило нас в історії!

Хоч Кемаль Паша переніс столицю до Ангори в Малій Азії й ослабив турецький елемент у Царгороді, то христіян тут дуже мало, і умовини для них дуже ненавидні. Про це наглядно переконався я в розмовах з Апост. деліґатом, Преосв. Марґотті і єпископом греко-католиків Преосв. Варухасом. Майже всіх греко-католицьких вірних видалили Турки з Малої Азії. Лишилося небагато в Царгороді. Та всяка таки є надія на католицьку місію. Впав султанат — а в нім і опора іслямізму. Пр. Варухас заложив школу, до якої ходять і діти незєдинених Греків, подібно як у Атенах. Є й досить значна громада Українців у Царгороді; хотілося познайомитися з нею. Та що ж — коли вже вечоріло і здалека відзивалася сирена з корабля, скликаючи подорожніх.