4. ВІРА І СВОБОДА НАУКИ.

Признаючи однозгідність правди між вірою й наукою в пізнанню, можна без уваги на це ще закинути, що Церква спинювала розвій науки. Вона, будучи більше консервативною, придержувалася старих поглядів, а навіть забороняла проповідувати нові думки. Також своїми догмами вона вяже науковий дослід. Ренан казав, що віруючий чоловік не може бути дослідником, бо він наперед вже знає свої висліди..., що наука, гідна цього імени, є можливою лише під умовиною повної автономії. Також Генрик Пуанкаре уважає, що свобода є конечна для науки, як воздух для тварини. Позбавлена свободи гине з удушення. І ця свобода має бути безмежна. Гадка ніколи не може підчинятися ані догмі, ані партії, ані пристрасті, ані користі, ані упередженню, ані жадній іншій речі. Свобода, це солодке слово. За неї боряться народи, кривавиться людина, не може дати собі вирвати її й наука. “Die Philosophie braucht Freiheit” — каже Theodor Ziegler — “unter Vormundschaft gehalten und mit gebundener Marschroute, mit Scheuklappen rechts unt links versehen, kann sie nicht gedeihen und vorwärts schreiten” [14].

Перед війною свобода науки була паролем в устах всіх ліберальних вчених, особливо, коли хотіли робити зїдливий докір Церкві. Сьогодні, по воєнних досвідах, більшовицьких знасилуваннях науки і гітлерівських імперативах, та справа затихла. Бо ж чим було обмеження свободи науки Церквою в порівнанні з нинішною тиранією? Воно нераз аж смішно виглядало, як протестували проти поневолення вірою науки техніки, математики, географи, хоч вони зовсім не сходяться в своїх дослідах з вірою. Та нині, на жаль, загал учених мовчав, коли більшовики вимагали більшовицького напряму навіть від математики і лише одиниці виступили були проти такого трактування науки. Але

comparaison n'est pas raison. Тому що робимо закид деяким сучасним правлінням насилування науки, не звільнимо ще від того заміту Церкви. Ото ж пригляньмося тому закидові, який, як сказано, від ХІХ ст. став дуже популярним. А чейже вчений дослідник мусить бути вільний від всього, що обмежує і спинює його наукову працю.

Найперше треба підмітити, що свобода науки не рівнозначна розперезаності, цілковитій независимості і безоглядній незалежності від усяких законів. Як всюди, так і в науці свобода є допустима тільки до відповідних меж. Бо кожний науковець є обмежений правилами льогіки, основними засадами, науковою методою, матеріялом, засобами ітд. Він не може переносити століть, мішати подій, робити з неморальних падлюк світил ітд. Словом, муж науки стає невільником правди і на таке обмеження свободи кожний мусить згодитися. Справедливо каже А. Гарнак: “Es gibt noch etwas Wichtigeres als die Freiheit, das ist die Wahrheit” [15].

Вільність науки лежить тільки в тім, що вона виходить зі своїх принципів і послуговується своїми методами. Наука виходить з очевидних аксіомів або від спостережених фактів. Свобода лежить дальше в увільненню від неоправданих зовнішних обмежень, що перешкоджують шукати правди. Такими можуть бути зовнішні чинники, авторитети, що забороняють досліджувати питання, уживати старих і вишукувати нові методи, які провадять до пізнання правди, не дозволяють признати правдивих вислідів або не дозволяють користуватися дослідами других. Отже наука мусить бути вільною від зовнішних неоправданих чинників, як від держави, партії, протекції, служальства і в такій самій мірі від Церкви, коли хоче осягнути свою ціль. Перед правдою мусять уступити на бік всякі опортуністичні й егоїстичні огляди. Та є й оправдане обмеження від зовнішного чинника. Не маю на думці, що вчений є звязаний культурною поведінкою й пошануванням прав ближнього. Йому не вільно по дахах ходити, непокоїти других, душити других газами тому, що він вчений і робить досліди. Але навіть в самих дослідах вчений є звязаний зовнішним авторитетом. Коли інші вчені виказали якусь правду, то наслідники є змушені її прийняти, бо інакше всі зачинали би з початку і не рушились би з місця. Звідсіль і засада, auctoritas valet in tantum, in quantum valent argumenta.

Чим більше вчений знає здобутків других, тим більше є залежний, а чим менше знає, тим свобідніший, але, на жаль, для блудів. Та не в цім вже хіба досконалість. Також чим культурніший чоловік, тим більше звязаний, а навпаки, де менше є обмежень і залежности, там ближче первісного ступня. Кожний культурний чоловік вяжеться правилами й законами, але з того не слідує, що він є в гіршім положенні, як первісний бразилієць, чи африканець і австралієць. Кожний свобідний громадянин мусить бути вільний від тиранії, та не від громадянських обовязків. В громадянськім життю він мусить себе підпорядкувати добру загалу, але тим він себе не нищить, а навпаки, підносить і розвиває.

Так само мистець є звязаний правилами краси, технікою й осягами своїх попередників. Від свободи досліду треба відріжнити свободу навчання, щодо якої можуть бути куди більші і то оправдані застереження. Навчання супонує поширювання засад, які можуть нарушувати нераз і прилюдний спокій, і викликувати заколот, як ширення монархічних ідей в республиканській державі і навпаки, або загалом анархістичних. Тому може влада на це не дозволити.

Отже якщо є допустиме обмеження свободи науки людським авторитетом, то куди більше авторитетом Божим. Бо природний розум доказує, що Він існує і дав обявлені правди. Наука мусить це признати і брати під увагу, бо ніхто не є обовязаний, і навіть не може, приймати тільки блудів. Та скаже хтось, в такому випадкові не має наука вже що досліджувати, бодай тих правд, які знає з Обявлення. Нпр. існує Бог, це певне з Обявлення, отже фільософія не має вже що говорити. Одначе воно так не є. Фільософія має своїми засобами доходити до доказу цієї правди. Воно навіть зовсім не противиться науці, коли вона ще новими доказами потверджує вже доказану тезу. І тому можу доказувати льогічно правду, знану з віри, абстрагуючи від цього, що вона є обявлена. Коли дослідник дійшов до іншого висновку, то знак, що десь зробив похибку і мусить перевести провірку.

Правди віри є тільки негативною нормою для науки. Обявлення не є для неї ані джерелом ані доказом, а лише вказівкою, що деяких правд не може вона оспорювати. Геольогія не була би геольогією, математика математикою, фізика фізикою, ітд., якщо би зачали доказувати свої тези з Обявлення і теольогії. Для них є лише це основою і результатом, що вони прийняли як свої основи і доказали своїми засобами й методами. Та все ж таки вони не можуть заганятися в не свої ділянки, перечити Пр.Тройцю, воплочення, тайни ітд., бо цим переступають свої компетенції. Віра не каже, що наука має вчити і не домагається зовсім від світської науки, щоби вона доказувала і приймала за свою правду обявлені правди, яких вона своїми засобами рішуче не може доказати, напр., щоби геольог чи анропольог доказував, що перший чоловік називався Адам. Тому радше виглядає на кпини, чим на закид, коли проф. Йодль говорив, що “дальше Церква поручить фізикові в часі Цеппеліна доказати вознесіння на небо Христа і Марії на основі його аеростатичних поглядів” [16].

Церква має берегти тільки Обявлення і тому віра може бути негативною вказівкою для науки лише щодо того, що є обявлене, що відноситься до релігії й моралі, а тим самим неоднаково торкається всіх наук. Тому не всі науки можуть мати стичність з правдами віри в своїх дослідах. Є науки, як математика, хемія, фізика, фільольогія, фармацевтія ітд., які зовсім не входять в ділянку віри. Етнольогія, біольогія, геольогія і фільософія, навпаки, мають спільні точки з Обявленням і може повстати спір, якщо котрась переступить пороги метафізики й зачне робити висновки, які виходять поза межі її досвіду.

Врешті є ще третя категорія наук, які занимаються тим самим предметом, що й теольогія, але з іншої точки видження, як фільософія й історія. Вправді переповідження фактів не є католицьке або некатолицьке, але правдиве або неправдиве. Та все ж таки відіграють тут велику ролю фільософічні і релігійні основи, з яких історик виходить, насвітлює події і прагматично їх укладає. Коли історик не вірить в Бога, не признає Христа, Церкви, чуд, моральних законів, то очевидно його історія буде інакше виглядати, як віруючого дослідника. І тому, хоч не говоримо про католицьку математику, геольогію ітд., то все ж є католицька історія.

Подібно мається справа з фільософією, бо вона має багато спільних точок з вірою на полі світогляду, метафізики й етики, які є найтяжчими питаннями. Не диво, що в цих ділянках зробила наука найменчий поступ і найбільше поповнила блудів і тому негативні вказівки віри є для неї найконечніші. Добре завважив один німецький фільософ, що “якщо би повставали з гробів найбільші грецькі природники, лікарі і географи, вони счудувалися б на вид поступу їх наук, вони сиділи би немов учні у стіп нинішних учителів, недоставало б їм основних понять, які знає кожний початкуючий, мусіли би вперід вчитися, і то багато: що вони вважали колись за певні факти, представилося б їм як обман або лише гіпотеза. Одначе Плятон, Аристотель, Зенон і Епікур могли би також ще й нині без приготування забирати голос у фільософічних дебатах про Бога й душу, чесноту й безсмертність. І вони могли би спокійно послуговуватися старою зброєю, яку в порівнанні з давною гостротою тільки незначно притупила ржа і ворожа справність. Вони чудувалися б хіба лише незначним поступом: що тепер, по 2000 літах, на ті самі питання дається ще майже такі самі протилежні відповіді” [17].

Віра не обмежує свободи науки, як рецензент не обмежує свободи автора твору. Він справляє його хиби, як одна наука справляє другу і ніхто не бачить в цім якогось поневолення. Так само мається справа, коли віра справляє науку. Не є обмеженням свободи туриста, якщо він бачить краскові вказівки пороги або остороги перед безоднями, або для корабля світло морської ліхтарні, що остерігає перед скелями й мілинами. Інакше будуть нераз magni passus, але, як каже Св. Августин, extra viam.

Показуючи свої береги, віра остерігає науку, щоби не розбилася, а тим самим і підпомагає науку [18]. Віруючий чує опору в вірі, а не перепону. Маючи на увазі осьму заповідь, віруючий вчений все уважатиме правду правдою, а неправду неправдою. Релігійно вихований вчений все скорше опанує свої пристрасті і склонності, як нерелігійний, і буде уважати обовязком своєї совісти підійти якнайближче до обєктивности, памятаючи на слова Христа “і правда освободить вас”.