4. У СВЯТІЙ ЗЕМЛІ

Під’їздимо щораз ближче до берега. Перше, що на обрії починає показуватися, — це довге пасмо вкритих снігом гір, залитих ярким соняшним промінням. Та небом показується, що це лише піскові, освітлені сонцем, пустині. Ще далі видно руди гори й цілі полоси цегляної землі, — як можна догадуватися, колишньої вулканічної лави.

На кораблі знову метушня. Хто не зібрав своїх речей і завчасу не покинув клунків, той має багато клопоту. Корабельна прислуга приготовляється до причалення. Крик, біганина, замкнення деяких переходів — це все на чуткім одиниці робить велике вражіння і вони звичайно тратять голову, забирають чужі речі, лишають свої і викликають великий заколот.

Корабель вивісив англійську й палестинську хоругву на щоглах. Море, чим ближче до берега, тим більше бурхливе. Подорожні оповідають собі, що корабель, нераз поставив в годину-дві на якір в Яффі, завертав до Гайфи, бо не може висадити подорожніх ані причалити. Цим разом море було дещо спокійніше. Яффа, як пристань, справді дуже невдогідна. Не має при березі потрібної глибини для доїзду кораблів ані захисного заливу, що спиняв би удари хвиль, а навпаки, отверте, повне море йде здовж цілого побережжа. Корабель станув у двокілометровій віддалі від берега і закинув якір, а лодки й моторові судна стали під’їздити до корабля, до спущених з помосту сходів, щоби забирати подорожніх на берег.

Та висісти з корабля не було так легко, як всідати на нього безпосередньо з берега в Констанці. Лодки гойдалися на воді, наче маятники, і важко їх було вдержати при кораблі, так що Араби-посіпери перекладали подорожніх як балагулами з корабля на лодку. Боязливіші одиниці кричали, — але ніхто собі з того нічого не робив. Видно — це тут звичайне явище. Умістившися на моторівці, я розглянувся кругом. Вода сильно хвилювала, так що лодка підносилася кілька метрів вгору то знов спадала вділ. Відважніші в замикали очі, щоби не бачити небезпеки. Оподалік було видно розбитий англійський корабель, який осів на мілину і так остався. Витягнути його мабуть стояло б більше труду і гроша, ніж він цілий варт. Сточить як грізний знак, — як знам недалих спроб у житті.

На березі амфітеатрально розміщена Яффа. Це типове східне місто. Плоскі дахи з малими вікнами й небіленими виконаннями, з огляду на жар сонця. Доми виглядають наче скриньочки. Видно церкви, більші будівлі, мінарети. По лівій стороні на рівнині розложилася жидівська колонія Тель-Авів. Числить вона около 3.000 мешканців і має свою самоуправу. Там є й жидівська гімназія ім. Герцля, заложена ще в 1906 р.

Та нема часу ближче приглядатися, бо ось ми вже при березі. Один скок — і ми на суходолі. Слава Тобі, Господи, за щасливий переїзд.

Починається провірка паспортів, клунків. Нас спровадили до ждальні, а за той час наш провідник з відпоручником підприємства Кука для Палестини стали клопотатися, щоби чим скорше нас відправили. Під цим оглядом справді велика вигода придучитися до такої прогулькової виправи, бо тоді не треба самому ні бігати, ні вишквароватися, ні толкуватися і переходити через узькі «іглині вуха». Урядовці говорять по англійськи, французьки, німецьки, а деякі «наших» і кравими мовами. Написи англійські, жидівські й арабські.

У ждальні завелася розмова з жидівськими емігрантами, які вийшли назустріч гостям, що приїхали буцімто на поселення, буцімто у відвідини, — на тему жидівських колоній. Це дуже актуальне питання в Палестині. Є троякі роди осель: 1) квуцаг, де оселя зорганізована на комуністичний чи колективістичний лад, як напр. Кірят Ановім; 2) кібуц, це рівно ж збірнота, лише менше строго колективістична; 3) мошав-овдім, то звичайні одиничні газдівства (колонії в Ездрелонській долині Нагаліл). Обі перші одержують від національного жидівського фонду землю, яку мають по означеному часі господарювання сплатити. Так само мається справа в одиничними господарствами, з тим застереженням, що господарі не можуть землі відпродувати, лише звертають її назад національному фондові без купецької спекуляції. Знана тут з єврейських новочасних осель долина Емек-Ізраель. Мене навіть запросили до оселі Мергавія у відвідини, — та, на жаль, не було на те часу, щоби скористати з нагоди. Всіх колоній є вже сто кількадесят. Ціла колонізація — це твір сіоністичного руху, що розбуджував щораз сильніші патріотичні почуванння й підтримував переконання, що властивою батьківщиною Жидів є Палестина — Ерец-Ізраель. За те й молилися жиди, щоби Господь зібрав їх на «Своїм місці» (на Сіоні) зі всіх сторін світа та щоби збудував їх державу по всесвітній війні й упадку турецької влади. Всіх шкіл, вселюдних і середніх, разом з університетом у Єрусалимі і політехнікою в Гайфі, є приблизно 200, до яких ходить несповна 20.000 молоді. На жаль, не у всіх школах є релігійне виховання, — лише в тих, що стоять під впливом сіоністів-мізрахістів.

Союз великих держав (антанта) утворив жидівську державу, на предложення міністра Бальфура, під контролею Англії, яка там де-факто володіє. Тому то й розвинувся еміграційний рух жидів до Палестини з цілого світу. Одні йдуть з релігійних мотивів, щоби там умерти і бути ближче Авраама, другі, т. зв. халіци, з політичних, щоби підсилити свою сіоністичну державу. Жиди зібрали на ту ціль поверх 100.000.000 золотих, — відносно, як на їх фінансову спроможність, малу суму, за яку, переплачуючи високі ціни, викуповують землю. Сам фонд відбудовик (Keren Haesod) виплатив ок. міліона фунтів штерлінгів позички. Дотепер викупили ледви 5% землі, а на 800.000 мешканців Палестини є ледви 100.000 жидів. За царя Давида населення доходило до 7 міліонів. Араби, очевидно, уважаючи себе господарями Палестини, страшенно негодують, і на тому тлі повстають нераз і криваві сутички, як напр. у 1920 р. або 1925, коли міністр Бальфур мусів втікати з Дамаску.

Негодують і христіяни, бо з колонізацією напливає багато нерелігійного елементу, який розкладає мораль у цілім краю. Етичний стан комуністичних колоній має бути просто застрашаючий. Англія шле радо також своїх жидів, бо хоче на кожний випадок і через Палестину мати дорогу до Індії, якщо б мала втратити Суецький канал.

Та ось покінчилася наша карантана, і провідник прохає виходити та всідати до автобуса. Труба дала знак — і ми пустилися в дорогу до Єрусалиму. Однак добуватися з пристані досить важко. Чорношкірі етіопи-носії тягать на головах міхи з магазинів і верещать на прохожих. Виминають себе вантажні вози й самоходи, та кричать візники, а до того іржуть ще й осли, так що витворюється екзотична музика, яка прямо приглушує. Врешті решт ми виїхали за пристаневу браму на дорогу. Мила несподіванка: шлях гладенький, асфальтований, ідемо як по столі. Це заслуга Англійців, які вміють вдержати взірцевий лад. В такому стані є головні шляхи в цілій Палестині. Цивілізація, технічні й комунікаційні засоби дуже удосконалені. Англійці теж вибудували залізницю з Єгипту через цілу Палестину до Гайфи.

Переїдимо через місто Яффу — старе апостольське Йоппе. Для кожного християнина — місце неодного спомину. Туди приходив пророк Йона, туди спроваджував Соломон майстрів, кедрину й матеріял на святиню з Тиру, тут сідали Апостоли на кораблі, вибираючися до Европи проповідувати Христову віру. Ось і храм на місці Симеонового дому, на якого криші бачив св. Петро, як спускалося полотно з неба з чотироногими звірятами, гадами, птицями і почув голос: «Заколи і їж». До Яффи причалювали і хрестоносці та звідти розпочинали бій за Святу Землю.

По дорозі минаємо Арабів у червоних фезах або білих завоях (кефіях) на головах, тут і там переходять вулицею заслонені чорним серпанками (квефом) мусулманські жінки, наче жалібниці. В місті рух, але й порядок.