8. ЛИКУЙ НИНІ І ВЕСЕЛИСЯ СІОНЕ

Вийшовши з церкви Божого Гробу, ми на хвилинку задержалися ще на подвірю перед храмом. Сліди були в кожного путника водночас і радості і бадьорости на лиці. Але душевні переживання як з одного боку піднесли кожного на дусі, так з другого подвоїли фізичне змучення. Це був рід екстази, що підніс душу в світ євангельської дійсности, про яку дотепер мріяла й роздумувала душа лише на основі описів. Ще раз око перебігло по цілій будівлі з півкулею банею і закріпило ще сильніше її вигляд в уяві.

Мусить це дуже пестро виглядати в Велику Суботу, коли більше як десять тисяч товпа Арабів, Коптів, Греків, Росіян, Яковітів, Вірмен, і др. виповнить вщерть ціле подвіря і наву бічком церкви, чекаючи на святий вогонь, про який згадує вже й паломник Данило. Два єпископи замикаються в молитовниці ангела і по якімсь часі виносить єпископ смолоскип та засвічує свічки головного вівтаря, а від них всі засвічують свої свічки, наче світлом принесеним ангелом з неба. Кожний чимскоріше старається засвітити свою свічку. Внаслідок цього повстає велике заворушення, крик, що кінчиться нераз і смертю неодного учасника, який не видержить стиску товпи. Без сумніву деякі східні звичаї разять, і чути з того приводу наруги західних паломників; але подібне трапляється і в Італії (в часі чуда св. Януарія в Неаполі) та в інших краях. Тому конечне є воно впливом обряду, — але радше місцевих умовин. Коли взяти під увагу свобідне поведення деяких західніх європейських і американських туристів, то неодне стане зрозумілим. Зрештою багато винно упередження, бо й ігумен Данило писав: «Латина не вельми любить отари наче верещати в церкві». Очевидно, хвалив радше грецьку відправу.

Нині на подвірю бавилися арабята і чорні коптята, а побачивши чужинців, зараз кинулися до них з криком «бакшиш», так що годі було їх позбутися. Зі сусіднього грецького монастиря гляділо кілька монахів, у чорних клобуках на голові; може чекали, чи не зайдемо до них. Хоч цікаво було б подивитися на них, на їх життя, пізнати їх спосіб думання й рівень освіти, та провідник кликнув, що рушаємо на Сіон.

По східцях до вузької брами, а там знову далося чути квиління жебраків: «мескін, мескін», — і ми потяглися спадистими, вонючими і повними бруду вуличками, на гору Сіон. Довкруги гамір і крик купців та прохожих; ідуть жінки з немовлятами в лахміттю на плечах і з кошиками на головах, а серед них протискаються навчені осли, за якими викрикують поганячі: «алі, алі» (іди, іди).

Підходимо під Сіон; минаємо останки палати Пилата, де впало страшне слово присуду на Христа: «Підеш на хрест». Насипи глини, грузу, брил білого мармуру — піднесли так високо нинішній терен, що до давнього позему палати й вулиці треба сходити кілька або й кільканадцять метрів униз. Одно завалене сипалося на друге, вусебічна твердиня лягала на своїх раменах на жидівський замок, а на його руїнах виросли горді крипти Римлян. Та й ті мусіли уступати будівлям старохристиянських часів і хрестоносного середньовіччя. Тоді прийшла арабська, турецька навала, і розторощивши християнське надбання, почала ставити свої мечеті й мінарети. Палестинська земля це наче палімпсест, записаний історією кілька разів на одній площині.

Але вірніший гадці від історичних дій і йдімо дальше дорогою.

Ось і палата Ірода, до якої прийшли були мудрці зі сходу, розпитуючи про місце народження Христа. Збереглася на себе увагу первісна могутня чотирокутна будівля, т. зв. вежа Давида, що залишилася ще з Христових часів, як частина укріплення Іродових хоромів. Через браму Давида входимо на гору Сіон, символ жидівської могутности і християнської невмирущої певности. Давид здобув Сіон від Євусеїв та побудував місто Давида, релігійний і політичний осередок Ізраїля. Тут і похований він, його син Соломон та інші жидівські царі. На Сіоні бачили в своїх видіннях пророки Месію як Володаря всесвіту.

Нині Сіон забудований домами, що є повідділювані вузличками, подібними до інших. Замешкують його переважно Вірмени, що мають тут навіть свого патріярха. Його палата враз з вірменським монастирем стоять на місці дому Каяфи, де синедріон судив Христа та де почув він від Христа на запит, чи є Він Сином Божим, рішуче: «Ти сказав». На подвір’ї в притворі відрікся Петро Христа. Отці успінці-пенітенти, що закупили оподалік обширний терен і розпочали розкопи, доказують знов, що саме на їх ґрунті стояла колись палата Каяфи.

Передусім три місця заслуговують тут на те, щоб їх безумовно побачити. Є це церква св. Якова, Євхаристійна світлиця та храм Успення Матері Божої.

Для розчленування часу спершу вступаємо до церкви св. апостола Якова, брата св. Івана. Вона є власністю Вірмен і катедрою їх патріярха. Побудована десь у XII ст. та поділена на три нави. По лівому боці під вівтарем зазначене місце, де стратили голову св. Яковові. З притвору церкви, через подвір’я, можна зайти до жіночого вірменського монастиря. Його молитовниця стоїть знову на місці дому архиєрея Анни, до якого вперше привели Христа, ув’язаного в Гетсиманському городі.

По Господньому Гробі й Голготі третім найсвятішим місцем у Єрусалимі є Євхаристійна світлиця, в якій Ісус Христос установив Пресвяту Тайну й зіслання Св. Духа на учеників і апостолів; християнські археологи, що мають сумніви щодо автентичности інших святих місць, це місце уважають за найбільш певне й безспірне. Коли в 70 р. зруйновано Єрусалим, Євхаристійний дім залишився з кількома синагогами непорушений. Уже в 117 р. є вістки, що він був перемінений у маленьку церкву, а в IV ст. поставлено побіч велику 5-навну базиліку, яку збурив перський король Хосроес. Відбудували її патріярх Модест, а в середніх віках Францискани, які берегли її аж до року 1551, коли відібрали її від них магометани й замінили на мечеть під претекстом, що на цьому місці буцімто знаходиться гріб Давида.

Минаючи фасаду, завертаємо наліво в браму, а там знову по сходах входимо до світлиці. Провідник попереджує, що не можна в ній ані молитися голосно, ані хреститися, а лише кожний хай тихо відмовить «Отче наш» і «Богородице Діво» для осягнення відпусту. Запаливши тиху тугу, ми ввійшли до середини, а за нами слідком, назираючи, магометанський сторож. Ми стали перед залізною перегородою, бо на середину не можна нікому входити. Кожний схилив голову в роздумах і пригадував собі святі події. Тут Христос установив Пресвяту Євхаристію, тут довершена власною Жертва Христа, — бо на Голготі було вже тільки її виконання, — тут з’являвся Христос по Воскресенні ученикам і переконав Тому; звідси йшов Він на Оливну гору і знісся на небо, тут зіяв Він серед вітру і шуму, в виді огненних язиків Св. Духа на апостолів, словом — тут створене було майбутнє Христової Церкви. Тут, кінець кінцем, зібралася на подвір’ях трьохтисячна громада, до якої говорив св. Петро.

В Євхаристійному храмі відбувся і перший апостольський собор, і в нім повстала перша Церква. Уява приводить перед очі Євхаристійну сцену. Повний душі і свідомости ваги моменту, висказує Христос слова: «Як дуже Я бажав по науці їсти з вами». Чути слова проймлюючого болю: «Один із вас зрадить Мене». У світлиці повстає метушня, всі апостоли заворушилися. Я відчув уже раз цю сцену, коли в Медіоляні стояв перед образом Тайної Вечері Леонарда да Вінчі. Тепер знову подія потрясла мною і зелекризувала ціле єство. Пішла думка за Євхаристійними жертвами впродовж століть по цілому світі.

Розмова товаришів вирвала мене з задуми і я став приглядатися світлиці. Це храм яких 15 м довгий, а 9 м широкий. Поділений двома великими романськими колонами, на яких спираються готичні склепіння, на дві частини. Долівка вистелена перськими килимами, як у всіх мечетях. По лівій стороні в куті є шість сходів, що ведуть до саркофагу Давида. Очевидно, що ціла будівля ще середньовічний твір, — та неодин із тих стінних каменів був свідком великих дій.

Під Євхаристійною світлицею є на партері аналогічний храм, у якому вмивав Христос ноги апостолам — та до нього не впускають мамагометани ні одного християнина; навіть не впустили цісаря Вільгельма, як він відвідував святі місця.

Недалеко від церкви Успення Пр. Діви. По єрусалимському переданню Мати Божа жила на Сіоні в Євхаристійному Домі. Власник, ученик Христа, віддав його апостолам. А мусів це бути більший комплекс, коли св. Петро проповідував до 120 людей, які містилися в тих кімнатах. Базиліка, здвигнена св. Оленою, обнімала всі забудування. Коли збурено її, передання зберігали християни пам’ять про місце Успення.

Саме цей терен закупив був цісар Вільгельм у 1898 р. і віддав Бенедиктинам з Баварії. Католицьке Товариство в Кельонії зібрало гроші і здвигло величаву базиліку Успення Матері Божої на взір аквізгранської катедри, та прикрасило чудовими мозаїками. Мені здається одначе правдоподібнішим, що Мати Божа вмерла в Ефезі, при св. Івані, що був там єпископом.

Вийшовши на двір, ми стали розглядатися довкруги. Перед очима гора Морія, на якій стояв Соломонів храм; долом русло потока Сілое; видно ціле збіччя Сіону. Поміж валами і домами в’ється доріжка, якою йшли апостоли Петро й Іван за чоловіком, що ніс у баняку воду і запровадив їх до дому Пр. Євхаристії. Цією дорогою йшов нераз Христос, вечером, змучений міським гамором і цілоденним трудом, в гетсиманський город; журба суму ісповнює Кедрон, а місяць і зорі кидали своє лагідне світло й просвічували дорогу своєму Сотворителеві. Здається, наче б це було вчора; а то вже минуло 1900 літ…