DR. THEOL. ANTON MICHEL. — HUMBERT UND KERULLARIOS. STUDIEN. ERSTER TEIL.

(Quellen und Forschungen aus dem Gebiete der Geschichte. In Verbindung mit ihrem historischen Institut zu Rom, herausgegeben von der Görres-Gesellschaft. XXI. Band. Paderborn 1925). Druck und Verlag von Ferdinand Schöningh. VIII + 139, 8°.

Період по Фотієві — се один з найтемніших в візантійській історії. Як прийшло до постійного роздору і які мотиви вплинули остаточно на його підготовлення та утвердження — се питання, які манили не одного історика і жадному не давалися вповні розвязати. О. Міхель поглиблює своєю працею неодну відповідь, а деякі навіть справляє. Розвідка о. Міхеля се перша часть задуманого діла і містить кілька артикулів, які автор хотів зразу розмістити по ріжних часописах.

Подавши найперше (!) старанно впорядковану відносну літературу, о. М. говорить про вплив візантійсько-німецько-римської політики на схизму до 1053. р. (II). Візантійські царі все стреміли до того, щоби мати в руках і церкву і патріярха, а так само їх задушевним бажанням було опанувати Рим. З другої сторони будиться в Византії вже від часів Фотія сильне почуття патріотизму, опертого не на етнічнім походженню, але на теольоґії. Се дуже слушно підчеркує автор за Geltzer-ом: „Die nationalen Unterscheidungszeichen waren das Filioque und die ungesäuerten Brote. Wer daran festhielt, war ein Schismatiker, d. h. „ein schlechter griechischer Patriot“ (ст. 9.). Крім сього дразнила Византійців франконська політика Риму. Вправді вони видвигали все антилатинів, але керми не могли захопити в свої руки. При кінці X ст. і початку XI держалися в Римі крещенці, підпирані Царгородом, та одначе 1010. р. наступпив рішучий зворот. Папою став Венедикт VIII (Теофілакт, граф Тускулюм). Його признав Генрих II та прийняв з його рук цісарську корону і оба разом виступили проти візантійської партії в Італії. Протидіючим до сего є скріплення папи з візантійськими диптихами. Цілою церковною політикою звязав автор тісно з політичними боротьбами (III). Сам роздор почався за німецького папи Льва IX. (1049—1054). Вправді кат. тай. Арґусов старався створити греко-римсько-німецький союз, але тому, що він мусів силою обставин і духа часу опиратися на реліґійнім зложенню, тяжко було його утвердити: „Im Geiste der damaligen Zeit ist aber eine lebhafte Bündnispolitik zwischen den Staaten des Ostens und Westens nur denkbar auf dem Boden enger kirchlicher Gemeinschaft“ (ст. 43).

Керулярій виступив в обороні візант. автокефалії, а архиєп. Лев з Ахриди вислав обидливе письмо (очевидно в порозумінню з патріярхом) до „всіх франконських архиєпископів“ і до папи, в якім висміяв західний обряд. Папа Лев відповів листом, зредагованим кард. Гумбертом. О. Міхель дуже подрібно вказує гумбертівське авторство.

Кардинал Гумберт розпочав свою дипломатичну карієру як монах в Альзвації, захоплений монашою реформою в Сілюну. Скоро став архієп. цілої Сицилії і здобув собі довіря папи. Своїми спосібностями вибився на чільне місце на папськім дворі, а своєю безоглядною політикою взглядом Царгороду, стягнув на себе в неоднім вину за страшний церковний роздор.

Ізза напору Сельджуків на Византію і розгрому папських військ Норманами, царгородський βασιλεύς Константин IX Мономах склонювався до поєднання і вислав навіть разом з Керулярієм в тім напрямі дружний лист до папи. Посольство з Риму у Византії мало вирівнати ріжниці. Але папа відізвав острим листом з погрозами для патріярха, редагованим очевидно кард. Гумбертом і виправив делєґацію, що в її склад увійшли Гумберт, архиєп. Петро з Амальфі і канцлєр Фридрих, пізнійший папа Стефан IX. Spiritus movens був кард. Гумберт і його, не жаль нещасливі руки, вложив папа цілу грецьку справу.

В IV части Humberti cardinalis Rationes de S. Spiritus processione a Patre et Filio, характеризує о. Міхель кардинала, повторюючи дещо з попередньо сказаного. В часі побуту в Византії написав кард. Гумберт кілька рефератів до спірних квестій, між иншим про Filioque, яке було одною з найважнійших точок на нарадах. Виводи Гумберта про Filioque перед цісарем (патріярх не являвся) розбирає автор дуже основно і вказує їх звязь з відносною патристичною і пізнійшою літературою, послуговуючися при тім моєю пралеко „die Trinitätslehre des byz. Patr. Photios“. Рівночасно публікує дуже старанно цілу бесіду, яка однак в науці про Св. Духа не дає нічо нового.

В останнім (V) артикулі — вказує автор, як обильно черпав Гумберт з творів папи Григорія Вел. Нераз майже тими самими словами відповідає на закиди Керулярія і Льва Ахриди що до посту, алілуя і т. д. Кардинал порушує неправильність титулу „вселенський патріярх“ і тим очевидно замість гоїти рани, ще більше їх розятрив і знищив ціле мирне порозуміння Царгороду: „So ruhmenswert die reichen patristischen Kenntnisse Humberts, ja seine Vertrautheit mit den alten Vätern ist, so war doch die Hervorzehrung der alten Streitfrage in einer Friedensepistel ein verhängnisvoller Mißgriff, der den Erfolg der Friedensmission von Anfang an gefährden, ja unmöglich machen mußte“ (ст. 129).

В цілім творі видно незвичайно солідну і пильну роботу автора і основне переглянення жерел. Густо повторювані цитати роблять лектуру може трохи тяжкою. Праця булаби більше одноцільною, якби автор ті розвідки, які впрочім є орґанічно зі собою злучені, був повязав і на зверх зі собою.