I - ПІЗНАЙ СЕБЕ — БУДЕ З ТЕБЕ

Подвижники галицького відродження, вписуючись в альбом "Руска Зоря", уміщували перед своїм підписом якусь приповідку. Мабуть найдосадніша була Якова Головацького: "Пізнай себе — буде з тебе". Це справді пориваючий клич кождого відроджуючогося народу, — дарма, що Головацький сам себе не пізнав. Бо самопізнання народу, його обнова і відродження починається від самопізнання кожної одиниці. Хто дійсно і щиро бажає поправи, відбудови народу і цілого людства, той мусить починати від себе, від пізнання самого себе. І тому влучно сказав Grimm: "Dich nur selbst reparieren" / Sei mit ganzer Kraft gewärtig / Und mit deinem Weltenneuban / Bist du schon von selber fertig.

Самопізнання це дорога до самостійної і творчої гадки, піднесення духової атмосфери, нутряної культури серця і характерности. Але дорога ся тяжка і прикра. Бо пізнати себе, це значить глянути в своє нутро, усвідомити собі свою ціль, пізнати свої хиби і промахи, лихі і добрі сторони, гріхи і чесноти, слабости і спосібности, всверлитися в свої найскритші гадки і наміри — а праця така вимагає безумовно великого напруження. І тому Климент Александрійський зве самопізнання найкращою, але і найтяжчою наукою. Це мистецтво мистецтв. І щож робить самопізнання таким утяжливим?

Один учитель завдав раз в школі питання, яке місце на кулі земській є найменше знане. І згадували учні, вказуючи на африканські пустині і праліси, гімалайські верхи, північний бігун, дно морське і т. д. а не догадалися, що це людська душа, яка є найменше знана. Ціла нинішня наука звернена на зовнішній предмет. Відкрито радіо, північний бігун, просвітлено людський кістяк, розкопано нутро землі, усовершено аеропляни, відкрито нові звізди і системи, але власна душа остала невідкрита — terra ignota. І зрозуміла річ. Для застанови над собою самим не стає вже ні часу ні охоти. Так захопив і очарував зовнішній світ нинішнього чоловіка! І тому індійські мудрці вважають Европейців дітьми, що поза видимим світом не знають іншої дійсности. А чейже смисл правдивого життя можна схопити тоді, коли відвернеться чоловік від видимого світа і погрузиться в себе. Не в тім найвища ціль, щоби схопити права і закони природи, відчитати всі її тайни, але виробити в собі зрозуміння для надзмислового світа. Хто захопився матеріяльним світом і попав в його зависимість, той перестав вслухуватись в голос свойого серця.

До того зовнішній світ пізнаємо при помочі змислів, а знання себе самого є більше умове, безпосереднє і через те о много тяжче. Тут змисли не ділають безпосередно і тому не справляє відносно такої трудности почислення оборотів небесних тіл, поміри небесних просторів, відкриття минувшини, як справляє пізнання самого себе. Ба навіть легше завважити у другого хиби, незначні, чим в себе великі. Глибока отже правда криється в словах Христа, що завважується і трісочку в чужім оці, а в своїм не видиться поліна.

Кромі тих двох є ще одна перепона. Сказати комусь терпку правду в очі є прикро, а ще прикріше сказати її собі самому. Кождий себе з природи любить, собі подобається, про себе високо думає, хоче бути визначним і за такого уходити. А коли стане собі приглядатися, то мимохіть завважить сейчас свою духову вбогість і неміч, часті ошибки, самолюбство, наклін до злого, перемогу тіла над духом і т. д. Такому пізнанню товаришать рівнож неприємні і упокорюючі почування, а це все разом радше знеохочує, як заохочує зазирати на дно свойого серця. "Хто себе добре пізнає, той в своїх власних очах маліє" — каже автор "Наслідувань Христа" (І, 2, 3).

Одначе тих труднощів і перепон не треба лякатися, бо стоїть їх побороти, щоби здобути такий спасенний вислід. Пізнання правди, хочби як гіркої і прикрої, не торощить і не розбиває чоловіка, а але підносить і скріплює. Він пізнає свої блуди не з глупої цікавости, але щоби їх поправити і усунути. Роздумуючи над собою, людина відривається від туземного життя, підноситься вище понад свої буденні журби і труди і з тих висот орлиним зором бачить свою ціль і дорогу до неї; велич душі і проминаємістьсь мського добра, — а це мусить кінець кінців прояснити душу і зродити вдоволення. Коли до будистів приходять нові кандидати, провідник каже їм сідати і думати над собою. По кількох днях новики зачинають непокоїтися і скучати, хочуть вставати, щоби відійти. "Сідай і думай", каже мудрець, і так кілька разів вичерпується і скріплюється їх терпеливість, а до року зовсім полюблять роздумування і остають.

Самопізнанням звершуємо і ублагороднюємо себе. Людська душа це темня, в якій зложені золото і жемчуги, здорове зерно і полова, нахили до чеснот і склонности до гріха, фарисейська зарозумілість і митарська покора. Психічні спосібности не є ті самі в кождого і скількиж то таланів і дарувань марнується, скільки нарікань на своє звання, на невдалі спроби, що взявся, мовляв, не за своє діло і що не міряв сил до ціли. Як можна тут усунути лихо і спрямувати діло куди слід, коли нема діягнози умового і морального стану. Як може хтось поборювати в собі злідливість і гнівливість, прудкість або байдужність і лінивство, непошанування чужої власности, покуси нечистоти, чванливість і самолюбство, коли він зовсім несвідомий свойого стану. З людськими хибами мається так, як з грибами і галапасами, що буяють там, де не доходить луч сонця. Коли впаде на похибку промінь самопізнання і чоловік побачить її гидь, всіми силами старатиметься її здусити. Правда, і другий може звернути увагу і то звичайно, коли ходить про грубші і зовнішні промахи, але не все знайдеться добрий друг і не кожна заввага має успіх, бо її часом супроводжає порожнеча духа і жажда самовивищення.

Самопізнання вчить робити підсумки і дає спромогу лічення. Кожний, чи він батько чи син, старий чи молодий, політик чи муж науки, виховник чи державний муж, потребує уваги і застанови, бо ніхто не є все сильним і здоровим. Сумний стан такого чоловіка, який думає, що не має в собі ніщо до поправи. Це стояча вода, яка небаром зачне розкладатися.

Питаґорейці питали себе, що кожного дня зробили, Катон у вечір завдавав собі питання щодо проведеного дня, Публій Секстрій, в якій чесноті поступив. Так само Демостен, Ізократ, Сенека, Марк Аврелій і другі. Християнська аскеза кладе велику вагу на щоденний іспит совісти, щоби щодня при вечірній молитві подумати над проведеним днем, над своїми гадками і ділами та не засипляти як зайчик, що не числить своїх скоків. Іспит совісти виробляє ніжність совісти, як призма луч розкладає він думки і стремління, показує їх джерело, чи вони виплив чистої хрустальної любови, чи хабаззя самолюбства. Нераз улягаємо обманові, коли в других, а не в собі шукаємо причини наших непорозумінь і відчуження до других, бачимо тільки в них дуже обидливе поведення, чуємо їхні слова, нам здається, що ми стоїмо невинні, а на ділі ми кружляємо і то невважливо і початок лиха в нас.

Треба в самопізнанню бути щирим, пізнати себе таким, яким на ділі хто є, не закривати і не бути поблажливим, не тільки загально, але й основно і пильно розбирати себе. Ніщо не сидить так глибоко як поверховність. Не можна легковажити собі і найменших несовершенностей, бо вони як бакцилі розточать і найсильніший духовий організм. Іспит совісти — це постійний дзвінок перед небезпекою. "Ти маєш" каже св. Іван Золотоустий, "книжку, в якій записуєш твої щоденні видатки, держи також книжку в твоїй совісті і записуй щоденно гріхи. Заки ляжеш спати і зморить тебе сон, візьми її і пригадай собі, чи ти може не згрішив гадкою, словом і ділом... Коли йдеш спати, тоді тобі ніхто не докучає, ніхто не стукає до твоїх дверей. Скажи відтак в свойому серці: Душе, нині видали ми знова один день, що зробили ми доброго, або злого? І коли ти зробив щось злого, постанови більше не робити. Коли ти признався перед Богом до гріхів, замкнув рахунок і просив Бога про прощення, тоді будеш легко спочивати". Християнство вміло оцінити покірне визнання своїх блудів, бо воно збуджує боже милосердя. Тому довгі віки підписував християнин свої письма: "Многогрішний". Признання своїх слабостей є також будуючим і пошани гідним. "Коли маю хвалитися, то похвалюся своїми немочами" (Кор. 11, 30. 16. 12, 11).

Огляд своєї душі за довший протяг часу є з психольогічного боку правдивим судом. Коли треба перемогти себе і побороти похіть, то природа борониться проти жертви і самозаперечення і скликає всіх до помочі, робить корисні представлення, щоби лише ніщо не терпіти. В огляді минулого те все відпадає, бо ум не хвилюється, його не безпокоїть ні уява ні дрожання волі. Чоловік бачить ясно, як нераз для глупої приємності жертвував спокій совісти, честь, щасливе життя і тоді дивиться в своє будуче, мов в осінній день — пощо я то зробив?

В старинній Греції було місто Дельфи, де їхали з усіх усюдів питати Апольонову жрекиню Пітію про свою будучність. На вході до святині виднів напис — Γνῶθι σὲ αὐτόν. Ці слова, то ключ кожного пророцтва. Хто знає себе наскрізь, той не потребує ворожбитів. Він певний за своє майбутнє, він знає про свої хиби і спосiбності і буде в кожнім випадку вміти себе остерегти або собі відповісти, чи може він важитися своїми силами, щоби чогось доконати. Він знає також свою остаточну ціль. В римськім музею Termini переховується цікава мозаїка: На землі людський кістяк, а побіч напис: "Γνῶθι σαυτόν". Цей туземний кінець має робити людину уважною в її життю.

Правда і те, що самопізнання це дрібничкова праця і нудна, але вона, неначе праця над мозаїкою, творить чистий характер людини і звершує її душу. Коли раз спитав Міхель Анджеля його приятель, чи далеко поступив в роботі над одною статуєю, то мистець зачав йому вичисляти, що цей мускул унагляднив, це вигладив, те злагіднив і т. д. Алеж це дрібнички, каже приятель. "Може бути" — відповів Міхель Анджельо — "але дрібничками доходиться до звершеності, а звершеність не є дрібничкою".

Очевидно, самопізнання не повинно вести до пересади, до безупинного шпирання, особливо в людей з природи понурих і мелянхолійних, які при кождій думці і кождім слові разураз дошукуються якоїсь тіни і попадають в безнадійність. Самопізнанню не має товаришити хмарне лице, бо веселість і бадьора активність не противляться самообсервації. Самопізнання має все підносити свідомість духа в нашім тілі і божого призначення. Тому кликав св. Августин: "Боже дай, щоби я Тебе пізнав і себе пізнав — Noverim Te, noverim me".