I. ЮВИЛЕЙ ТОМИ І РЕГАБІЛІТАЦІЯ СХОЛЯСТИКИ

1. Цілий католицький світ і передусім богослови радісно святкували 600 літні роковини канонізації Томи з Аквіну [1].З вдячністю і говінням згадували се звеличання Томи Церквою і гляділи на сего великого святого як на примір чеснот і ґеніяльного теольоґа. [2] Його наука, то орлиний злет богословського ума не лише цілого середновічча, але й наших століть.

Ювилейний рік приніс у всіх культурних народів велику кількість філософічних та богословських нових матеріялів. більшах і коротших розвідок і моноґрафій, якими висвітлили неодно темне місце з життя і науки св. Томи і схолястики загалом, відсвіжили і поширили старі погляди та відкрили нові виднокруги.

З пошаною і почестю стрічали і ми се велике свято, не лиш як вірні сини Церкви, але й України.[3] Бо зі студіями над Томою відроджувалася і росла теологія на Україні. Не говорячи про богословські студії нинішних часів, в основу яких лягли твори Томи, але в віці відродження Унії, митр. Рутський вважав конечним впровадити Summ-у Аквината до українських шкіл, щоби на ній оперти і укріпити ідею зєдинення. Щоби при тім не затратити ціх східньої теольоґії, хотів тому задержати в богословських студіях твори св. Івана Дамаскина [4]. Полібно и незєдинений Могила був переконаний, що теологію на Україні піднесе тільки через Тому. І на Аквинатових творах з легким, православним перелицьованням, дійсно бодай посередно спочивала Київська Могилянська Академія в часі свойого розцвіту і падала з занепадом Томиної науки та зростом протестантського впливу.

2. Величаючи Тому як епохального фільософа і теольоґа, чиж мимохіть не будиться підозріння, що він усеж таки є (хоч найзнаменитшим і найґеніяльнійшим) представником схолястики, на якої згадку страх проймав і ще подекуди проймає новочасних учених. Атже - тяжко повторюється нераз — стрінутися в історії з більше закостелілою,рентно су некитню епохою, як схолястични Схоляст викликував завсіди поняття якогось заскорузлого, без змислу для життя і дійсности вченого, що зовсім погряз в своїх чисто умових абстракціях. Долучім до тої характеристики ще брак пошанування для індівідуальности і досвіду - а навпаки замилування до банальних і пе. регончених питань — і будемо мати в грубших зарисах сей непривітний обраа схолястики.

Ось як відзивається один такий голос: „Для нас сьогоднішних імя схоляст зовсім не звучить мило. Коли ми знаємо або припускаємо, що якийсь вчений, передусім теольоґ, не старається з життєвого боку уняти сучасні проблеми, а знова надармо під натиском авторитативної минулости намагається перестарілою методою висвітлювати перестарілий зміст, то зовемо його схолястом”.[5]

Ще суворійший осуд як про теольоґію видав монахійський професор Карло Прантль про середньовічну фільософію, заперечуючи загалом її істнування [6].

Рівно непривітним поглядом, як протестанти і вільнодумці, дивляться на схолястику і незєдинені теольоґи. Найперше вони пересвідчені, що схолястична богословія стоїть у різкім противенстві до грецької традиції, а тимсамим є вже чимсь згірдним [7]. Суть схолястичної теольоґії лежить в заміні обявлених правд на метафізичні абстракції через філософійне мудрування. Не диво, що в ній намножилося безліч дистинкцій і смішних квестій. Аристотелівська філософія місто того, щоби прояснити Божі правди, як бажали собі схолясти, оповила їх в іще густійшу мраку.Так думає і Бєляєв, Малиновскій, Іванцов Платонов, Сильвестер і др. [8]

Той погляд російських учених перейшов і до укр. істоpiї літератури. Не диво, що і наші історики літератури називають схолястичну методу „перестарілою" і невдачу Київо-могилянської Академії приписують саме її схолястичному напрямови. Вина схолястицизму була, що виходили з Академії слабосильні характери.

„Київська православна Академія була заснована на взірець езуїтських колеґій і ведена наскрізь схолястичною методою, яка тоді навіть у Польщі була вже перестаріла. Отсим то не диво, що вона не виховала ані одного визначного письменника і ані одного сильного характеру, а натомісць наплодила велику масу учених, що понесли свої услуги в Московщину…” [9].

Подібно, хоч обережнійше говорить про київську схолястику М. Возняк, вказуючи на деякі культурні заслуги схолястики, що вправляла і розвивала розум - приучувала до абстрактної думки, усувала тупу ненависть до всього чужого - і т. д. За се вказує на мертву схолястичну форму і псуття характеру одиниць диспутами.

„А що диспути відбувалися без щирого внутрішнього переконання, бо були тільки засобом виявити свій бистрий розум і вміння, найти аргумент для оборони навіть фальшивої заса ли, звідсіль і виходила велика небезпека на кристалізування характерів вихованців, бо така наука не давала ніякого (!) світогляду вихованцям і не виробляла у них постійних переконань” [10]. Але в тих поглядах не тяжко доглянути деяких суперечностий. І так що до сухої форми, то пересаду в ній здержувала якраз риторика старанням про гарну форму. Стисла логічність ставила греблю „вишукано краснорічивим балакунам”.

Що до диспут — то мабуть ніде не мали вони такого реального ґрунту, як у нас ізза боротьби між католиками і нездиненими і хто зна, чи сама схолястична метода не зміцнила тодішнього православя? Щоби відповідати на строго льогічні арґументи, треба було самому вперед навчитися консеквентно думати і логічно боронитися. А що між українськими схолястами були мало свідомі і навіть національні ренеґати - то чиж вина тут схолястики? Таких було в нас на жаль, і хто зна чи не більше, вихованих вже на „поступовій” методі..

Треба однак признати, що схолястика прийшла до нас зманірована і не найшла сильних умів, що пхнулиби її вперед.

3. Та легко можна днесь відітхнути, бо сей погляд в головній мірі належить вже до історії. Почавши від кінця минулого століття, наука крок за кроком - але постійно зміняла свою гадку про схолястику. Показалося ясно, що ті відомні осуди полягали радше на упередженнях і пересудах, як на обєктивній правді... З вдоволенням можна підмітити, що і в самім протестантськім і ліберальнім таборі находимо погляди на схолястику вповні додатні.І так Р. Зеберб, протестантський теольої, зазначує з признанням, що схолястика звернула бистре око на найвисші ціли людського знання. В ній багато строгої, поважної богословської думки, якої так обильно не подибуємо в пізнійших століттях. Що до ориґінальности не можна ніяк рівнати 19-е століття з 13-тим. Але до такого погляду можна прийти тільки через зрозуміння церковних умовин, в яких зродилася схолястика [11]. Та и справді не менш як старинний і новочасний, зміряв і середновічний ум до розвязки питання про всесвіт.

Противно як для Прантля, є для А. Гарнака, протестатського історика доґм, схолястика нічим иншим як науковим думанням [12]. Звісний німецький фільософ-ідеаліст Рудольф Анкен, хоч відказує схолястиці права впливати на модерну думку, признає їй безумовну історичну вартість.Як зразок орґанізації вона є прямо мистецьким твором [13].

Іще більше похвально як про цілу схолястику висловився Фридрих Павльзен про схолястичні диспути: „Диспутація була без сумніву знаменитим середником до впевнення, присвоєння і вправи в уживанню знання. Вона надавалася, щоби степенувати приявність знання і зручність у скорім і певнім збагненню чужих гадок і їх відношення до власних. Можна прийняти, що середновічний вчений посідав в обох частях таку вправність, яка ледви чи тепер так легко де найшласьби” [14]. Тої самої гадки у незєдинених є теольоґ Макарій Булгаков, що ставить високо дисспути в „Могилянській Академії”: “Нечего уже говорить о томъ, какъ полезны были диспуты или самыя приготовленія къ диспутамъ для образовалія разсудка и уясненія понятій самыхъ студентовъ, которые должны были осмотрҍтъ и обсудитъ избранный предметъ съ величайшею подробностію и отчетливостью” [15].

Схолястичні диспути були наче духові турнії, де ученики старалися напружити свій мозок і показати свої духові спосібности. Притім вони зближували слухачів до професора. Отже схолястика то не період стаґнації фільософічної думки.

Слухаючи тих похвал, хибним булоби ідеалізувати схолястику в кождій добі і під кождим оглядом. Де сильне світло, там богато тіни. Як кожда нація в своїм життю, так і кожда наука в своїм розвою має славні часи розцвіту і сумні упадку. Таку долю переживала і схолястика: по золотій добі в ХІІ століттю прийшли часи зманіровання.Над тим занепадом боліють і самі знаменитті схолясти(Gregorius de Valentia, Melchior Canus і др.) та відрікаються її прогріхів [16]. На ті пересадности і промахи схолястики звертав також виразно увагу папа Лев XIII в енцикліці “Aeterni Patris”.

Найголовнішою причиною упадку схолястики було мабуть се, що вона, передусім в XV і XVI ст. не старалася вдержати рівного кроку з емпіричними науками і через те замотувалася нераз в теоретичні міркування позбавлені всякої реальної основи. Як далеко то посувалося - свідчить се, що оповідають про авероїста Цезара Cremoni-ого († 1603).Він не хотів дивитися через телескоп на небозвід, щоби не сумпіватися в нерухомости небесних тіл [17]. Denifle [18] завважує, що в добі упадку схолястики рукописи св. Отців рідшають, а з тим у парі йде беззмістова пересадна діялєктика.Коли ходить знов о київську схолястику, то вона мала за слабі коріння, щоби опертися. протестантській бурі, а що Україна була відтята від заходу, тому не могла слідити за живчиком пізнішої схолястики і з нею відродитися.

Для доповнення погляду спитаймо ще тут, хто то пустив схолястику ізза тих частних промахів в таку чорну неславу? Не може бути днесь сумніву, що головна вина тих клевет спадає на гуманістів середних віків, Еразма з Роттердаму і др. Озлоблені на схолястів за їх неклясичну латину, висмівали їх і докоряли їм при кожді і незначній нагоді. До помочі станули їм відтак середновічні релігійні новатори, які в демаґогічний спосіб іще завзятійше накидалися на схолястичних теольоґів. Перед вів Мартин Лю. тер, який чув прямо відразу до „via Thomae” [19]. Від Лютра одідичили сю ненависть протестанти, а від них нездинені.В протестантській школі вчилися про схолястику її вільнодумні ученики.

4. Регабілітація схолястики в очах ученого світа наступила безумовно в наслідок поглублення дослідів над її історією, головно католицькими теольоґами і істориками.Совісні студії показали, що в схолястиці криється за втертими формулами стисле думання, за субтельностями — глубина думки, а за шаблоном — багато індивідуальности і психологічного мотиву. Вправді инші квестії займали середновічні уми, з яких многі лежать на періферії новочасної уваги, але колись були вони пекучими питаннями.Кілько бурливого життя містить в собі пр. такий аверроїстичний спір. Дальше в схолястиці було зрозуміння для емпіричних, природничих наук при тій скромній техніці середновічних лябораторій (Альберт Вел., Роґер Бекон) [20].Минуле схолястики показало, що вона, як папрям і школа науки, може з честю засісти в пантеоні людської культури.Історичні студії над схолястикою показують їй також певний шлях будучого розвою [21].

Багато нагромадженого рукописного матеріялу про схолястику спонукало деяких француських учених до студій над ними. Пригадаймо собі лиш кілька імен: Amable i Christ.Jourdain, Rousselot, B. Hauréau, L. Delisle (Le Cabinet des manuscrits de la Bibliothèque nationale). Історичними студіями над схолястикою займалися Albert Stöckl, що написав історію середнов. фільософії і Karl Werner, автор кількох моноґрафій про Тому, Суареза і др. Основані Кльменсом Bäumker-ом і видані з гр. Hertling-oм i M. Baumgartner-oм „Beiträge zur Geschichte der Philosophie des Mittelalters” принесли свіжий матеріял і нові погляди. Оригінальні і популярні твори про схолястику видав проф. Мартин Grabmann, що невпинно працює дальше на тім полі.

Нове світло на схолястичну добу кинув домініканець Генрих Denifle своїми монументальними творами: „Geschichte der Universitäten des Mittelalters” i „Chartularium Universitatis Parisiensis”. В них вказав він на умовини схолястичної спекуляції та її звязь із цілим культурним життям середновічча. З ним працював Ісусовець Франц кард. Ehrle, заслужений управитель ватиканської бібліотеки. Оба з Деніфлем видавали якийсь час Archiv für Literatur und Kirchengeschichte des Mittelalters. Berlin (1885 р.) Кард. Ерлє написав кілька розвідок про розвій францісканської школи, августинізм і аристотелізм, боротьбу проти Томи [22] і ин.,якими знимав темний серпанок з тих питань.

Новооснована „Академія ім. Альберта Вел.” в Кольонії поставила собі рівнож за завдання історичні схолястичні студії.

Коло поправного видання творів францісканських схолястів заслужилося „Collegium S. Bonaventurae” в Quaracchi.Старанням головно Фіделіса а Fanna і Ігнатія Jeiler-a [23] видано взірцево твори св. Бонавентури і дещо з писань його ученика Матея з Акваспарти. Медіолянська — Universita cattolica здобував собі рівнож імя в обсягу схолястичних студій. Бельґіпськими схолястами занялася льованська школа під проводом Hoffmanns-a i M. de Wulf-a [24].

В Анґлії працює Оксфордська францісканська школа, яка видала між иншим твори Roger-a, Bacon-а і дещо з Johna Peckham-a, противника св. Томи.

В нинішних часах студії над схолястикою зосереджується в Римі (Ehrle, Pelster. Pelzer, Xiberta) в ватиканській бібліотеці. Легко можна завважити, що Рим став загалом осередком богословських студій. З погляду на сей живий науковий рух мильно хтось заключавби, що праця над схолястикою завершена. Се щойно початки! Скільки питань пр. про початки виливу Томи з Аквіну та його перших учеників, про Скотову школу, про вік упадку схолястики (Саjetan), боротьбу гуманістів із схолястикою і т. д. жде терпеливо довголітньої праці.

Студії над середновічною схолястикою незвичайно трудні. Тут треба відгребати припорошені рукописні твори і перегризати той тяжкостравний матеріял. До глубше задуманих творів печатані джерела вже зовсім не вистарчають.Велику трудність справляють нечиткі рукописи ізза многих скорочень і похибок переписчиків [25].

Та однак та мозольна праця приносить стократні плоди.Вона має широке, не тільки чисто книжкове завдання. Історичні досліди над схолястикою мають неоцінене значіння для фільософії, а ще більше для теольоґії. Вони прояснили подекуди ґенезу новочасної фільософії (Декарта, Спіноци, Ляибніца) і деяких її проблемів. Розвій неосхолястики, річ ясна, йде в парі з пізнанням її минулого. Для богослова відкрилися нові свідоцтва з передання і цікаві дискусії над многими квестіями.

На кінець для української схолястики мають сі студії переломове значіння. Можна лекше підійти тепер до наших схолястів, яких творів майже ніхто ще не старався простудіювати, порівнати стан науки в нас з розвоєм на Заході і sine ira et studio сказати про заслуги нашої схолястики обєктивне слово.

Ювиленний обхід є усвідомленням ваги студій над схолястикою, її регабілітації, рекапітуляції дотеперішних здобутків і скріплення в надії на світлу будучність. Відрадним обявом її впливу і значіння був виступ представника схолястики о. Августина Джемеллі, францісканина і ректора катол. медіол. універ, на інтернаціональнім фільософічнім конґресі в Неаполі в маю 1924 р. [26]