II - СВ. ПИСЬМО

Коли Іван Франко видав "Мойсея", многі критики присвячували ній поемі багато уваги, аналізували її, порівнювали і вказували на ріжні поеми і джерела, полишаючи на боці св. Письмо. З тої причини автор в другім виданню зробив їм гіркий, але слушний докір: "Моя поема основана майже вся на біблійних темах, отже щож природніше для кождого критика, як пошукати тих жерел у Біблії і порівняти їх з тим, що я зробив із них? Це якраз досі не прийшло на думку ні одному з критиків моєї теми. Знак, що Біблія лежить далеко поза кругом їх духових інтересів (Мойсей, Львів 1913, Вступ)". Цей закид може — на жаль — відноситися і до ширшого круга громадянства, що перестало вчитуватися в "книгу книг" і надихуватися ароматом її духа. А прецінь кілько міліонів поколінь через цілі тисячеліття вчитувалося залюбки в Біблію і черпало з неї животворну силу. Бо ніяка людська книжка не може й рівнятися змістом і формою з цим божим твором.

Св. Письмо, це історія світа від першого його початку і історія цілого людства. Біблія, як каже Ґете, не є лиш народньою книгою, але книгою народів, бо вона оповідає історію народу, яка є символом всіх інших, лучить її з повстанням світа і через постепенний розвій земського і духового життя з конечними і випадковими пригодами допроваджує її до найдальших меж бездонної вічности. "Споконвіку сотворив Бог небо і землю" — яке могутнє слово, яка сила божої будови! І перед очима пересувається ціла історія гріха і відкуплення, божих кар, діл і ласк, милосердя і незглибимої мудрости, величі і краси, так що душа наша поринає в божій любові, радости і мирі. І веде нас св. Письмо в патріярхальні часи людського роду, відтак на гору Синай, де серед громів і блискавок говорить Господь до Мойсея і вручає йому скрижалі законів, ми бачимо, як блукає Ізраїль по пустині, ми чуємо, як гостро картають пророки народ за гріхи і відтак страшні стогони неволі. Нас проймає глибоке і ніжне чувство Давидових псальмів і зворушує наше серце до краю. Тисячеліття мовило їх в радости і смутку, ціле життя мовить їх священик і насичує свою душу, з говінням відмовляв їх і сам Христос.

Роздирається занавіса і настає підготований Старим, Новий Завіт. Починається народженням Божого Сина, милою, переплітаною і радістю і смутком, ідиллею, від якої кращої не видумав ще досі ніякий поет. І слідкуємо за життям і наукою Христа: то присідаємо на траві і слухаємо пориваючої проповіді на горі, то вмішуємося в юрбу, як йде бесіда зі Закхеєм і ведеться завзята диспута з фарисеями; глядимо, який подив і ентузіязм викликають чуда, уздоровлення паралітиків і прокажених. Умучені гостимо з Христом і апостолами в Марти і Марії, ляк огортає нас на вид воскресшого Лазаря, то знову радісно вводимо Христа в Єрусалим. А відтак, який жалісний трагізм хрестної смерти за таке чисте, трудяще життя і таку високу науку! Але терпіння родить радість, серед колючок розвивається чарівна квітка — воскресає з мертвих Христос.

Діяння апостольські і апокаліпса та послання вчать нас, як повільно але безупинно зростає діло Христа — божа Церква на землі і як непомітно розвивається надприродне життя в душі і дозріває велитнем, як св. Павло, не нищить здорових іще останків, але усовершує і перетворює їх як дріжджі муку.

Як глибокий біблійний зміст, так величава форма. Своєрідний, подинчий, простенький стиль, скромність, але досадність вислову, гармонія і мельодія слова приковує увагу кождого читача. А навіть під літературним оглядом можна твердити, що Євангелія це недосяжний одноцілий твір, де кожний епізод не відбігає ні дрібки від головної теми, але органічно злучений з цілістю і з неї виростає.

Свобідна мова біблії, її приступний, в найкращім цього слова значінню спосіб оповідання, остане на все зразком у всесвітній літературі.

Очевидно читання св. Письма вимагає підготування і тому порадно читати його з добрими поясненнями. Вже св. Єронім нарікав, що до науки св. Письма беруться непокликані і необізнані: "Hanc (Scripturam) garrula anus, hanc delirus senex, hanc sophista verbosus, hanc universi praesumunt, lacerant, docent antequam discant". Не треба губитися в дрібничках і упередженнях, але ввійти в духа і зміст, читаючи цілість з увагою і шаною, — це робив сам Христос і святі. "Ціле св. Письмо треба читати в тім дусі, в якім його написано", каже Тома з Кемпіс (Насл. Христа І, 5). Тоді воно відсвіжить душу, запобіжить вітренню і додасть життєвої сили. Хтож не піднесе голови серед нинішніх терпінь і сучасного лихоліття, розчитуючися в стражданнях Йова, або покірно не віддасться божій волі, як Товит, хто не здусить в собі похоти на вид невинного єгипетського Йосифа і Сузанни, хто не буде обережним і второпним, коли дивиться на Самсона, Давида, Соломона, що за одним ударом покуси летіли мов кедри в пропасть упадку.

Справді, яка сила лежить в св. Письмі, коли прочитані два стихи (Рим 13, 13-14) зробили з розгнузданого Августина, великого святого і праведника. Неначе обосічний меч проникає воно душу, промовляє до серця і притягав читача. Про одного єпископа оповідають, що св. Письмо було в нього першою книгою, яку рано отворав, а останньою, яку вечером замикав.

Правдою, яку голосить, стане воно кожному світилом на путі (Пс. 118, 105).