II. АКТУАЛЬНІСТЬ З’ЄДНАННЯ ПІСЛЯ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Ще перед самою війною папа Пій X, а під час війни та після укладення миру Бенедикт XV і Пій XI старалися змінити тактику унійної праці й почали шукати опори на нез’єднаних теренах. Одночасно вони звертали свою увагу на зацікавлення католицького Заходу східним питанням та на харитативну діяльність серед нез’єднаних у більшовицькій державі й Туреччині. Вони віддавали найбільшу шану Сходові як колисці християнства. Там Христос здійснив відкуплення, там упало перше зерно Євангелія, там перші мученики зросили своєю кров’ю землю. Схід дав світлих пап, Отців Церкви, справжніх світильників Сходу (Атанасія, Василія, Григорія, Золотоустого та інших). Папа Бенедикт XV заснував у 1917 році Східну Конгрегацію і передав їй усі справи, що стосувалися З’єднаного і Нез’єднаного християнського Сходу. Для наукових досліджень він заснував Східний інститут. Супроти латинізаційних тенденцій на Заході та побоювань перед латинізацією на Сході він відкрито заявив, що Церква не є ані латинською, ані грецькою, ані слов’янською, а католицькою, і що всі обряди, народи та культури мають у ній однакові права: «Ecclesia Christi non est latina, non graeca, non slavonica, sed catholica, nullum inter eius filios intercedit discrimen, iique sive graeci, sive slavi, sive aliarum nationum omnes apud hanc Apostolicam Sedem eundem locum obtinent» (Dei Providentis, 1.V.1917).

З великою ревністю зайнявся християнським Сходом тодішній папа Пій XI. Уже від початку свого понтифікату він виявив велику любов до вірних східних обрядів. Коли на початку свого понтифікату Папа приймав східне духовенство з двома патріархами, чотирма єпископами, разом 250 осіб на чолі з покійним кардиналом Таччі, то на промову кардинала відповів: «Так, ти мав слушність, коли говорив про нашу особливу любов до Сходу». Те саме він повторював у зворушливий спосіб при різних нагодах, дбаючи про спасіння 200 мільйонів нез’єднаних душ. У тій самій промові 6 грудня 1923 року Папа говорив: «Скажіть усім, що Отець любить їх усіх, що носить їх у своєму серці… Говоріть і пишіть, що, благословляючи вас, ми хотіли благословити їх усіх, усіх без винятку, навіть тих, що перебувають поза одним стадом, тих, що самі себе називають або змушені називати зимним, мов лід, і болючим іменем — “відлучені”». Відлучення Сходу він називає нещастям — misera defectio (Cons. Ap. Quam curam, 25.VIII.1926; maxima atque luctuosissima discessio; енцикліка Ecclesiam Dei, 12.XI.1923).

Ніколи Папа не вживав зневажливих слів на зразок «схизматик», «апостат», якими нерідко щедро сипали псевдоревнителі. Натомість він говорив: «відлучені брати», «сини Сходу» тощо. Причиною цього була не проста ввічливість, а переконання, що вони становлять Церкву, мають ієрархію, Таїнства, Жертву, почитання Пресвятої Діви та інші елементи церковного життя.

У богослужіннях Папа наказував молитися за відлучених і сам співчував та згадував Росію, благословляв переслідуваних і молився за Унію, бажаючи з глибини серця з’єднання всіх та сумуючи за днем єдності в одному стаді.

Окрім молитви та почитання східних святих, Папа доручав вивчати Схід, бо інакше між Орієнтом і Окцидентом завжди існуватиме непрохідна прірва. Захід не повинен вважати Схід варварським, закостенілим у схизмі та темним народом, а Схід не повинен дивитися на Католицьку Церкву як на світську могутню організацію, що відійшла від традиції й науки перших Отців. В енцикліці про святого Йосафата Папа пише, що: «Представники Сходу повинні позбутися старих упереджень і старатися зрозуміти справжнє життя, яке б’ється в Церкві; не перекладати провин окремих осіб на рахунок Римської Церкви, навіть якщо сама Церква засуджує ці вчинки й намагається їм запобігти (ne in Ecclesiam Romanam privatorum culpas conferant). Так само і західні латинники повинні дбати про глибше знання духа та звичаїв Сходу» (Ecclesiam Dei, 12.XI.1923). Таким чином Папа навчав західних католиків позбутися хибних уявлень про віру і дисципліну східних Церков, ставитися до них справедливо і з любов’ю, не легковажити чужих обрядів і виховувати інших у тому самому дусі. Східні ж християни повинні переконатися в тотожності віри давніх Отців Сходу із західною вірою. Для цього необхідний взаємний обмін думками.

В усій унійній діяльності не може бути мови про поступки у питаннях віри та моралі. Не можна схвалювати концепцію компромісного об’єднання християнських Церков із залишенням кожному його віри, бо це означало б, що всі християнські релігії є рівноцінними і правдивими. Можна зберігати лише обрядові, мовні, дисциплінарні відмінності, традиції та звичаї. Немає вищих або нижчих обрядів, і не в інтересах Церкви їх усувати. «Рим не схвалює нерозважних латинізаторських зазіхань», — писав Папа на книгу Жанена «Східні Церкви й обряди», але охороняє стародавні обряди і підтримує їхній розвиток, з повагою та любов’ю ставлячись до з’єднаних ієрархій, які поєднують обрядову відмінність із догматичною єдністю. Як з одного боку Папа наказує ясно представляти католицьке вчення (integram tradere catholicam doctrinam), нічого не приховуючи і не замовчуючи, так з другого — ставитися до нез’єднаних із любов’ю. Він виразно забороняв духовенству схиляти православних до латинського обряду (Acta Apostolicae Sedis, X, 1929). При одній нагоді Папа навіть рішуче заявив: «Хто виступає проти Унії, той не католик».

Світлою сторінкою його понтифікату залишилася допомогова акція в більшовицькій Росії у 1922–1923 роках. Папа утримував 160 000 дітей протягом кільканадцяти місяців. У самій службі допомоги працювало понад 2 000 осіб. Пожертви на цю справу надходили від усього католицького світу, а передусім від Сполучених Штатів Америки. При цьому Папа заборонив вести релігійну пропаганду. Цю харитативну акцію почав організовувати ще Бенедикт XV, а здійснив її Пій XI. Він також старався про звільнення з більшовицьких таборів кількох католицьких єпископів і священників. Намагався викупити конфісковані церковні речі та передати їх на користь голодуючих. З вдячністю була прийнята його допомога греками в Смирні, болгарами, вірменами та іншими.

Для зміцнення унійної праці Папа закликав західні монаші чини створювати східні гілки (Rerum Orientalium, 8.IX.1928). Ця діяльність була започаткована ще Пієм X з ініціативи нашого Митрополита (редемптористи візантійського обряду) і згодом схвалена Бенедиктом XV. За правління Пія XI візантійський обряд прийняли єзуїти, бенедиктинці, капуцини та облати.

Щоб піднести пошану до східного обряду, Папа сам брав участь і служив богослужіння у візантійському обряді. Кожен із нас не раз відчував прикре нерозуміння і легковаження, перебуваючи на Заході та служачи богослужіння. Уже 2 травня 1865 року Пій IX був присутній на нашій Літургії, яку служив о. Дольницький у св. Атанасія. Цілуючи Євангеліє, Папа сказав: Per evangelica dicta deleantur nostra delicta. 12 лютого 1908 року, під час 1500-літнього ювілею святого Івана Золотоустого, коли Літургію служив Кирило VIII, патріарх греко-мелхітський, був присутній папа Пій X. Нарешті 15 листопада 1925 року, з нагоди 1600-річчя Нікейського Собору, Пій XI брав участь і мирував під час Літургії, яку служив у базиліці святого Петра в Римі митрополит Василь Сучу грецькою мовою. Коли ж 19 березня 1930 року Пій XI знову відправляв богослужіння у святого Петра, хор співав церковнослов’янські піснеспіви. Якщо за пап Лева XII і Пія IX ще точилися розмови про praestantia ritus Latini (перевагу латинського обряду), то тепер була визнана повна рівноправність обрядів.

Далі всіма силами Папа старався зміцнювати й розбудовувати осередки Унії, передусім семінарії та колегії. За його правління були засновані Руссікум, семінарія св. Йосафата, Румунська та Етіопська колегії (1928), семінарії в Харбіні, мала семінарія в Афінах (1923) та інші. У західних семінаріях він наказав викладати і враховувати богослов’я Сходу (догматику, канонічне право, літургіку). Також підтримував студентів університетів у Брюсселі, Парижі, Берліні, Ніцці, Гданську, Намюрі та інших містах.

Папа також підніс значення східної ієрархії, надавши кардинальську гідність патріархові Таппуні та засновуючи нові єпархії. Він скликав з’їзди вірменського єпископату та українського єпископату в 1923 році. За останніх двох пап на унійному полі в Римі особливо відзначилися такі діячі, як монсеньйор Бенедетті, єпископ д’Ербіньї та кардинал Сінчеро.