II. ПОНЯТТЯ ВІЗАНТИЗМУ

З’ясувати поняття “візантизм” досить важко, тому що воно складне й широке. Проте аналіза доведе до його зрозуміння й приблизного визначення. Сама назва “візантизм” походить від усім відомого міста Візантії, грецької колонії, яку заснувало місто Мегара в 658 р. перед Христом на європейському боці Босфору. У 330 р. по Христі цісар Константин переніс до неї столицю з Риму і назвав її Константинополем. Завдяки цій події місто набрало світового значення. З малої оселі воно незабаром стало осередком державної адміністрації, мистецтва й торгівлі. Прегарне положення, величаві будівлі й порти, привезені старинні пам’ятки, мармурові прикраси й підлоги з інкрустованими візерунками, мозаїки й малюнки, різнобарвні походи під небовидними куполами й аркадами на вулицях, царські палати, галереї, убрані в шовк, брокати й тапети, військова гвардія в срібних панцирах і золотих щитах, великани-вараги з важкими двосічними сокирами на плечах, достойники й урядники в золототканих одежах, пурпурі й золоті, велике триклініум Магнавра з коронами, емалями й далматиками, золотий трон імператора з прегарними у стопах левами — надавали Візантії особливого блиску й чару та стягали до неї багато відвідувачів з Європи, Азії й Африки. Передусім купецтво, яке на Заході через мандрівки народів дуже занепало, могло на Сході свобідно розвиватися й багатіти. Мешканці ходили одіті як царські діти — зауважують тодішні чужинці про Візантію.

З часом нова столиця стала потугою й витворила своєрідні церковні, політичні, адміністраційні й етнографічні форми та стала носієм нової цивілізації й культури. Вона об’єднала провінції Західної імперії та стала вузлом усіх купецьких і дипломатичних ниток світу. Говорячи конкретно, Константинополь займав таке становище в тодішньому культурному світі, як Лондон або Париж. Візантійський період деякі вчені починають загально від 330 р., тобто від перенесення столиці, бо тоді саме зайшла подія переломового значення. Саме тоді перестало існувати офіційно поганство, а його місце зайняло християнство. Очевидно, що цей державний і суспільний лад, який опирався на поганстві, зазнав основної зміни, а рівночасно ціла грецька культура (література, мистецтво) дістала новий сильний імпульс.

Самозрозуміло, що формування нової держави й нової культури тривало кілька століть. Остаточна кристалізація наступила щойно у VIII ст., коли держава прибрала грецьку форму і виринули принципи, які саме творять зміст терміну “візантизм”.[5] Можна до деякої міри, щодо загальних рис, порівняти державу Карла Великого з візантійською. Франкська держава постала з германських національних і романських елементів. Організаційним державним принципом був романізм. Візантійська імперія постала зі злуки греко-римських і різних східних варварських елементів. Історія обох держав розвивається паралельно, хоч у деталях заходить велика різниця. Обидві вони є лише умовно римськими, бо перетворилися в самостійні державні новотвори.

Коли йдеться про саму назву “візантизм”, “візантійський”, то вона є штучна й книжкова так само, як назва “східно-римський”.[6] Громадяни називали себе “ромеями”, і звідси походять назви Βασιλεία τῶν Ῥωμαίων, πατριάρχης τῶν Ῥωμαίων, Νέα Ῥώμη тощо. “Ρωμαιος” утратив на Сході своє первісне національне й політичне значення саме через чисельну перевагу греків над римлянами у східній державі й означав громадянина римської держави, що говорив по-грецьки. Еллінами вони вже більше себе не називали, бо Юліян Відступник скомпрометував цю назву своєю апостазією. “Еллінізм” став терміном на означення поганства і простих забобонів. Слово “візантійський” уживали до XVI ст. дуже рідко, хіба що в поетичній мові та серед гуманістів, наприклад у Пселлоса (Βυζάντιον і Βύζαντις; претор Калліядес поставив статую Визасові, мітичному основникові Візантії, і його подрузі Фідалії).

У XIV і XV ст. “Візантія” приймається загальніше й витісняє “Константинополь”. Від візантійських збігців після упадку Царгороду 1453 р. назва прийнялася на Заході й утвердилася завдяки науковій літературі.[5]

У нас переважно вживано в давнину поруч Візантії слів “греки” і “грецький”. У церковному житті прийнялася в пізніших часах ця назва, відколи в Римі взяв перевагу термін “візантійський обряд”.

Отже “візантизм” можна розуміти у двоякому значенні: як творчий державний чинник, що цвів і занепадав упродовж тисячоліття (IV–XV ст., до 1453 р.) і який належить нині вже до історії, та “візантизм” як витворену державою культуру, що проте збереглася в літературних і археологічних пам’ятках та обряді і стала також основою культур народів, що підпали під її вплив. Під культурою розуміються тут твори людського духа, які удосконалюють людину під оглядом матеріальним (від примітивних виробів до найвищої техніки) і духовним (мистецтво, наука, література й релігія). Цивілізація — це стан упорядкованого громадського життя на противагу варварству. Передумовою культури є цивілізація. Саме візантійська культура є “найбільш суцільна, хоч її етнографічний підклад був дуже різнорідний”.[6]

Тому візантизм, крім державного чинника, не означає національности і не є етнографічним поняттям, лише поняттям культури.[7]