III. СКЛАДОВІ ЧИННИКИ ВІЗАНТИЗМУ

Що ж отже вплинуло на постання візантизму або, інакше кажучи, з яких елементів він складається? Тут входять у гру передусім чотири чинники, а саме: римська державність, грецька мова і культура, орієнтальні елементи та християнство. Вони разом створили державний і культурний візантизм.

1. Римська державна організація і суспільний устрій

Цісар Константин переніс із Риму цілий державний устрій. Техніка правління, законодавство, військова організація та дипломатія старого Риму лягли в основу цілого державного життя. Очевидно, з часом ці поодинокі ділянки підпадали змінам. Державний устрій цісарства (який датується вже від III і IV ст.) перемінився з військового в бюрократичну й двірську монархію. Ієрархічні ступені урядників, титули, одяги-службові строї, орнат цісаря, азійський спосіб його почитання стали не лише характерними для цілого візантизму, але також і взірцем для Заходу. Основою візантійської державности стала ідея підчинення людської особистости цісарству. Візантійський імператор був деспотом, однак нестійкість престолу робила його становище хитким, залежним від народу і війська, яке часто викликало інтриги одних родів проти других і палацові революції. Звідси також і боротьба етнічних груп за політичне верховодство. На престол могли дістатися таким робом і дуже здібні одиниці. Коли засідав на троні вірменин чи слов’янин і т. д., тоді брали в державі перевагу й відповідні етнічні елементи. Абсолютизм проявлявся в сильному зосередженні державної влади попри велику територію, різнорідне населення і революційні затії двірської аристократії. Цього довершувала питома організація візантійська, що становила суцільну адміністраційну армію. Однак не можна сказати, що зовсім не було демократичного духа, бо опозиція не раз підносила голову, історики критикували пануючих, Комнени і Палеологи виступали як конституційні монархи, Мануїл Комнен приймав усіх людей і нижчі верстви, Лев III Ізаврійський і Василій II Болгаробоєць займали становище проти великої посілости і т. д.

Життя нормувало римське право. Збірник законів, що постав у часі упадку Риму, був пристосований до потреб східних провінцій. Другий збірник законодавчих пам’яток, складений у VIII ст., відзначався переробленими законами про селянські земельні посілості. Закон під очевидним впливом слов’янського права допускав малу земельну власність. Були вільні селяни, що були власниками землі, і “убогі”, що наймалися. Закон Лева III постановляв також, що ціла громадська посілість може бути спільною власністю даної громади (т. зв. община).

Податки платили убогі й багаті, світські й духовні. Община давала солідарну поруку за членів, як церковна митрополія за поодинокі підчинені собі єпископства.

У державі не було обов’язкової військової служби, а лише поруч неї окремий військовий стан — т. зв. стратіоти, що сиділи на жовнірських посілостях як заплата за військову службу. Посілості були дідичні, бо військове ремесло переходило з батька на сина.

Державницький римський дух, що був о много сильніший, ніж національна свідомість поодиноких народів,[8] убраний у грецьку форму, надавав різнобарвній етнічній масі суцільности, так що Візантія могла опертися нападам персів, вірмен, арабів, сельджуків, слов’ян, норманів, франків, турків та інших і навіть підбити їх під своє панування. Робила це звичайно в такий спосіб, що звертала ворогування одних проти одних і відтак їх побивала. Не можучи опертися вандалам та іншим племенам, вона поселювала їх на границях держави і допомагала їм розвиватися. Тим способом вона забезпечувала свої границі проти ворогів.

2. Грецька мова

Другим складовим чинником візантизму є грецька мова. Справді, Константин Великий приніс над Босфор латинську мову, яка була урядовою мовою цілої держави, але згодом вона мусіла уступити на другий план, тому що більшість населення говорила по-грецьки і тому що грецька культура, з огляду на свій високий рівень, мала всесвітній вплив. Огре́чення Сходу було неминучим. Останнім свідоцтвом латинської мови на Сході був кодекс Юстиніяна (527–565), хоч він уже містив новели, писані по-грецьки. За цісаря Тиберія (578–582) грецька мова стає в державі панівною, разом з тим взяли перевагу грецькі елементи над римськими. Справді, бували у Візантії володарі й двір інших народностей, та вихованням і мовою були всі греками. Все ж нижчі верстви народів, які входили у склад держави, зберігали свою мову. Такого домінуючого становища грецька мова не мала ніколи на Сході, як латинська на Заході, що була і літургійною, і державною, і літературною. На Сході книги Об’явлення, хоч були писані по-грецьки, скоро були перекладені на сирійську, коптійську, грузинську, вірменську, готську, болгарську мови. Рівночасно вживано їх і в богослуженні, і в літературі. Це дуже характерний момент у візантійській імперії. Розвиток грецької мови на Сході спричинив опісля відчуження від Заходу.

3. Орієнтальні елементи

Зв’язок Еллади зі Сходом був живий передусім від часів Олександра Великого, і тому помітний там грецький вплив. Однак цей вплив на орієнтальні народи не був однобічний. Навпаки, грецько-римська культура стрінулася з мотивами перської, єгипетської, семітської, слов’янської та інших культур, які зі свого боку теж впливали на неї. Завдяки цьому Схід витворив нові національно-культурні течії. Мистецтво набрало оригінального характеру. Нові мотиви впливали при творенні нових пам’яток. Це проявляється і в літературі (сладкопівець Роман та ін.), і в мистецтві (декорація, візерункові мотиви, арабески і т. д.). На канві грецької філософії повстали маніхейські, жидівські й ірано-перські уявлення. Цей зв’язок помітний далі в легендах, казках, приповідках, обрядах, церемоніях двору і Церкви. Ціле життя у візантійській державі було пройняте орієнтальними елементами. Їхній вплив був дуже різнорідний і залежав від місця та часу. Одночасно східні народи одержували літературу з Візантії (араби — через Сирію і передали її Заходові в Іспанії; сирійці, перси, вірмени перекладали багато старинних філософічних, медичних, господарських книжок; турки перейняли багато законів у громадському житті).

4. Християнство

Християнство було найсильнішим чинником, що впливав на державне й культурне життя. Візантія — це перша християнська держава, і тому християнство мусіло доконати гігантської праці, щоби цілий устрій і спосіб думання, що був наскрізь пройнятий поганством, перемінити, поставити на інших основах і удосконалити. Ця праця була тим важча, що у Візантії не було розвалу античної культури, як це було на Заході, де християнство з розбиття вибирало лише згідне з християнським світоглядом і передавало новим поколінням. На Сході існувала елліністична культура нерушена, і тому християнство не могло її так наскрізь пройняти. Та проте мистецтво й література відчули відразу його сильний і животворний вплив. Св. Іван Золотоустий, Іван Дамаскин, Теодор Студит та інші — це гіганти, що виросли на візантійському ґрунті. Чернече життя надало візантизмові особливого забарвлення. На церковному полі візантизм проявився в тісній злуці Церкви з державою при одночасній правній і фактичній незалежності обох установ. Не можна заперечити, що Церква на Сході не здобула такої самостійності, як на Заході. Держава все хотіла мати вплив на церковні справи, а рівночасно не дозволяла мішатися Церкві у світські справи. Спроби Церкви видобутися з-під впливів держави не вдавалися. Усяку активність унеможливлювано, а через це й вироблявся нахил до пасивності й резиґнації у безвиглядній боротьбі. Ця риса ще більше проявляється в православній традиції Церкви, де пасивність і резиґнація тягнеться червоною ниткою в цілій історії аж по нинішні часи. Відсунення від світських справ витворювало легковаження світу і перевагу контемпляції над активним життям. Звідси з’явився монастичний характер цілого церковного життя.

На Заході умови були зовсім інші. Держава розбилася під напором мандрівних народів, світська влада була слабка, і Церква могла проявляти активність, кермувати та укладати реальне життя. Та проте цезаропапізм, тобто визнання візантійського імператора і царем, і первосвященником, не є суттєвою прикметою візантизму, бо не спирається на канонічних основах. Зрештою, аналогічним проявом на Заході є галліканізм і йосифінізм. Проте на Сході він, разом із пересадною амбіцією культурної вищості над Заходом, спричинив роздор Церкви, заперечуючи римський примат.

Зацікавлення релігійними справами було у візантійській державі дуже велике; вони грали навіть у політичному житті першорядну роль. Можна сміло твердити, що людність Візантії була наскрізь релігійна. Правди віри були там першою і виключною основою життя і проймали його зміст. Ортодоксія завжди була сильним лучником поміж поодинокими елементами імперії. У теологічних спорах усі вірні, починаючи від цісаря, а кінчаючи найнижчими верствами, брали пристрасну участь, ставали звичайно по стороні Церкви і держалися всесвітньої правовірності. Прив’язання й любов до Церкви та обряду пробивається в цілій цій культурі, і тому вона має наскрізь релігійний характер.

Так отже візантизм — це означення політичних, етнографічних, соціальних, культурних і церковних питомостей, що характеризують східну греко-римську імперію.

Водночас специфічні умови уможливили перевагу в Царгороді системи, духові й стремлінням, які творять аналогію з тим, що називаємо йосифінізмом і галліканізмом. У тому розумінні можна говорити про візантизм схизми.[9]