IV - САМОПОШАНА

Як у заповіді любови ближнього міститься вже з природи речі і любов самого себе, так і в заповіді пошани родичів і старших є закреслена самопошана. Обовязком кождого христіянина є берегти ненарушимість своєї особи і свойого божого і людського достоїнства і тому повинен він все і під кождим оглядом вести себе по ясним моральним засадам, слухаючи своєї совісти, як голосу божого. Хто шанує себе, той уважає нижче своєї чести і гідности поповнити навіть крадьком і потайки нечесний вчинок або навіть щось такого, чим би прилюдно мусів уйматися або стидатися. Він усюди, дома чи в дорозі, на самоті чи в товаристві, між своїми чи на чужині, буде все почуватися одним і тим самим чоловіком в прияві всюдиприсутного Бога і буде держатися тих самих засад. Не так страх перед карою або й сам встид здержуватиме його від злої думки і чину, або навпаки заохочувати до них, але благородність як така. Noblesse oblige — благородність велить, говорить французька приповідка!

Шануючий себе все матиме відвагу скромно і прилично оборонити свої переконання перед прилюдною зневагою і нарушенням. Він радше зречеться приплеску юрби, чим піде проти свойого переконання і не відстрашить його від прямого шляху ні наруга ні насмішка ані навіть підсування негідних мотивів. А як дуже податлива під цим оглядом є людська душа! Св. Августин оповідає в своїх "Confessiones" про себе, що він видумував і розказував неправдиві злочини, щоби тільки знайти признання і похвалу в своїх зіпсованих товаришів. Великою спокусою для самопошани є страх перед утратою ласки в другого, нагода до ложі і підхлібства, і хто такими зглядами руководиться, той звичайно хилиться в ту сторону, в яку повіє сильніший вітер. То манекін, що не має своїх уст, очей, ух ні рук, але в нім немов в ґрамофоні відбивається гадка і голос других. "Смєновєховщина" то втертий термін для національних перевертнів і демаґоґів, що не шануючи себе і не дивлячися де правда, пускаються в сторону, в яку, мов тріску, поверне їх хвиля. Це пісок, яким вітер мете, куди хоче.

Подобатися людям є добре, але не через пониження себе і нарушення своєї совісти, бо тільки "коли можна, о скільки від вас залежить, майте мир з усіми людьми" (Рим, 12, 18).

А хто хоче подобатися доброму і злому, той певно нікому не подобається. І так чоловік, що робить тільки "страха ради юдейського", сам перед собою в нічим, у людей він не має ніякого поважання, бо не мав відваги говорити і ділати по своїм переконанням і в Бога він відкинений, бо “ніхто не може двом панам служити: бо або одного ненавидить, а другого полюбить; або одного буде держатися, а другим буде погорджувати” (Мт. 6, 24).

Не цінить себе той і не будить в нікого подиву, хто в домовім і прилюднім життю не знайшов противника. Він певно з ягнятами блеяв, а з вовками вив. Він не мав ворогів на світі, але і другим не відомо було за його домовиною. Хто шанує себе, шануватиме і других і ніколи не поважиться попробувати свойого противника нечесним способом, — бо тим в першу чергу понижує себе. Ріжко висловлює се подільська приповідка: “Не обмовить пан пана, але драб драба”.

В нашім державнім будівництві і партійнім життю доводилося нам бачити — на жаль — богато ложі, обманства, клевети і підхлібства, згідного побільшування хиб в противника, а зменшування його заслуг. Передусім кожна передвиборча боротьба, в якій одна партія безоглядно опоганює і нищить другу, є відстрашаючим прикладом пониження і обезцінювання себе самого.

Хто шанує себе, того діла будуть походити з чистих, ідейних замірів і другим не підучне виявить доки нагідно про це не переконається. Для чужих поглядів буде все вирозумілим і хоч учитися яке пониження, то воно буде лише передовсім і не обезцінить чужих заслуг і спосібностей, хочби тільки в його власних очах.

Самопошана вимагає великої сили волі і характеру. Неодин, що не боявся на війні канонів і скорострілів, стає трусом в боязни перед осмішенням і кпинами. І тому стояти хочби одинцем в обороні дійсної правди, але не бути жертим у своїх уроєннях, буде справді великим геройством і актом пошани себе самого.

Недосяжний приклад самопошани дав сам Христос в своїм життю, а передусім в хвилях терпінь перед Пилатом, Іродом і синедріоном своїм маєстатичним мовчанням і своїми неустрашимими відповідями.