IV. ПЕРЕПОНИ

Унійна акція після війни також викликала подекуди сильну реакцію серед нез’єднаних. Спочатку, після воєнного розвалу, настрій був дещо мирний. У 1919 р. представник Константинопольського патріарха в Парижі мріяв про унійну конференцію і думав запросити Папу за умови, що той зречеться практики прозелітизму на Сході та «тиранічного» примату.

Дещо більш непримиренну позицію зайняв Германос, представник Константинополя в Лондоні, який на конгресі старокатоликів у Берні 1925 р. назвав примат папи «ярмом варварського панування» (Joch barbarischer Herrschaft). На його думку, всі Церкви повинні прагнути звільнитися від римського поневолення. Тоді завалиться місто нового Вавилону (Рим), а на його руїнах постане вселенська християнська святиня, наріжним каменем якої буде не папа, а Христос.

Неприхильну позицію займали також Афіни під проводом архієпископа Хризостома Пападопулоса. Так само на єпископській конференції на Афоні 11 червня 1930 р. було вирішено: з любов’ю ставитися до вірмен, коптів, ефіопів, халдеїв, якобітів, старокатоликів та англікан, але водночас обережно й негативно ставитися до римо-католицького уніатизму, протестантизму, методизму, баптизму, хіліазму та інших течій.

Подібну позицію зайняли і слов’янські православні, запрошені на Велеградський конгрес. Такі самі упередження, натхненні неприязню, мали й нез’єднані в більшовицьких країнах, незважаючи на гніт і переслідування. Проте можна було помітити й багато протилежних явищ. Досить прихильне ставлення до Католицької Церкви займали нез’єднані українці.

Головною перепоною був примат. На Заході усвідомлювали, що значення папи дуже зросло в практичному житті останніх століть, тоді як Схід залишався осторонь цього процесу. Візантійці завжди вважали себе культурнішими, тому їм було важко погодитися з верховенством Риму. Крім того, за часів Західної Римської імперії виникали національні та політичні суперечки, в яких обидві сторони допускалися зловживань і розпалювали взаємну ненависть.

Зрештою, і на Заході примат папи протягом століть викликав сильну реакцію. Про це свідчать: суперечки XIV–XV століть про те, хто вищий — папа чи собор; галліканізм; февроніанізм; Пістойський синод; йосифінізм; старокатолицизм. Усе це Католицька Церква мусила подолати. Це певною мірою пом’якшує виступи Сходу проти папства і показує, що догма про примат повинна була пройти ще через багато випробувань і на Сході.

Причини дотеперішніх невдач унійної праці вбачали переважно у ворожому ставленні держав. Навіть якщо б нез’єднана ієрархія хотіла об’єднатися, то в країнах, де православ’я було державною релігією — Греції, Сербії, Болгарії та Румунії, — державні уряди вороже ставилися до таких намірів і виявляли нетолерантність до Католицької Церкви. Так само противилися Унії масони, які тримали у своїх руках капітал і пресу.

Нез’єднана східна ієрархія визнавала, що головною трудністю є прийняття примату, але народові пояснювали, що латинники є єретиками, бо не визнають походження Святого Духа, не уділяють хрещення через повне занурення, священники не носять борід тощо. Православні почитали як святих Фотія, Паламу, Марка Ефеського та інших. Очевидно, що таких переконань не можна було змінити за один день.

У нез’єднаних великий вплив на церковні справи мала світська влада. Міністри освіти призначали єпископів, професорів богослов’я, представників на синодах тощо. Правда, були окремі особи, які дбали про Унію і боліли над ослабленням Церкви через атеїзм, але їх поки що було небагато.

До перепон Унії зараховували також низький рівень освіти нез’єднаного духовенства, яке не відчувало потреби в єдності. Здібніших студентів посилали на закордонні студії, але там вони часто відчужувалися від своїх традицій, переймали протестантські або раціоналістичні погляди. Тому проблема єдності Церков ставала для них байдужою. Деякі ідейні особи охоче з’єдналися б із Католицькою Церквою, але боялися, що залишаться без житла і засобів до існування.

Європейські держави підтримували Унію у східних країнах, але з’єднані часто втрачали свою національну самобутність. Через це некатолики ще більше вороже ставилися до Католицької Церкви. Причиною цього були, очевидно, політичні мандати та впливи європейських держав на Сході.

До цих перепон автор додає і власні провини католиків. Західні католики нерідко ставилися до східних католиків як до вірних другого сорту. Хоча Папа приймав їх радо й гідно, вони часто почувалися прикро в латинському середовищі, яке не знало ні їхньої історії, ні традицій, ні обряду. Що ж до ставлення до нез’єднаних, то воно було ще гіршим. З них нерідко насміхалися, із прихованою втіхою переповідали справжні чи вигадані помилки та блуди, тоді як незнання Сходу серед західних католиків просто вражало. Генерал домініканців Гумберт Романський (Humbertus Romanus) ще в 1273 р. писав, що в Римі лише деякі знали грецьку мову, а про традицію та твори східних майже нічого не знали. Ми суворо судимо їх замість того, щоб мати терпеливість до них, і погіршуємо становище своїми суперечками. Це зауваження стосується і сучасних часів.

Такі випадки, як той, коли кардинал Ален де Коетіві колись ставив під сумнів православність Віссаріона лише тому, що той носив бороду, нині вже належать до несерйозного минулого.

Великий вплив протестантизму та боротьба католиків із ним відвернули увагу західних католиків від нез’єднаного Сходу. Щоб захищати віру від протестантизму, католики згуртувалися навколо Апостольського Престолу і спрямували всі сили на боротьбу з єрессю. Тим самим звузився і католицький кругозір. Схід залишився осторонь.