IX - СВ. ТОМА З АКВІНУ

Останній міжнародній фільософічний конґрес, що відбувся 1924 р. в Неаполі з нагоди 700-літнього існування тамошнього університету при співучасти заступників 24 держав і на якім виголошено 120 рефератів з різних ділянок фільософії, замітний передусім тим, що на ньому стрінулися офіціяльно представники модерної фільософії з неосхолястами. Негайно по привітній промові виголосив о. А. Джемеллі, ректор католицького університету в Медіоляні, реферат про св. Тому Аквіната. На однім з слідуючих засідань промовляв Артур Ліберт, голова нім. Kantgesellschaft про кенісберського фільософа в 200-ліття уродин. Два найбільші противники зійшлися в Неаполі на ювілейнім обході.

Ніхто не заперечить, що кенісберський фільософ витиснув сильне тавро на модерній культурі, але нині бодро підносить голову середновічний чернець — Домініканин і добивається до керми новочасної думки. Вже сам факт участи схолястів у конґресі свідчить безумовно про зріст значіння і сили Томіної фільософії і теольоґії. Перед кільканадцять літами звертав увагу ідеаліст Р. Айкен, що схолястична фільософія підносить щораз сильніший голос, а нині вона з дефензиви переходить в офензиву. Не лише з католицьких університетів дзвінко гомонить її слово, але і між противниками знаходить вона відомих і зєднує собі в них нових оборонців (Марітен, Джемеллі): І медіолянський, католицький університет, і голляндський, і фільософічна Академія Альберта Вел. в Кольонії, і славний на весь світ фільософічний факультет у Львяйном свідчить про могучий вплив і животну силу схолястики.

Це відродження так обеславлюваної від часів гуманізму схолястичної фільософії та теольоґії наступило завдяки студіям над Томою. Не диво, що його 600-літній ювілей канонізації (1323—1923) і 700-я уродин (1225—1925) обходжено у всіх католицьких наукових середовищах незвичайно величаво.

Аквінат († 1274) то найясніша голова середновічча і неперевищений до нині систематик. Цілим прикметами імпонуван він уже своїм сучасникам і ними збуджує подив у нашим століттю, що незважає на надмірне роздроблення знання і брак проворости думки. Найбільшою заслугою Томі є впровадження і усовершення перипатетичної фільософії. До тринадцятого століття знали на Заході Арістотеля тільки в уривку з логіки (категорії та суди), а в фільософії і теольоґії домінував св. Августин з Платоном. Щойно під впливом арабських фільософів (Авіценні і Аверроеса) став Захід познакомлюватися через Іспанію зі Стагиритом, та, на жаль, переповненим раціоналістично-пантеїстичними помилками його мусулманських коментаторів.

Аверроїстичні тези монопсихізму (розумова душа одна у всіх, вегетативна і смертна, різна у кожній людині), подвійної правди (те, що в теольоґії правдиве, те в фільософії хибне і навпаки), вічности сотворення — всі вони, поставлені паризьким професором Сіґо з Брабанту, викликали на університеті сильний фермент і не менше рішучий против. З приводу аверроїстів поставилися ворожо і до самого Арістотеля. Аж Аквінат (почасти вже його учитель Альберт Вел.) відгребав правдиву науку Стагирита через те, що написав коментарі до його творів і спонукав Вільгельма Мербеке до перекладу арістотелівського “Орґанону” з грецького оригіналу.

Завдяки тій величезній праці Тома, не вважаючи на загальну ворожу опінію, виступив з дійсним Арістотелем, який від цього часу становив цілу фільософію і став фільософом κατ’ἐξοχήν. До великого Грека звернені отсі маєстатичні слова Данте:

Vidi il maestro di colori che sanno Seder tra filosofica famiglia Tutti lo miran, tutti onor gli fanno Quivi vidio e Socrate e Platone Che innanzi agli altri più presso gli stanno.[5] (Infer. IV. 131—5).

Розправившися так з мнимими поступовцями, виступив Тома проти августиністів, що творили подавляючу більшість наукової опінії. Вони приймали платонівську теорію пізнання, існування ідей і т. д. Правда одна задоволяла Тому і в її обороні був неустрашимим — unus veritas amator, як висловлює папа Лев XIII. Тому Аквінат то в правдивім цього слова значінню поступовець. У теорії пізнання доказує Тома дійсність обєктивного світа. При помочі вражінь розум творить поняття. Ум не спинюється на явищах, але йде глибше до суті речі. Як питомим для ока є бачити краски і все інше під оглядом краски, а для вуха чути тон і все інше, наскільки воно стоїть у відношенню до звуку, так само питомим життям розуму пізнавати буття і досліде, наскільки воно стоїть в нім у взаєминах. Тома це фільософ буття. Загальні поняття творить ум сам і тільки при помочі вражінь з реального світа доходить до найвищих абстракцій. Цим паде самостійне існування ідей і августинська гіпотеза, що загальні поняття вливаються в душу через особливіше просвітлення ума вічною Правдою. Коріфей схоластики високо цінив розум і остане справжнім його оборонцем проти всяких старих і нових субєктивістичних теорій.

Ціле середновічча знаменує змагання погодити обявлення з природним пізнанням, науку з вірою. І було багато промахів і в одні і другий бік, будьто через недоцінення ума, будьто його переоцінення і заперечення обявлення (єресі). Св. Тома потягнув виразну межу і відділив обі науки: фільософію і теольоґію. Тайни віри стоять понад можливістю природного пізнання; та як не протосліддя не може заперечувати фільософічних правд тому, що їх не розуміє, так і фільософ догм. Але і в теольоґії компетенція ума велика, бо він повинен висліджати і пізнати обявлені правди, на скільки можна, і оборонити їх від закидів. З кожної сторінки обох Сум Summa theologica і Summa contra gentes (philosophica), найкращих творів Томи і взагалі богословських, пробивається гадка, що лише з глибоким фільософським знанням можна приступити до теольоґії. Згармонізування того мнимого противенства між вірою і дійсною наукою, зачерпнення обсягу одній і другій — це неоціненна заслуга Аквіната, якої не перейдуть і майбутні століття.

В осередку цілої творчости Томи стоїть Бог. Він найвищий, безмежний ум, що все пізнав, як учив (неясно) Арістотель і найбільша доброта, як це приймав Платон. Існування Бога можна доказати тільки з реального світа (ланцюг підпорядкованих собі причин не може йти в безконечність, отже мусить бути остання причина всього, яка не має причини; все зміняється і тому є “раціє” того може бути хтось незмінний (motor immobilis), доцільність природи, санкція морального закону і т. д.). Кождий аргумент a priori не має основ. Бог — це чистий дух, найбільша звершеність — Абсолют. Він сотворив світ і є від тої початність часу. Одначе факт, що світ сотворений в часі і не є вічний, цього не можна доказати розумом, лише знаємо про це з обявлення. Сотворення буття ділиться на субстанцію (що існує в собі, чоловік, камінь) і акциденси (те, що існує в субстанції, напр. краски). В основі психольоґії лежить теза про душу — підклад усіх духових явищ.

Етика Томи побудована на свобідній волі. Любити Бога і ближнього, то найвищі обовязки. План Божий і рішення сотворити саме такий світ, а не інший, стає вічним законом (lex aeterna). Ним є зачернене кожному сотворінню його діяння. Нерозумні єства прямують до своєї цілі вродженим нахилом, людина — розумом і волею. Моральність акту залежить і від цілі і від предмету хотіння. І найглибше знання моральности не робить ще людини чесною, але діла чеснот.

Чи Аквінат доказує в богословії монотеїзм, чи виснає Пр. Трійцю, вічне життя в огляданню Бога, гіпостатичну злуку Христа (дві природи — людська і Божа, — одна особа Божа) науку семи Тайн, всюди видно самостійного і глибокого мислителя. І як високо цінив він розум, так з великою пошаною відносився до традиції і авторитету Церкви. Наукову будову не хотів він зачинати від початку, але побудоване усовершувати. Від старих поглядів відбігав тільки тоді, коли за цим промовляли переконуючі аргументи. Ніколи не проголошував правдою те, що вважав гіпотезою, і там, де заходили сумніви, ніколи їх не скривав. Хоч Р. Айкен вище ставить Платона, Арістотеля та Августина як творців геніїв, проте як систематик Тома всіх їх перевищив. Він вибрав з них стійні погляди, передумав їх самостійно і створив органічну систему.

Та не тільки природними прикметами талану був наділений Тома, але й надприродними дарами. Аквінат то чиста ангельська душа, то святий учений, що весь вік віддав для умовоі праці, погружений у найвищі метафізичні та теольоґічні спекуляції, і від неї не давав ніяк відтягнути пропонованими почестями. Ця скромність проявлялася в тім, що жадного свого противника не відзивався з погордою та легковаженням, а в кожній дискусії був спокійний, несхвильований і без дрібки ненависти та упередження.

І тому він своїм непорочним, зразковим святим життям, солідною, ясною, відповідаючою здоровому розсудкови наукою може почати (взявши на увагу 600-літній досвід і дійсні здобутки культури) відбудову розбитого воєнним лихоліттям життя. Він одинокий в силі вказати зневіреній на манівці метафізиці шлях її обнови.

Коли гадкою минемо над тими, просто надлюдськими, зусиллями спекулятивного ума цього мужа науки, що поділив цілий тодішний науковий світ на своїх противників і прихильників, що ґіґантською працею справив, чи то зовсім противні віри, чи то перестарілі фільософічні і теольоґічні погляди і створив з них суцільну систему, щойно тоді набираємо правдивої пошани для глибокої творчости середновічча, на яку дотепер ще глядли з таким привирством. Мимохіть приходять на гадку слова одного німецького поета:

“Die gross geschaut, die gross gebaut sie schlummern in den Särgen Auf ihren Gräbern kriechen wir als ein Geschlecht von Zwergen”. [6]