V. ПАРИСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Alma mater в Парижі повстала коло 1200. р. Звичайно бувало так, що поодинокі вчителі збирали біля себе слухачів. Бракувало сталого осідку висших наук. В Парижі по перший раз злучилися на острові Секвани професори і слухачі в одно тіло: Universitas magistrorum et scholarium. Вони утворили чотири виділи: теології, права, медицини і вільних мистецтв [72]. Сей останній факультет обнимав ширше підготовлююче знання з фільософії, фільольоґії і математично-природописних наук та відповідав таким чином теперішним Ґімназійним студіям. На перше місце вибилася богословія. Через се, що на університеті скупилися всі ділянки науки, теольоґія могла легко ввійти з ними в близшу лучність.

Париж здавна мав славних учителів (Абелярд, Льомбард і др.), а по новій організації став дійсними середновічними Атенами. Професорами були світські священики, але десь від 1230. р. стрічаємо і монахів, спершу на лавах слухачів, а відтак і на катедрах. Були се сини св. Домініка і св. Франціска з Ассизу. Св. Домінік поставив за ціль свойого чина науку і проповідь. Св. Франц мав з початку в програмі дати примір скромного життя і самовідречення, як середник проти розпаношеної виставности і життєвого переситу. А щойно пізнійше, коли в його ряди почали вступати священики, стичність з образованими верствами примусила Францісканів звернути на науку бачну увагу. Оба чини започаткували живий реліґійний рух. Їх активність викликала заздрість і ремство зі сторони світського духовенства, що розсівшися їло спокійно свій хліб. Нові черці, меткі і рухливі, проповідували, сповідали по селах і містах, зате церкви світського духовенства пустіли. Лучалося не-раз, що монахи загарбували собі парохільні права (погріб, блеопомазання і т. д.), через що викликували конфлікти, які папи розвязували, відмежовуючи докладно компетенцію одних і других. Реакція проти мендикантів росла з дня на день; з проповідниць, людовими їдкими сатирами намагалося параліжувати їх діяльність і висмівати їхні монаші засади. Мимо того моральна сила чинів росла. Невдовзі і в Парижі на університеті, де вперше стрінулися оба закони, вспіли зєднати собі багато прихильників і між учениками і вчигелями, ба що більше, заняти небавом домінуюче становище. Чільнійші одиниці зпоміж світського клиру вступали до монастирів і тим самим наукова творчість світського духовенства ослабала. Мендиканти, незвязані сталим осідком - (stabilitas loci) як Венедиктини, вносили всюди в науку рух і виміну гадок. Загалом жебручі чини витиснули знамя свойого духа на европейській культурі. Життя і наука, мистецтво і поезія кріпилися їх ідеалізмом.

Коли Домінікани мали вже катедру на університеті, то Франціскани щойно о неї добивалися. А сталося се в слідуючий спосіб: В р. 1231 вступив світський священик Александер з Гельс, проф. теольоґії до Францісканів і в такий спосіб втиснулися вони до професорського збору. Число їх побільшалося, бо чин вибирав все найспосібнійших кандидатів. Але на університеті стрінув мендикантів найсильнійший спротив. Світські професори були з них невдоволні,е бо з початку вони були виключними господарями на університеті, а тепер мусіли старатися, щоби не стратити більшости. Напруження можна було нераз завважити.

Коли Тома прийшов на університет, то найбільшою славою тішився там Домініканець Альберт граф Больштедт (Bollstädt), названий Великим, і як вчений і як професор.Родився в 1193 р. в Лявінґен в Швабії. Правдоподібно в Падуї вступив до Домініканів, а від 1245-48 викладав в Парижі. Мав казочне знання фільософічних і природописних наук. З великим зусиллям і зелізною витревалістю скомпілював він увесь науковий матеріял, перечитав арабські і жидівські філософічні твори, передав їх зміст і промостив тим дорогу христіянському аристотелізмови. Між тим був він від 1254—57 провінціялом Домініканів нім. провінції, викладав в Реґенсбурзі, Фрибурзі і Штрассбурзі. Від 1260—62 був епископом в Реґенсбурзі, а зрікшися дієцезії, став папським льґатом і проповідував хрестоносний похід.Умер 1280. р.

На студіях в Парижі познакомився Тома ще з одним дуже визначним Францісканином св. Бонавентурою, що відограв рівнож світлу ролю в теольоґії і церковній історії загалом. Св. Тома і св. Бонавентура то типові представники своїх чинів. Коли в Томи переважає мастатичний спокій,безглядний критичний ум, то в Бонавентури бере верх серце. Своїм незвичайно милим поведенням зєднував він собі всіх, з ким лише стикався. До монастиря вступив він замолоду і звався Іван Фіданца (Fidanza родж. 1221. р. в Bagnorea). Коло 1242. р. прибув до Парижа на студії і за Александра з Гельс одержав бакалаврат і став другим його наслідником. Викладав до 1252. р. Мабуть в 1260. р. вибрано ного генералом в чині, а Григорій Х, що став папою на предложення Бонавентури, іменував його кардиналом і епископом Альбано. Умер 1274. р. в Ліоні. В своїй творчости тримався Бонавентура традишиного напряму т.зв. августинського [73].

Подробиць із життя Томи знаємо дуже мало. Райнальд з Піперно був Пому пів його життя товаришем, але сам не дав його життєпису. До того ціла особа Томи не мала в собі нічого такого романтичного, щоби спонукувало до писання.Ціле життя провів він в монастирських мурах, заглублений в спекулятивних квестіях. Тому позбавлене воно верхнього блеску. В письмах знова дуже незамітно пробиваються натяки, що характеризували би його особу [74]. Всеж таки дещо передали нам життєписці. Коли другі товариші любили диспутувати, то Тома клав більшу вагу на уняття самої річи. Ізза мовчаливости звали його німим сицилійським волом. З вдумчивістю лучилася в Томи поєдинчість серця.Раз, коли він, заглублений в якесь питання, сидів у келії, прибігли товариші і закликали нагло, щоби подивився, як в городі літає віл. Тома не розбираючи, припускав, що може се якийсь незвичайний птах, вибіг як стій. Аж тут розлягся регіт. На се бистроумно відповів Тома сміхованцям, що скорше бувби повірив, що віл летить, як що монах говорить неправду.

Маломовність Томи була причиною, що вчителі і ученики уважали його малоспосібним. Щойно на одній диспуті, якою проводив Альберт Великий, виявилася бистро-і глубоко-умність Томи. Тоді мав також сказати Альберт до приявних віщі слова: „Ви звете його німим волом, але я думаю, що від його рику здуміється колись весь світ”.

Тій спокійній вдачі Аквіната товаришила ввічливість, що не позволяла ні нікого легковажити, ні комунебудь чимнебудь доскулювати [75].

Три роки слухав Тома Альберта Вел. Та в 1248. р. вибрався Альберт з припоручення головної ради Чина (ґенеральної капітули) до Кольонії, щоби оснувати там для німецької провінції університетські студії. Заприязнений Тома пішов за своїм учителем і там ще чотири роки провів на теолоґічних студіях.

В 1252. р. вернув Аквінат знова до Парижа, де одержав перший степень на маґістра — Baccalaureus і став під проводом головного професора пояснювати Сентенції льомбарда. З того часу походять „Commentarii in 4 libros Sententiarum" (1253—1255) i „De ente et essentia" проти Авінцеброля. Крім сего до бакалавра належало провадити disputationes ordinariae, які припадали щомісяця або й частійше. На тих диспутах глуше передискутовувано якусь труднійшу квестію і се тревало два дні. Першого дня бакалавр розвязував трудности, які пому роблено в заповідженій темі. Другого дня маґістер ґрупував увесь матеріял, закиди й арґументи, які видаві в письмі звалися "Quaestiones disputatae".

В часі бакалаврату Томи спір з мендикантами вибух на добре. Притокою дав страйк на університеті, що був протестом проти поведення поліції. Підчас нічного збіговища забила поліція одного слухача а кількох ранила і увязнила. Вправді негайно випущено увязнених, але не дано більше жадного задоситьучинення за нарушення привилеїв університету. Професори оголосили завішення викладів. Мендиканти відмовилися від страйку, за що виключено їх з учительського збору.

Речником світських професорів станув Guillelmus а Sancto Amore і в письмі і слові. Боротьба розтяглася загалом проти мендикантів. Жебручих монахів прозвано предтечами Антихриста. Пішло се звідси, що при кінці XII ст. виступив опат Йоахим Флоре (loachimus de Floribus) з апокаліптичними віщуваннями. Крім Старого Завіту (тілесного - світських і жонатих людий) та Нового (клиру — як посереднього стану між плотію і духом) предсказував Йоахим ще Завіт Св. Духа, який проповідуватимуть монaxи. Gerhardus de Borgo S. Donnino видав твори Йоахима зі вступом „Introductorius in Evangelium aeternum", де каже, що якраз Франціскани сповнюють ту місію. Хоч папа Александер IV осудив ті твори, то вони дали нагоду до тяжких обвилувачень Чина мимо того, що то були блуди тільки одиниць. Вільгельм від Св. Любови видав твір „De periculis novissimorum temporum", в якім нагально накинувся на мендикантів, називаючи їх антихристами, гіпокритами і мнимими святцями. Дальше опрокидує їх реґулу, спосіб життя та остерігає перед тим, що вони готові колись виповісти послух Апостольському Престолови. Іх жебрацтво, то тягар для суспільности. Жебрати з конечности ще допускаєме, але не можна з сего робити правила і нагороджувати заслугою. Справедливо кплять собі з жебрака, що може працювати — а світська влада карав Його тюрмою. Наслідувати Христа значить, творити добрі діла, працювати, а не жебрати [76].

Мендиканти взялися поважно і пляново до оборони, бо се була для них боротьба на життя і смерть. На консисторії в Римі обороняв Альберт Великий. До письменної польміки виступили Тома і Бонавентура. Аквінат видав у відповідь Вільгельмови „Contra impugnantes Dei cultum et religionem (1256—57)” і зачинає словами Пс. 82, 2-5 ст. :„Боже, хто буде подібним Тобі? Не мовчи і не здержуйся,Боже. Бо ото вороги Твої зашуміли і ті, що Тебе ненавидять, піднесли голову. Проти народу Твого видумали лукаву раду і нараджувалися проти святих Твоїх. Сказали: Ходім і вигубимо їх зпоміж народів і не буде більше згадуватися імя Ізраілеве”.

Відтак вияснює засади і обовязки монашого стану, його ціль, до якої тут стремить та переходить до закидів.Дальше рішучо виступає проти унеможливлення мендикантам студій. Через се станемо — каже Тома - неспосібними до боротьби з єретиками і ворогами правди. Монах може вчити, бо Христос вчив, і святі вчили (Григорій Назіянзенський, Василій В., Єронім, Августин, Дамаскин і др.).Коли можуть приймати ченці церковні достоїнства, то можуть сповняти і вчительський уряд. Се зовсім не противиться ні засадам, ні змаганням до совершенства.

Добровільні милостині не повинні бути тягарем для народу, бо є вони до певної міри відплатою за апостольську, душпастирську і наукову працю (с. 49).

Мендиканти віднесли моральну побіду, але мимо сего їх не хотіли привяти до вчительського збору. Щойно папа Александер IV виступив енергічно і здусив опір. Вільгельма осуджено, кількох професорів із світського духовенства усунено, а прочим загрожено екскомунікою. По такім dictum acerbum Тому і Бонавентуру принято (1256) як надзвичайних магістрів в учительський збір. Бакалаврів представив університет канцлерови Нотр-Дам Гаймерікови (Heimericus), який святочно принимав їх (Sede inter doctores), даючи як відзнаки перстень і докторський бирет. В епископській авлі розпочинав новий маґістер свою самостійну діяльність вступним інавґураційним викладом (principium). Самостійний професор - magister regens — викладав св. Письмо і вів диспути — два рази до року (перед Різдвом і Великоднем), які опубліковував як „Quaestiones de quolibet". Ce були дискусії на ріжні теми. З тої нагоди повстали і Quaestiones quodlibettales Томи (1269-74).

Звання вчительське брав Тома дуже поважно і високо його цінив. В одній розвідці (Quodlib. І, 14) питається: чив висше завдання і значіння в церковнім життю: професора ци Душпастиря? Відповідає на користь першого. Як архітект має перегляд пад робітниками, так професор над душпастирською працею. Він учить, як другі мають вести апостольську працю. Нераз висказувався Аквінат про ті трудности,з якими звязане професорське звання, пишучи письма, натякав, що відпочиває на феріях, щоби відтак взятися до трудної праці. Як совісно брав Тома свій маґістерський і письменський обовязок, слідно се зі вступу до „Summa theologica". Маючи на ввазі початкуючих і тих, що набули вже знання, пише свій твір, щоби зарадити методичним недомаганням і хибам дотеперішніх книжок, що накопичують непотрібні питання і не мають розумного поділу. Посвята для професорської праці, якій віддав він свій ґеніяльний ум і в яку вложив свою душу, зєднали йому вкоротці, мимо потайної опозиції проти мендикантів, належне признання на париськім університеті. Вільгельм Токко розповідає, що таки зараз хвалили в Томи оригінальний і самостійний виклад. Він порушував нові біжучі квестії, брався до них новим, дуже простим і стислим трактуванням, розвивав нові докази. Се очевидно займало слухачів і стягало нових. Всі гляділи на него як на учителя, в особливший спосіб просвіченого Богом. Не диво також, що з таким замилуванням виконуваний уряд так спосібного вчителя мусів зєднати Йому і поважне число прихильників [77]. В часі першої маґістерії написав Тома Quaestio disputata de veritate (1256—59).