V. СТАВЛЕННЯ ЗАХІДНИХ ДІЯЧІВ

Як дивляться на Заході на нез’єднану Церкву? Насамперед вони добре знають із висловлювань Апостольського Престолу, з богословської науки та як безпосередні свідки своїх подорожей на Схід, що нез’єднані становлять Церкву, яка має ієрархію з апостольським наступництвом, тобто дійсно рукоположених єпископів і священників, Божественну Літургію, усі Таїнства, почитання Божої Матері. Тому нез’єднаних аж ніяк не можна порівнювати з протестантами, які не є Церквою. Вони мають усе необхідне для особистого спасіння, якщо окремі вірні перебувають у добрій вірі. З великим подивом на Заході дивляться на мучеництво нез’єднаної Церкви в більшовицьких країнах. Проте навіть цій Церкві, освяченій мученицькою кров’ю, на думку автора, бракує дуже багато чого. Насамперед вона позбавлена опіки Церкви — правдивої Невісти Христової, якій ніхто свідомо не може противитися, не зневажаючи самого Христа. Бракує їй проводу того, хто отримав ключі Царства Небесного, хто має утверджувати братів у вірі. Бракує їй непомильного учительства та найвищого авторитету. Бракує також проводу Святого Духа, який Христос обіцяв Своїй Церкві для пізнання істин, що не були ще повністю пояснені першими сімома Вселенськими Соборами. Тому, на думку західних діячів, не дивно, що попри колишнє багатство східні Церкви збідніли, церковна дисципліна ослабла, а над ними почала панувати політична влада.

Наслідуючи приклад Апостольського Престолу, Захід намагається пізнати Схід, полюбити його та допомогти йому відродитися. Саме тому заохочується участь у богослужіннях з’єднаних східних Церков, прийняття Святого Причастя під двома видами, використання східних молитов тощо.

Західні прихильники Унії стараються зрозуміти психологію східних народів і звертатися до них конкретними аргументами. Раніше ж часто траплялося так, що богослови будували свої докази проти якогось уявного нез’єднаного противника, яким вони хотіли його бачити, а не яким він був насправді. Вони усвідомлюють, що східні дуже прив’язані до традиції і бояться Унії через побоювання, що їм доведеться прийняти всі звичаї Латинської Церкви. У самій Унії вони нерідко бачать лише поширення папської влади. Східні не відчувають потреби в централізації. Звідси походить поділ східних Церков та відсутність єдиної загальної традиції. Загалом настанова Заходу є більш позитивною, організаторською та активною, тоді як східна ментальність більш споглядальна, традиційна, меланхолійна й містична. Окремі Церкви організовані переважно за національним принципом. Прихильники Унії на Заході застерігаються від будь-яких імперіалістичних прагнень Латинської Церкви і хочуть мати на увазі лише добро душ. Вони прагнуть до чисто релігійного поєднання без будь-яких політичних чи національних задумів. Захід відмовився від усіляких спроб латинізації. Католицький принцип полягає в тому, що Христос установив одну Церкву і одного пастиря — наступника Петра, а тому кожний католик зобов’язаний прагнути до єдності всіх християн. Як уже було сказано вище, ця єдність не може бути побудована на компромісі, а лише на прийнятті повноти Божого Об’явлення, бо Церква не може переступити меж, установлених Христом. Уся східна традиція та всі східні обряди повинні бути збережені. У Католицькій Церкві не повинно бути жодної зверхності одного обряду над іншим.

Щодо відмінностей між Східною і Католицькою Церквами, то їх поділяють на догматичні та богословські. Треба визнати, що західні богослови підхопили й розвинули оригінальні риси Східної Церкви, виявили більше любові та пошани до східного обряду і традиції, ніж це нерідко робили самі східні християни. Панівний настрій серед них миролюбний і прихильний до Сходу, а психологічний ґрунт для порозуміння є сприятливим. Якщо зібрати все сказане разом, то можна ствердити, що ми ще не стоїмо перед завершенням об’єднання, однак за останні півстоліття унійне питання значною мірою прояснилося. Навіть говорячи про власне середовище (pro domo sua), слід визнати, що католицькі богослови під впливом усієї цієї діяльності значно поглибили догматичні дослідження спірних питань. Без перебільшення можна сказати, що сьогодні ми наближаємося до здійснення Христового заповіту повільним, але певним кроком.