VI - СВЯТІ

Від якогось часу покинула мене геть охота до книжки, ні з наукової ні з красної літератури не можу нічого взяти до рук — нарікав один дуже освічений мужчина. Може переломлені? — питало. Ні, такий життєвий переворот… Спробуйте — для відміни — життєпис якогось святого — сказав я без застанови. Оте ви й почали! Перед такого рода книжкою відчуваю особливий жах. Це лектура для людей, що не мають найменшого зрозуміння світа, що любуються в неземських постатях… Зрештою в тих життєписах стільки літерарности, прибільшення, наївности, розбіжности з реальним життям, що справді ні дійсність ні уява…

На цьому й урвалася наша розмова.

Та лишилася загадка, звідки береться та дивна нехіть і це упередження. Бож святі це не тільки жемчуг, яким дорожить Церква, але й культурна цінність людства. Скільки в їх життю правдивої посвяти для ближнього, геройського змагання до ідеалів, скільки переведених у життя чеснот, внутрішньої щирости, ніжної скромности, благородної великодушности — прикладів, за які людство завсіди почуватиметься до заслуженої вдячности. У них змучена скорботами людина, знеохочена невдачами у змаганню до високої мети, знаходить заохоту, підбадьорення і скріплення. В їх обличчу кожний мимохіть придбюкає свій безоглядний егоїзм, уважиться на терпкі невигоди та вбачить оправдані і неоправдані докори і наклепи. Ті приклади наскрізь чесного і повного в самовречення життя святих, нераз тільки одиницям-сучасникам відомі — стають відтак могучим імпульсом і дійним правильником для цілих поколінь та століть.

А проте в тих кількох словах згаданої особи висловлено слушні та неслушні заміти і щодо книжки і щодо читачів.

У популярній аскетичній літературі не видно ще досить поглибленого поняття святости. Маємо вражіння, що чим більше представляється нам святий незвичайним чоловіком, тим більшим буде він святим — хоча святі жили в тих звичайних умовинах, що й ми, тільки в способі їх життя появляється геройськість — і це для нас найцікавіше. А чейже в останніх десятиліттях теольоґічні досліди кинули досить світла на аскезу та містику і дали спромогу зрозуміти душі святих. Велику заслугу положили тут Пулен (Poulain — “Les graces d’oraison”), Rademacher — “Das Seelenleben der Heiligen”, Garrigou — Lagrange — статті в “Vie spirituelle”.

Їх слово було тим потрібніше, бо деякі психольоґи та психопатольоґи висказували щодо святих свої дивоглядні погляди, ставляли їх на рівні з умово-хворими, полево-вбоченими, заглобленими і т. п., шукаючи спільного первня для вияснення тих явищ.

Завело їх сюди злею натуралістичне становище, з якого підходили до душі святого і каламутили чисту воду. Щоби читач найшов зацікавлення для гагіографії, він мусить сам мати вторинне зрозуміння для святого і бути приготованим на те, що не кожний йому однаково подобається. Бо взагалі в різних часах різними типами святих захоплювалися вірні і почитали їх у церкві.

Історія каже нам, що в століттях важких, кровавих переслідувань бачили християни вершок святости в мучеництві, і мучеників то були в особливім почитанню; у спокійніших часах збуджувало подив покинення світа, пустинне, чернече життя.

За те нинішній християнський світ бачить ідеал святого в активних чеснотах. Не втеча перед світом, але праця над його усовершенням, постава особи сили для нього, змагання усунути себе під впливом світу, а самому якнайблагодатніше впливати на нього — ось напрям, в якім орієнтується ціле теперє життя. Розвиток та узлагороднення своїх умовин і фізичних сил та розуміння потреб суспільности — це ідеал, який найбільше зближується до особи Христа.

Вже св. Тома з Аквіну писав, що найсовершенніше на землі є богомисленне життя, злучене з діяльністю. Opus vitae activae, quod ex plenitudine contemplationis derivatur (sicut doctrina et praedicatio)… praefertur simplici contemplationi… maius est contemplata aliis tradere, quam solum contemplari (S. th. 2, II, q. 188, a. 6).[2] Те саме має на думці св. Ігнатій Льойоля, коли каже молитися так, наче би Богу усе робив без нас, а працювати так, наче би цілий вислід залежав тільки від нас. Було би хибним думати, що святий вже родиться і що святість є чимсь недосяжним. Святим стає він цідною мозольною працею над собою, часто терпкою дорогою здобуває він своє покликання і признання, зносить страшні терпіння, клевети і невдачі. На пр. св. Бенедикт Йосиф Лябр, який, коли відправили його Трапісти, пішов до Картузів, а як ті його відпустили — заступав до дверий Цистерціянців, а що в них лучили його сумнів та неспокій душі, забрався від них і жив як мандрівний та обдертий жебрак. Щойно в тім нуждарнім життю найшов він спокій і вдоволення.

Зріст святости поступає поволі, звичайним бігом. Бувають випадки і наглого навернення, що стають відразу початком звершенішого життя (св. Павло, Ігнатій Льойоля, Магдалина) — але чуда ласки рідкі. Правда, Бог обдаровує святих харізматами, екстазою, візіями, стиґматами т. д., але не все і не всіх.

Святий не є бездушним оруддям у руках Бога, але в нього стають гармонійно з ласкою Божою чинні і напружені всі сили умові та фізичні. Святій лише легше та охотніше піддається впливові Бога.

Та з другого боку вплив ласки не витирає зовсім питомих прикмет особових, природних нахилів — фізіономії святого.

Маємо лагідних, добродушних і спокійних святих, як Бонавентура, Альфонс Ліґурі, Альойзій і інші, непосидющих, як Антоній Падуанський, що був спершу в Августинів, а коли там не подобалося йому, пішов до Францисканців. І тут не засидівши довго місця, хотів стати мучеником у Сарацинів. Небаром і це вивітрило йому з голови і він взяв до студій, став мандруючим проповідником та реформатором зііпсутих обичаїв людей. Святі санґвініки бувають нераз летучливі — сини грому (Єронім, св. Йосафат, св. Єпіфаній). Одні любили стис і охайність аж до пересади — другі опущені до занедбання, давали прибіжище насікомим. — Незвичайно милим та гладким в поведінню був Франц з Салесу і Карло Боромейський. Одначе кожний зі святих мав в собі щось принадного, і св. Августин своїм ґеніальним польотом, Тома з Аквіну незрівняною глибокомудрістю і Віяней маломаловитний, простодушний парох з Арс і глумний Йосиф з Купертіно, що не вмів з людьми розмовляти. На психу святого впливає дальше клімат, національне походження, дух часу, умовини, серед яких жив, стан і заняття. Слушно каже Rademacher, що північні гострі зими і непривітні бори не видали би такого безугурного, небагочого про себе Франца з Ассізі, як погідне небо полудня та його розкішна щедра природа, що без надмірного труду достачує чоловікові поживу та одяг і позволяє у дитинній відданості Богові перейти всі межі.

В кожнім стані можна бути святим і дійти до звершености, але стан чернечий ставить собі ce ex professo за завдання і кожний чернець зобовязується до цього, хоча не кожний доходить до святости. Чернець має більшу змогу віддатися службі Богові і Йому виключно посвятитися. Чин звільняє чоловіка від журб за хліб на прожиток, відвічальности, від клопотів родинних і душевних конфліктів, хоча не треба думати, що це життя зовсім безжурне, бо воно має також свої хрести. — Vita communis mea maxima crux — каже один святий. Кожний святий має якусь визначену Богом ціль, яка відтак витискає знамя на цілім його життю і тому не всі чесноти кожний з них має в однаковій мірі сильно розвинені.

Отці Церкви обороняли віру, Франц з Ассізі виступив проти переситу богатства, Домінік будив проповідями релігійність у народі, св. Катерина привела папу з Франції до Риму, Тома з Аквіну урятував богословію перед навалою аверроїзму, Йосафат спас Унію і т. д.

Та сама різноманітність у законах, які щойно разом вичерпують ідеал християнського життя: у Василіян і Бенедиктинів пробивається більше латинський дух у чернечім пожиттю, в Ісусаців суворий військовий лад, у Францисканців простота і т. д. В одних цвіло хліборобство і ремісництво, у других педагогія і наука. Очевидно, що в осуді святого все це треба брати під увагу, як також і те, що і своїх вибранців Бог не робить вільними від хиб односторонности і пересади, тілесних уломностей, а з тим ілюзій та істерії. Не тільки те, де навіть волю Божу можуть вони собі хибно розяснювати та розуміти. Що св. Николай з Флюе (Flue) покинув жінку (за її згодою) і 10 дітей, та пішов у пустиню — цього не можна ставити за взірок, хоча його мотиви подиву гідні.

Ось чому оправдане мале зрозуміння в нас і для стовпників (стилітів), безсонників (акойметів), юродивих, що старалися про щораз більші зневаги), затворників, публичних середньовічних бічовників. З огляду на те невказаним є наслідувати святого життєм. Що нераз ліпить дитині, не ліпше старшому; що може як наївне не разить в одного у звязку з цілим його психічним устроєм — те саме, відірване від цілости, стане смішним і карикатурним. Non omnia admiranda, sunt semper imitanda. Лише Христа одинокого можна наслідувати у всьому.

Ще й тепер почутує в випущених колах хибне переконання, що суть аскези лежить у бичуванню, у втомленню тіла, в поважнім, понурім настрою. Тіло сотворене для душі, щоби помагало їй у змаганню до досконалости і щойно тоді, коли воно відмовляє послуху і ворохобиться, треба його приборкувати, але не нищити і не руйнувати. Бо зруйноване здоровля стане аж тоді непереборним тягарем, спричинить душевні болі і буде непереможною перепоною в досконаленню себе. І тому святі любувалися невинними приємностями і відпочинком, були веселими, дотепними, насолоджувалися природою, захоплювалися красавицями і не все ходили з похиленими головами (Пор. Keрpler: “Mehr Freude”). Сумний святий — це кепський святий, каже французька приповідка. Жива віра робить погідним обличча святих, але їх веселість не є тотожна з зеленим оптимізмом, а уповання на Бога з квієтистичним неробством.

Здорова аскеза глядить подібно, як на тіло і його потреби, так і на культуру загалом. Хоча деякі святі бачили в світі тільки щось злого, перед чим треба втікати, не ціннили науки (Петро Даміані, бл. Тома з Кемпен), то проте це односторонні погляди чоловіка, а не симптоми святости. “Гадаю оболодіти світом — каже Rademacher — і зробити виночними здобутки культури і техніки в поширенню царства Божого, набере на будуще ще більше сили”.

Одначе не зважаючи на різноманітність у характері, є в святих спільні прикмети, які витискають на цілій особі печать святости. Перш усього це любов Бога доведена до героїзму і невідлучна з нею гидь до гріха. Крім цього ціле життя святого навіяне духом молитви, живою свідомістю присутности Бога і сильного вірою в Боже провидіння: знаємо, що тим, що люблять Бога, все допомагає до доброго (Рим 8, 28). Вони дорожать надприродними цінностями. Прегарно говорить про це Тома Кемпійський: “Святії приятелі Христові, служили Господеві в голоді і холоді, в спразі і наготі, в труді і втомі, в безсонню і в постах у молитвах і святих роздумуваннях і всіляких наругах… В якім строгім самозреченні жили святі вітці в пустині! Яких довгих і тяжких спокус вони натерпілися! Як часто дратував їх ворог! Як безупинно і гарячо вони молилися до Бога і які строгі пости заховували! Яку велику мали вони ревність і запал до духовного поступу! Яку завзяту вели боротьбу задля поконання пад! Як частою і щиро вони прямували до Бога!… Кожна година видавалася їм замала на розмову з Богом. І за превеликою осолодою богомислення навіть забули за потребу покріпити тіло… Вони зрікалися всякого багатства, гідностей, почестей приятелів та родичів… Тому то вони були вбогі на земні речі, а незмірно богаті на ласку і чесноти… Самим собі видавалися мов те ніщо, а сьому світові були в погорді; але в Божих очах вони були предорогими і милими… Вони стали прикладом для всіх богомильних і повинні далеко більше заохочувати нас до духовного поступу, ніж та тьма людей байдужих до ідеалістичности”. (Наслідування Христа І, 48 — пер. еп. Й. Боцяна).

Родиву гідна у святих є винижена етична особистість. Ті прикмети обвіти віру, звичайну, найзвичайнішу буденщину закреслюють докладні границі “слабостям” святих, яких тому ще можна ставити на рівні з грубими (через поетичними погріхами) деяких геніальних людей.

Всі святі — unisono — кличуть до нас своїм прикладом, що поза роскошами тіла в цьому світі, є правдиві роскоші духа.