VI. ВІЗАНТИЗМ ЯК ЧИННИК В УНІЙНІЙ АКЦІЇ

Зі сказаного слідує, що зовсім безпідставним є погляд, неначе б культура Сходу була чимсь згіршим і засудженим на смерть. Нищити цей старий доробок, над яким працювала стільки століть Христова Церква, не лежить зовсім ні в інтересі католицизму, ані східних народів. Усувати її і насаджувати нову культуру значило б ломити тисячолітню традицію слов’янського Сходу і ще старшу решту Орієнту. Рівнож однобічний є погляд, що життєтворчість католицької Церкви проявляється тільки в західній культурі. В одній зі своїх фашистівських промов сказав Муссоліні, що Рим дав Церкві силу й універсальність. Та це зовсім не відповідає правді. І без римської культури могло християнство завоювати світ. Те, що Католицька Церква перетворила західну культуру, ще не свідчить, що вона не може схристиянізувати японської, китайської, індійської й іншої та що Католицька Церква в іншій культурі не може ще краще показати своїх сил. Ніяка річ і загалом ніяка творчість не може вповні виявити сили, краси і всебічности Божого ума та безмежної глибини Божого Об’явлення. І чим більше форм і культур, тим кращий і повніший вияв діянь Церкви. З тої точки погляду має візантійська культура повне право на існування, поміч і розвиток у Католицькій Церкві. Чи ж культура, на якій виховувалися і проявляються св. Іван Золотоустий, Максим Ісповідник, Роман Сладкопівець, Теодор Студит, Кирило і Методій, Володимир, далі Никита з Маронеї, Веккос, Никифор, Влеміда, Мануїл Калека, передусім Виссаріон та інші, мала б уже стратити зовсім свою привабливість для Католицької Церкви, ба навіть стати задля пізнішого роздору у своїх основах їй наскрізь ворожою? У кожній культурі знайдуться додатні й від’ємні сторони, з яких одні є придатні для Божого Об’явлення, а другі є перешкодою для нього.

Коли взяти на увагу з’єдинені й нез’єдинені народи, які після світової війни будяться до нового життя і нав’язують до своїх давніх традицій, спираючись на візантійську культуру, що і на майбутнє стає вказівкою й основою розвитку та витискає на них далі своє знамено, то справа стає ще яснішою. Висміювати цю культуру і відкидати її як щось осоружне — значить замикати Католицькій Церкві доступ до тих народів. Можемо сміло зааплікувати тут слова Впр. Митрополита Андрея: “І до нашого народу не може йти з погордою легковаження або й висміювання всього, що рідне, що наше, що східне, що нам питоме, що нам батьки передали, бо таким представленням речі зробимо їм правду Христової науки ненавидженою. Тим менше з такою погордою можемо йти до відлучених, що свої обрядові звичаї (і свою культуру) можуть цінити більше, ніж віру. Очевидно, треба їх довести до того, щоби вони віру ставили на першому місці. Але чи це осягнено висміюючи їх звичаї (і культуру)? Чи радше не наразимося на те, що і нас зненавидять, і науку, котру би ми хотіли передати?”

З Візантії прийняли ми обряд і культуру: “А коли так, чи можемо називати візантизмом лише те, що є недоброго в традиції візантійської Церкви?… В традиціях візантизму є не одне, чого добрити не можемо. Зовсім так, як і на Заході, і в історії західних церков є такі напрями, противні духові Католицької Церкви (галліканізм, йосифінізм, американізм), з якими не можемо погоджуватися”.

І тому хто хоче працювати успішно для З’єдинення Сходу, мусить наблизитися до нього при допомозі його культури.