VI. СУЧАСНІ НАПРЯМИ В ФІЛЬОСОФІЇ І ТЕОЛЬОҐІЇ

Коли притих дещо спір ізза жебручих чинів, розгорівся натомісць новий фільософсько-богословський. Можна до певної міри твердити, що продовжувався старий, лиш його підклад пересунувся з життєвого-суспільного поля на наукове.Нову боротьбу викликав приплив арабської філософічної літератури з Іспанії. В Европі Аристотель був відомий тільки з льоґіки і то нецілої (категорії і суди). Тон у фільософії надавав Плятон, якого в теольоґії примінив св. Августин.В XII ст. принесли Араби цілого Аристотеля. Вправді як Араби, так і Жиди переводили Стаґирита з грецького ориґіналу, але вкладали нераз в текст свій змисл. Арабська фільософія мала визначних представників. В ІХ і Х ст.заступали її Alkindi, Alfarabi i Avencebrol (Fons vitae), B XI Avicenna i в XII Ibn Roschd abo Averroës († 1198) з Кордови, коментатор Аристотеля. Сі два останні — Авіценна і Аверроес в латинських перекладах були найпопулярнійші між христіянськими теольоґами. А знова перекладами арабских письм, головно Аристотеля, на латинське занималися Dominicus Gundissalinus, Johannes Hispanus, вихрещений Жид і Gerhardus de Cremona. Осередком того руху було Толєдо [78]. Перший в Парижі, що познакомився з арабською літературою, був Guillelmus Alvernus Parisiensis.

Щойно в XIII ст. (подекуди і в XII) пробовано перекладати Аристотеля з грецького на латинське, і так Robert Grosseteste, епископ в Лінкольн і Домініканець Guillelmus de Mörbeke († 1286). Над перекладами трудилася сицилійська школа, де византійський вплив і живі зносини ще найдовше тревали [79]. Знані в імена Henricus Aristippus (XII ст.) i Bartholomäus de Messina (XIII ст.) і ще кількох. Стаґирит станув з цілим Орґанон (льоґ., фізика, метаф., псих., етика і політ.) перед схолястами.

Знання мимохіть поширилося, але новий аристотелівський систем поставив середповічним ученим велике і тяжке завдання — як погодити його з христіянською наукою. На поле змагань виступили париські борці в трьох лавах: найчисленніший, консервативний августинізм, відтак латинські аверроісти і найслабші числом, а найсильнійші умом - христіянські аристотеліки.

1. Августинізм. Загал теольоґів і фільософів і світських і монахів, і то обох чинів, вихований на Августині, річ самозрозуміла, був перенятий наукою гіппонського епископа і стояв під ного могучим впливом. Традиційну августинську теольоґію переняли Франціскани від своїх вождів Александра з Гельс і Бонавентури. Ще й до того теольоґи-монахи були більше звязані традицією, як світські, що могли слухати викладів в сего або иншого маґістра. Зі світського клиру найчільнійшим приклонником августинізму був Неnricus Gandavensis († 1293).

Головною ціхою августинізму є його теорія пізнання. Наші поняття абстрактні не походять з реального світа — з вражінь, зображінь, але вони є дані чоловікови Богом. Під впливом просвічення вічної правди пізнаємо Бога. Творити отже поняття може чоловік тільки під впливом божого просвітління. Вправді під напором аристотелізму приймали авґустиністи, що до деяких понять доходить чоловік розумом зі змислових вражінь — але не до всіх. Так вчив Бонавентура, додаючи однак, що звязь між поняттями (заключення) пізнає чоловік терез просвічення ab exemplaritate in arte aeterna, secundum quam res habent aptitudinem et habitudinem ad invicem sec. illius aeternae artis representationem [80].

Дальше приймав августинізм rationes seminales, зародкові форми. Кожда річ складається з матерії і форми.Матерія є стала, форми міняються. Після августиністів не творяться вони з нічого, але містяться як активні потенції в матерії [81].

Духові субстанції складаються рівнож як і матеріяльні з матерії і форми. В теольоґії держалися Августина, згл.Льомбарда, що оперся на Августині узгляднюючи аристотелівську термінольоґію. До Стаґирита відносилися з недовірям якраз задля арабських і жидівських домішок і не диво, що неґативно ставилися до його фільософії. Заборонено викладати його твори у Францісканів і Домініканів.Останні знесли навіть в наслідок сего фільософічні студії.

2. Аверроісти. Коли професори теольоґії — августиністи заняли вороже становище до аверроістичного аристотелізму і Аристотеля загалом, то виділ артистів (учителі 7-и вільних мистецтв) поставився до аверроізму дуже прихильно і то так далеко, що держався аверроістичного пояснення Аристотеля навіть в тих точках, що зовсім противилися вірі. Провід дали Сіже з Брабанту (Siger de Brabant) і Боетій Дакус (Boetius Dacus) з Данії. Сіже здобув собі вскорі великий розголос у сучасників. Головним його твором були Questiones de anima intellectiva, написані 1270. р. Коли противники його поборювали і власть церковна (архіеп. Стефан Tempier 1270) осудила, він удався на папський двір в Orvieto, де однак небавом замордував його власний секретар.

Сіже йшов за Аристотелем і Аверросом безкритично. а) Головним його блудом була наука про подвійну правду. З одної сторони бачив Сіже правди віри, з другої зовсім противні тези аверроїзму. Замісць старатися погодити якось ті противности зі собою, він справу рішає радикально: Може щось бути правдивим в теольоґії, а ложним в філософії і на відворот. Тут виходить на верх знова раціоналістичний напрям, який покутував від давна в умах деяких фільософів і теольоґів [82].

б) Світ сотворений Богом, але посередно терез духів.Бог як чистий дух міг сотворити тільки духів, а найнизший з них матерію. Між чистим духом і матерією нема звязи, тому Бог не може пізнавати світа і ним займатися. З сего слідує конечно заперечення провидіння. Матерія істнує вічно; в часі повстали осібняки, бо роди є вічні. Свободи волі нема, вона стоїть під впливом космосу і її ділання залежне від руху звізд. Історія культур повторюється в певних періодах.

в) Третій капітальний блуд, то монопсихізм. Аверроісти розріжняють інтелектуальну душу (anima intellectiva) і веґетативно-змислову. Умова душа є одна і тасама у всіх людий. Матерія є індивідуаційним принципом, бо душа як духова і чиста форма не може мати більше осібняків. Вона є відділена від тіла, але при творенню судів зближується до нього і веґетативної душі. Сполука душі і тіла не є отже субстанціяльна, але переходова акцедентальна. Наслідки того очевидні. Тому, що душа умова є одна, а вегетативна смертна як і тіло - отже загалом нема безсмертности [83].

Наука аверроістів загрожувала поважно христіянській вірі.

3) Аристотеліки. Як відомо, ізза арабського і жидівського перелицьовання, відносилися найповажнійші париські теольоґи до Аристотеля з недовірям. Крім сего курсували під іменем Стаґирита твори з ложними науками, які зовсім не були автентичні. Не диво, що провінціональний синод в Парижі під проводом архіеп. Петра з Корбей (Corbeil) в 1210. р. заборонив читати (тільки) в Парижі Аристотелеву фізику і аверроістичні коментарі під загрозою екскомуніки. Пять літ опісля (1215) папський лєґат Роберт з Курсон (Courçon), що уповажнений був до орґанізування університету, потвердив старий заказ, так, що і фізики і метафізики враз із поясненнями не можна було читати.Зате дозволені були студії Аристотелевої діялєктики [84]. Такий стан тревав аж до 1231. р. Тоді папа Григоріп IX змодифікував заборону остільки, що згадані твори Аристотеля заборонюється тільки до часу провірення і справлення їх, яке повірено осібним письмом (з 23. квітня) париському теольоґови Вільгельмови з Оксер (Auxerre). Хоч ще пізнійше урґували се зарядження папа Інокентій IV (1245) і Урбан IV (1263), то від 1231. р. пояснювано цілого Арістотеля на університеті. Причиною було се, що глубші студії показували,що Аристотель несправедливо попав в неславу єретичного фільософа. Ту Ґіґантну працю, здобути Аристотеля для христіянської теольоґії, розпочав був Альберт Вел. Помимо того, що загальна опінія була проти фільософа, то він в імя правди, рішився переглянути нову літературу, перестудіювати всі аристотелівські коментарі і здати з них науковий звіт. Від 1245. р., коли став професором в Парижі, почав видавати свої пояснення до Аристотеля, чим викликав велике зацікавлення. Аристотель представився не таким, як його подали арабські коментатори і як його собі зображували, склонні до раціоналізму, париські артисти. Вслід за успіхами Альбертових трудів привернено назад у Домініканів філософічні студії (1259. р.). Та Альберт не спалив іще за собою мостів до августинізму і держався в многім його поглядів (rationes seminales, вистість взаїної любови в приміненню до Бога і т. д.). Так само в коментарах до Стаґирита він не в силі був звільнитися від арабського і жиського впливу. Львина часть розпочатої праці оставалася Альбертовому ученикови - Томі.