VIII - В НАДІЇ НА ПІДНЕСЕННЯ КАТОЛИЦЬКОГО СХОДУ
ДО ДАВНЬОГО РОЗКВІТУ (ЕНЦ. ПАПИ БЕНЕДИКТА XV)

В світлій памяти остане по віки на Сході особа папи Бенедикта XV за його щире і невсипуще старання двигнення Східної Церкви з занепаду. Видячи, як відчужий колись теольоґією Орієнт, — що видав таких ґіґантів духа, як Оріґен, Атаназій, Василій, Григорій, Золотоустом, Кирило, Дамаскин, Теодор Студит і другі, що відніс такі славні побіди над Арієм, Македонієм, Несторієм, Євтихієм і т. д. і так ґеніально розвинув науку про Пресвяту Трійцю і Христа, що уконститував перші вселенські собори і через тисячі віків був центром богословського образування для тодішнього християнського світа, — бачучи отже, як він наче знеможений боротьбою велит, заснув глибоким сном і позбавивши себе відтак життєвих соків єдности, зіск і вплив до опеніння, забажав папа Бенедикт XV порушити всі умілі пружини, — “як додаток до змагань своїх попередників” — і тим збудити його з того вікового просоння до давного життя. Orientis catholici ad sem veteris prosperitatis excitandi causa — в надії на піднесення Сходу до давного розквіту, отсе провідна думка його змагань.

І так найперше оснуван він “Св. Згромадження для Східної церкви — S. Congregatio pro ecclesia Orientali”, вилучивши з Пропаґанди всі справи східної церкви, щоби зазначити її відрубне становище від місій на поганських теренах, підчинених “Св. Згромадженню для поширення віри”. На чолі конґреґації для Східної церкви станув сам папа, щоби ще більше піднести її пошану.

Виходячи з заложення, що тільки пізнання Сходу може дати успішні середники на його піддвигнення, оснуван він “Орієнтальний папський Інститут — Pontificium Institutum Orientale”, якому поставив за ціль студіювати християнський Схід, його історію, теольоґію, його церковне право, літурґію і мистецтво; почавши від перших віків аж до нинішних часів. Вже днесь зумів він зібрати коло себе поважні наукові сили і хоче виховати з одної сторони наукових спеціялістів, а з другої — добре обізнаних з культурою Сходу проповідників місій. Від остання потреба давалася, на жаль, дотепер дуже болюче відчувати. Для священиків Сходу, які кінчать свої студії в Римі, Інститут дає нагоду поглубити знання їх Отців, повстання і розвій їх церков, обрядів і мов. Тим збуджується в них подив і пошанування для своїх традицій і заставить їх ступати в слід своїх славних предків. Слухачі незбіднені, бо і ці допущені на Інститут, зможуть крім того переконатися, хто остався вірним старим традиціям, а хто в дійсності від них відбіг. Західні священики навчаться також цінити Східну церкву та не уважати її за щось чужого. Тоді і праця над злукою обох церков піде далеко успішніше. Бо місія на Сході, як заважували многі в Римі, вимагає іншого підготування, як місія в інших частях світа. Розходиться про відєднення народів, які мають свою питому, стару християнську культуру, яку треба пізнати і полюбити. Було і є неодноторним погірком іґнорувати і випирати її, насаджуючи на її місце хочби і вищу, та однак незнану і чужу духові тих народів. Навпаки, це виразне бажання Апостольського престола, щоби розвивати традиції Сходу, справляючи їх в русло одноїцільної католицької Церкви. Тим тільки дасться усунути той пересуд у неєдинених, начеби Рим хотів не єднити, але облатинщити цілий Орієнт.

Правда, треба додати і це, що як кожний початок, так і той трудний. Неодно вже дотепер усовершено, а неодню треба буде ще змінити. Але вже нині Інститут виробив собі становище в богословській науці і на нім взоруються богословські катедри східної теології в Загребі, Любліні, Празі, Варшаві і ін. Праця теперішніх професорів вказує, що вони гідно стали продовжувати діло славних римських орієнталістів, Ассемані, Маї і Пітра і йти на стрічу Унії Сходу. Бо на них лежить обовязок розвязати неодну ще квестію і оприділити подібно узасаднені різниці між Східною і Західною Церквою.

Щоби звернути очі цілого католицького світа на церкву Сходу, папа Бенедикт XV проголосив енциклікою з 2 жовтня 1920 р. “В. Єфрема Сирійського вчителем вселенської Церкви” і назвав його “doctrinae emientis et insignis vitae sanctitatis”. Була це гарна хвиля, коли в навечерія свята апостолів Петра і Павла 1921 року папа Бенедикт XV прийняв на торжественній авдієнції антіохійського патріярха Сирії Ігнатія-Єфрема II. Рахмані (Rahmani) враз з представниками всіх східних обрядів. Цікавий вид розкрився в салі трону. Лиш в ряді-тої бабилися його! Крім кількох Французів та італійських церковних лат. достойників і професорів-знатоків та любителів Сходу, були вічні заступники обряду сирійського, вірменського враз зі своїм патріярхом Павлом XIII Терзіаном, халдейський, коптійсько-абісинський, маронітський і візантійський зі своїми вітками: гелленським, арабським (Мелкіти), словянським і румунським. Бракував лише візантійсько-георгійський. Було много єпископів і священиків. Прийшли також всі східні колеґії в Римі враз з ректорами.

В імені тої святочної громади дякував патріярх Рахмані Святішому Отцю за акт проголошення свого земляка Єфрема Учителем Церкви, чим дав новий доказ своєї особливої прихильности для церкви Сходу.

Новий doctor Ecclesiae учив і працював в Мезопотамії. Це четвертий вік по Христі, коли то пригасала боротьба з гностицизм на те, щоби ще сильніше розгорітися з Аріянами. Якраз тоді прийшов на світ св. Єфрем Сирійський (треба відріжнити його від антіохійського патріярха того самого імені з VI віку). Родився він в перші десятиліття, мабуть 306 р., в Nisibis. Не знайшовши задоволення в світськім життю, пішов він як 18-літній хлопець в пустиню, щоби віддатися молитві і науці. Тамто передовсім заглибився в читання св. Письма, яке і зродило в нім любов до поезії. Там також почав він складати свої релігійні стихи. Єпископ Єфрем, Яков з Нізібії († 338) пізнав в нім зараз великий талант і поставив його на чолі своєї катехитичної школи, яку провадив він до 363 р., коли то Перси заняли Нізібію. Тоді св. Єфрем перенісся на римську територію і жив в пустині коло Едесси, гуртуючи дальше кругом себе много учеників.

Час від часу лишав він свою затишну школу і вибирався в подорож. І так розповідають деякі життєписці, що він супроводив свого єпископа Якова на собор до Нікеї. Пізніше, коли і по Мезопотамії залунала слава св. Василія, забажав едесенський монах познакомитися з ним особисто. І справді 370 р. вибрався він до каппадокійської Кесарії, і з рук великого єпископа мав одержати дияконат, з яким помішався до смерти. Бо ізза скромности і покори уважав себе негідним священства. Умер коло 373 р., лишаючи отсей заповіт: “Я Єфрем вмираю і пишу мій тестамент. Зі страхом і пошаною заклинаю вас, мої браття Едесеняни: Не дайте поховати мене в божім домі або під вівтарем. Бо не личить, щоби нечистий і обложений гнобем хробак був заложений в храмі і святині Бога. Одягніть мене в мою туніку і плащ, в які я вбирався щодня. Супроводжайте мене псальмами і молитвами…”.

На часі Єфрема припадає золотий вік катехитичної школи в Едессі. Мала вона много схожостей з антіохійською (Теодорет, Хризостом і др.), з її повільним методом в екзегезі, узгляднюючи в перший мір буквальний змисл та лишаючи менше місця алегоричному і образовому пояснюванню св. Письма. В VII зачатку на Едессі брати верх Несторіяни, так що цісар Зенон зніс її 489 р. Деякі учителі перенеслися до Нізібії і розвивали дальше Несторіву єресь.

Св. Єфрем лишив по собі великий літературний спадок. Писав коментарі до книг Стар. Завіта і листів св. Павла, а чого однак дещо дійшло до нас тільки в уривках. Залив він також пояснення до Татіянового “Діятессарона”, що, переведений на сирійське, служив як офіціяльний текст до євангелій в церковнім богослуженню в Сирії. Як екзегет стоїть він на рівні з Орігеном і Хризостомом в грецькій Церкві і Єронімом в латинській.

З великим замилуванням писав Єфрем гимни, яких числять 12.000. Підклад їх переважно аскетично-моральний. Многі в них наївні глибоким містицизмом. Слушно тому зветься він doctor in ascetica et mystica. В своїх гимнах оспівував він народження, життя і смерть Христа, обороняв правдиву науку Церкви проти поган, Жидів, гностиків, марціонітів і маніхеїв, аріян і др. Деякі з тих стихів повні такої щирої побожности, що, як згадує св. Єронім, вони ще за життя св. Єфрема ввійшли в сирійську літурґію. Як великий подив збуджували вони в сучасників, свідчить і це, що вскори були переведені на грецьке, вірменське, коптійське, етіопське і ін. В тих гимнах аскези дух Єфрема найсильніше і орієнтальна містика найшла в них свій найкращий вислів.

Рідко котрий з Отців і церковних писателів звеличав так Марію, як сирійський монах. Численні гимни присвятив він Божій Матері, вихвалюючи її віри чистоту, її материнське достоїнство і особливо її непорочне зачаття. Він іменно даєрно нього найстарше свідоцтво: “Справді, Ти і Твоя мати, Ви одинокі є без хиби і прегарні. В Тобі Господи нема гріха і в Твоїй Матері ніякої змази”.

Не місце тут розводитися довше над цілою наукою Єфрема і розбирати її значіння для історії догм. Вже сказане вказує нам, з яким оправданням величають його Сирійці сонцем Сирії, видвалою Церкви, учителем світа, мітрою (кінор) Св. Духа і т. д. Св. Григорій Нісенський порівнував Єфрема з Євфратом, якого духові води, зрошуючи серця вірних, приносили стократний плід.

Нині з відчужої колись сирійської церкви остали лиш слабі сліди великої слави. Синили її розвій христольоґійні єресі і арабське та турецьке панування. Ті, що не випаровлювали, роздерті нині на три части. Одна то Яковіти — епігони колишніх Монофізитів, друга — Несторіяни. Третя частина належить до католицької Церкви, заховавши свій старинний обряд і сирійську мову в літурґії. Загал Сирійців, як загалом цілий схід, говорить по арабськи. Лише по забитих селах Сирії і Мезопотамії заховалася ще стара сирійська бесіда. Католицька частина числить нині приблизно 60.000 вірних. На чолі стоїть звязаний патріярх Рахмані, один з найбільше вчених сучасних біблістів. Він торячо піклується організуванням і поширенням своєї церкви. Коли б ті старання увінчалися повним успіхом і та відвідила нині церква зажила давним, сильним життям! “Щоби задувом Божої ласки і заступництвом св. Єфрема, упали ті перепони, ізза яких днесь оплакуємо відчуження так значної части християнського стада від містичної скали, на якій Христос збудував свою Церкву” (енцик. про св. Єфрема).

Велику дбайливість і ніжну любов показав папа Бенедикт XV і для українського народу. Він перший визнав українську державу і в хвилі її розбиття, відновлюючи нашу колеґію в Римі, на яку призначив міліон лір, звернувся до митроп. Андрея Шептицького зі сердечними словами потіхи і покріплення. В цім письмі засудив папа наші терпіння та страждання та дав авторитетний вислів нашого привязання до Апостольського Престола і своєї батьківської печаловитости, щоби облегшити нам тяжку нашу долю і піднести нас з упадку.

“…Ми дуже радо — каже папа — привітаємо знову представників того дорогого народу, що може більше ніж який другий зазнав грози цієї великальської боротьби. Погляди болить нас серце, коли думаємо про Українців, про ті гарні міста, що їх сплюндровано, ті тихі села, що їх пущено з димом, ті урожайні ниви, по яких там і назад пересувалися незлічені війська. І в думкою про нарід стають нам перед очима ті його церкви, що їх понищено, ті святі ікони, що їх брано на посміховище; а надто над усе це жахом переймає нашу душу це, що Ехристияні види подоптали засліплені фанатики; страшний голод і холод, пошести нечули, нечувані жорстокості, вязнення, яких дознали Ти сам, Всечесний Брате, ще до нині носиш; вбивства чесних священиків, неспосібних до війни старців, немічних женщин і стільки цвітучої молоді — а всі тільки тим провинилися, що кріпко трималися свойого обряду; все те змальоване яркими красками стоїть Нам перед очима і крім глибокого почуття батьківської любови спонукує нас до того, щоби ми слали особливу молитву до Бога, щоби в Своїм милосердю зволив по так тяжких пробах взглянутися на той геройський нарід, котрий стільки зумів витерпіти задля задержання свойого обряду, що є рівночасно заборолою його національности. А якщо зачнемо перебігати в памяти дбайливість цього Апостольського Престола, як також і наше власне зацікавлення для того улюбленого українського народу, мило нам пригадати, що Ми з радістю дали наглядний показ на це, скоро тільки дізналися від декого з представників українського народу про муки тої нещасної людности. Тоді то ми поспішили не тільки з висилкою підмоги, але також постановили вислати на місце нашого окремого делегата, щоби завсіди від нас і в нашім імені для всіх слово потіхи, помочі і любови. А хоч умовини незалежні від нашої волі і ревнів заходів папського візитатора не допустили улюбленого сина о. Івана Дженйока, Місіонаря Пресв. Серця, щоби заїхав між Українців, одначе зі звітів, що він їх нам прислав, хоч, на жаль, не без гіркого потвердження вістей про мучеництво того благородного народу, одержали ми так пожадану солоденьку потіху в запевненню, що в тій нагінці на його віру, а передусім в тих засідках, наставлених на його духовенство, дуже мало було таких, котрі нещасно відпали. Та хоч плачемо над упадком тих нещасних наших синів, то всетаки великою потіхою для нас є вістка що ніякого насилу в народі не мало їх відступництво, а противно, що вони через свій безбожний поступок стали предметом такої погорди, що мусіли покинути свої села і шукати деінде пристановища. Через те якраз ми, що так дуже і серця бажаємо повороту до єдности вірі східних народів, у яких є таке живе релігійне почуванню, маємо сильну надію, що через Українців, завше злучених з Римським Престолом, а нині ще більше скріплених у вірі свіжими нещастями, вкоротці перейде в діло це побожне бажання, що його висказав наш славний попередник Урбан VIII: Reg vos, mei Rutheni, Orientem convertendum spero».[4]

Отсей клич і великодушні слова обох невмерущих папів мусять підносити в нас засадно свідомість сили нашої Церкви на катол. Сході і перти нас до зміцнення і поширення католицької ідеї не лиш в нашім народі, але на незєдиненім і поганськім далеким Орієнті.