VIII. ДРУГИЙ ПОБУТ НА УНІВЕРСИТЕТІ В ПАРИЖІ (1269-1272)

Час другого побуту на париськім університеті, се вершок наукової діяльности Томи, а рівночасно період палза-взятійшої боротьби, яку зводив Аквінат в своїм життю.

Придушений насильпо спір з монахами - жебраками вибух на ново і то так нагально, що англійський Францісканин Роґер Бекон думав, що його може порітити хиба собор або прихід антихриста. Францісканів боронили ґенерал закону Бонавентура і магістер Іван Пеккам (John Peckham).Домінікани висунули Альберта Великого, але 70-літний старець відмовився і завізвано Тому з Італії, що мав вже загально признане імя.

На чолі світських священиків станули Гергард з Аббевіль (Gerhardus de Abbatisvilla в творі Quaestiones quodlibettales) і Микола з Лізів (Nicolaus de Lisieux). Заатаковано знова ідеал убожества жебручих чинів. Ґергард представив мендикантів як набільших еґоїстів, що не Христа, але себе і свої інтереси висувають наперед: Коли Апостол каже: наслідуйте мене, як і я Христа, то жебручі монахи парафразують - наслідуйте нас в тім, в чім ми не наслідуємо Христа. Дальше Христос много зділав, того не можуть наслідувати і совершенні люди.

З двома творами вирушив Тома: „Contra doctrinam retrahentium a religione" i „De perfectione vitae spiritualis”. Ha ті всі напади зачинає Тома спокійно в „De perfectione vitae spiritualis”: Тому, що не маючі поняття про совершенство, багато пустого наторочили, хочемо забрати тут слово. Той є совершенним, хто совершенним є в любові і до тої можемо стреміти на землі. На заміт, що стан душпастирський є вистий від монашого, каже Тома, що стан совершенний набирає певної основи через трівке зобовязання до того всього, що відноситься до совершенства.Парох на віки не зобовязується до душпастирства. Щодо надужить — то признає їх Аквінат, але хиба дивна булаби льоґіка відкидати і осуджувати якусь річ — тому що її можна надуживати [87].

Безумовно тяжший був бій з аверроістами. Як відомо, вони опанували артистів, а ними верховодили знані вже Сіже з Брабанту [88] і Боетій Дакус. Віра була поважно за-грожена в своїх основах. Визовом був твір Сіже, De unitate intellectus, де Альберта і Тому зве автор „praecipui viri in philosophia" і закидує їм незрозуміння Аристотеля: „Istiviri deficiunt ab intellectione philosophi". Погляд Сіже свідчить, що і на сучасників робив Тома вражіння сильної індивідуальности і глубокого ума, з яким кождий хоч не хоч мусів числитися.

По довгих підготовчих студіях над Стаґиритом, міг Аквінат відважно ставити чоло і показати справдішнього Аристотеля. В розвідці, писанім 1268, De unitate intellectus contra Averroistas ao Tractatus fr. Thomae contra magistrum Sogerum de unitate intellectus, виказує ложність монопсихізму, ба що важнійше, що фільософ, на якого покликується Сіже - є якраз противної гадки. Душа є одна в чоловіці, окрема і ріжна у ріжних людях. Вона є формою тіла і принципом цілого життя. Коли не є поділений ум, тоді та сама воля у всіх — і в наслідстві - заперечення всякої індивідуальности. Сего погляду були і коментатори Авіценна і Альґазель — тільки Аверроес зіпсував науку фільософа. При кінци слідне обурення в словах Томи: „То є наше опрокинення згаданого блуду. Воно не спирається на документі віри, але на ході гадок і висказах самого фільософа. Коли отже хтось, що чванливо вповає на свою мниму вченість, і хоче щось завважити проти наших виводів, то не повинен сього робити по закутках і перед хлопчиками, що є зовсім безкритичні в таких рітах. Радше хай напише щось проти нашого твору, коли справді має відвагу. Він знайде певно не тільки найменшого між всіми мене, але много наших правдолюбів, що виступлять проти його блудів і докажуть йому незнайство (незнання)” [89].

З того часу (1270) походить другий польмічний твір „De aeternitate mundi contra murmurantes". Того самого року (1270) видав Сіже „De anima intellectiva". З виділу артистів станув по стороні Аквіната Петро з Овернь (Аuvergne - Petrus Alvernus) і з часом опінія зачала перехилюватися на бік аристотеліків. Спір скінчився тим, що архіеп. париський Стефан Тампіє (Tempier) осудив на синоді аверроізм в 13 тезах — передусім монопсихізм.Погребання аверроізму се безсмертна заслуга Томи.

Без передишки після побіди над аверроістами розпочався новий нерівний бій в нутрі побідників. Вістря звернено проти Томи, бо августиністи не вдоволялися осудженням аверроістів. Вони йшли дальше і хотіли знищити загалом аристотелівський напрям. Тома ясно і недвозначно стояв на аристотелівських основах; його Summa theologica видила одинцем в фільософічній і теольоґічній літературі. Невдоволення з нового напряму поширялося і його виявили всі консервативні августиністи, світські священики - теольоґи,Франціскани і Домінікани під проводом Роберта Кільвардбі (Kilwardby) бувшого оксфордського професора і анґлійського провінціяла. Для них альфою і омеґою був Августин. І св.Тома високо цінив гіппонського епископа, але Аристотель був для нього фундаментом в філософічній і теольоґічній спекуляції.

Почалася дискусія про єдність субстанціональної форми в чоловіці. Аквінат твердив, що душа є одинокою формою тіла, принципом веґетативного і умового життя (S. Th. І. 9. 76 a. 6-7). Противно Франціскани приймали дві, одну — форму тіла, а другу цілого чоловіка - душу. Розбіжність в поглядах між Томою і Францісканами була вже передше. Але лагідний і згідливий Бонавентура не допускав ніколи до острих виступів. Положення змінилося. На університеті проводив Францісканами горячий і войовничий Джон Пеккам. Він викладав рівночасно з Томою і нераз доскулював йому в промовах і диспутах. Але Аквінат ніколи не дався вивести з рівноваги і свій погляд піддав під осуд париських професорів.

Закидувано дальше Аквінатови перецінювання фільософії на шкоду теольоґії. Роґер Бекон шуткував собі з Альберта і Томи, кажучи, що „молодики" за багато присвячують уваги філософії і то в некористь богословії.

Вслід за тим перейшла 1271. р. на ґенеральній домініканській капітулі ухвала: „Взиваємо студентів, щоби вони менше ваги клали на фільософію, а навпаки щоби пільно займалися теольоґією, слухаючи вважно і звичайних викладів і пояснень сентенцій. Пріори повинні вважати,щоби се старанно було бережене” [90].

Так проти Томи стояв загал теольоґів, які ще зєднали собі архіеп. париського Стефана Тампів (Tempier). Але Аквінат з великим спокоєм, покорою і самопевністю боронив свойого становища. Не дався склонити і налякати ніякими людськими зглядами. Правда і арґументи були одиноко для него міродайними [91]. Ту відпорну силу найшов Тома в аристотелівськім системі. Відвага постояти за правду - се шляхотна ціха Томиного характеру.

На університеті витворилася задушна для нього атмосфера; осуджені аверроісти і розярені августиністи робили Ному побут тяжким і прикрим. В 1272. р. покидає він Париж (мабуть відкликаний Чином), щоби вже більше до нього не вернути. Дарма, що париська alma mater домагалася від ґенеральної капітули його приверпення.

Париська кампанія мусіла немало боліти Тому, але він мимотого ніколи не тратив рівноваги духа.

Місце Томи заняв у Парижі Fr. Romanus, прихильник августинізму.