X - ЦЕРКВА — ТВОРЧА СИЛА НАРОДУ

I

Хто слідкує за живчиком суспільного життя і розвитком культури в останніх десятиліттях, той без труднощів догляне успішну працю творчої руки католицької Церкви. Минають вже ті часи, коли на Церкву і на релігію загалом гляділи деякі як втілене назадництво і давно перестарілу установу, яка в життю держав, народів, а в нашім зокрема, не повинна вже більше займати місця, а ще менше добиватися ролі вирішового чинника. Сьогодні і найбільше ворожі жива ставляться до Церкви як до авторитету, опертого на незапереченій моральній могутності. Бо Вселенська Церква одинока, не зважаючи на промахи поодиноких людей, через увесь час шаленої воєнної хуртовини і в повоєнному лихолітті високо держала Христовий стяг і стояла немов гранітна скеля, об яку відбивалися і найстрашніші запінені хвилі. З численних революцій і упадків передня Церква вийшла обновлена і зміцнена. Не диво, що церковним справам починають пильну увагу присвячувати і люди, які своїм життям і світоглядом стояли далеко від неї. А навіть цілі народи, держави, їх міністри, делегати і представники з чисто опортунізму, збираючи всі будучі сили для свойого відродження, числяться з Церквою, хоч може нерадо, піддержують з нею звязки, бажаючи собі бодай нешкідним зробити її моральний вплив і значіння серед своїх горожан. То сильні міра цього радше і відат вільнощю пильності, щоби так сказати, на видиму і зверхню повагу і не беруть під увагу її внутрішньої духової надприродної сили, на якій стоїть Христова Церква, на яку спирається цілим своїм єством і в якій лежить її живучість, вічна юність і благодатна творчість. Надприродного осідлого загевнений Церкві провід в історії людства.

Другою причиною, яка підносить вартість і вищість Церкви в очах сучасного світа, то недомагання нової культури. Модерну культуру цінують даремне змагання: зі запереченням християнства опанувати життя і власними силами визволити людину з її немочі і нужди. І в тому нестримному нагальному напорі розвитку культури звузився; вона стала односторонньою, матеріальною, ба навіть матеріалістичною. Новий вік може починатися тим, що осягнув небесні вершки, і ще пнеться в гору, в техніці, військовій штуці, в будові хмародерів, в опанованню просторів, в торговлі і промислі, в гіґієні, в поборюванню бацилів, і т. п. Та, на жаль, в моральному, етичному життю капітал чеснот, скромности, покори, справедливости, безінтересовности, пожертвування для других, моральної чистоти, не то, що не зріс і не приніс відсотків, але радше змалів, його курс обнизився, ба навіть серед промахів, похибок і проків буденного життя він марнується. Чому? Бо умові здібності одідичуються рідко, а моральні чесноти зовсім ні. Їх треба все заново культивувати і плекати. А культура пішла в напрямі заспокоєння матеріальних вимог і тілесних бажань та легковажила духові потреби людини, її тяжкі турботи, терпіння і журби. Поза плотю і землею вона не хоче бачити нічого, так немов би справді станула під цинічну девізу німецького поета: “Den Himmel überlassen wir den Engeln und Spatzen”.

На цілій пестрі витками модерної культури нема ніякого винаходу, який мігби зарадити марнуванню і розбиванню моральних сил, спинити зневання і переступлення Божих заповідей. Не видно там, щоби хто старався виступити проти розгнузданої змисловости, безмежної нахабности, жадну насичення і зьорської наживи паразитизму. Всіми і найбільше подиву гідними винаходами не звільнено людину від фізичних і душевних болів і не вирвано її з обіймів грізної і невмолимої смерти. Безоглядний егоїзм, особистий і національний, не був може ніколи, на загал беручи, такою виключною пружиною людської праці і людських змагань, а при тому не давало ще так діймально відчувати відсутність великих ідеалів, високих цілей, моральної глибини і постійности, одушевлення могутнім ідеалом, як в останніх часах. Рік за роком кінчиться недобором в ідейності, а при тому одночасно розгніждується релігійний індеферентизм і матеріалізм. І тому слушно сказав один американський політик, що світ не потребує вже більше банків, але більше релігії. Звідси отже той песимізм, який наче чорна тінь супроводжав новочасну культуру і зростає з її ростом. Надія на земський рай з “високо-культурними джентельменами”, то утопія і пуста мрія, яку розвіяв до останку воєнний вихор. Страшна недуга, на яку хворіє модерна думка, то субєктивізм, охота опертися на свої власні і виключні сили зі запереченням обявлених правд, з усуненням Божого авторитету. І якраз це розкладає суспільне життя, точить сам стрижень модерної культури, і пне до долу її хребетні стовпи.

II

Найвища євангельська мета не лише не звільняє людини від праці над удосконалюванням культури, творенням і осягненням догідніших, щасливіших життєвих умовин для сучасних і будущих поколінь, але навпаки вимагає від неї праці в тому напрямі. Людина обвязана видобути зі себе, використати свій досвід, пильність, енерґію та свої тілесні і духові спобности, щоби розвинути духові і тілесні сили свойого народу і тим способом сповняти тут на землі своє покликання. Бути християнином-католиком — не значить піднестися кудись в етеричні простори, заложити руки і здати все на Бога, але кинутися у вир життя, напружити і найменшу клітину свойого мозку і своїх мязів. Його святим обовязком є, щоби католицька ідея ввійшла в гадці, слові і ділі найкращою, найблагороднішою і найпринаднішою та щоби людина здійснювала принципи й ідеали християнства, як найвищої культурної релігії. Віра вимагає від людини діяльности, а не фанатизму і неробства.

Католицька Церква хоче і може виховати для суспільностей людей чесних і ідейних, горожан у повному того слова значінні, роботящих, з правим серцем, з ніжною чулою совістю, з почуттям пошани для авторитету, права і справедливости, а при тому свойого власного достоїнства. Віруючий громадянин видить в сповнюванню горожанських обовязків Бога як суддю і не руководиться лише людським страхом. Бо людським страхом і переслідуваннями не утвердив ще ніхто держави і не завів тривкої, задовольняючої горожан, форми життя.

Католицизм противставиться всякому висилюванню і винищуванню організму. Тому католицькі духовники не будуть ніколи і в жаднім народі помагати ніяким підривним, що хочуть порнографічними романами, розкладовими історіями, ідеалізуванням самобивств тратити на людських і так слабих уже нервах та затроювати зболілу душу, але упроковою, правдивістю, чесністю, любовю ближнього відкривати людині дорогу до розквіту своєї природи, будять в ній жажду знання Божого і людського, варто радости, веселости, повноту життя. Католицька релігія виступає всіми силами проти всього, що розкладає націю, проти самовбивства, проти протиприродного зменшування населення, розводів, кримінальних злочинів і т. і. Моральний закон мусить проникати ціле життя, мистецтво, науку і діла, а в літературі має пробиватися чистота обичаїв, ідейність, радість життя, здержаність і уміркованість in Venere Baccho-Cerere. Бо тим тільки запевнена охота до життя і нормальний розвиток нації. В суспільнім життю домагається католицька Церква справедливости і правости, бо усунення моралі з цієї ділянки людської культури веде до безоглядної конкурентційної боротьби зі всіми її наслідками та до загального знищення господарських, мирних умовин. А нераз, скільки нужди і зруйнувань оминається — вже після виповнення строгої справедливости — відкликом до любови ближнього!

Здоровий індивідуалізм признає католицька Церква. Кожний має право вибитися понад інших, стати богатим, удосконалити свої здібности і спосіб життя, але цього не можна осягати безправними дорогами. Є неоправданим закидом, начеб католицизм сіяв зневіру між людьми, почуття неспосібности, безсильности і безвартости. Навпаки, це головне ним правда, що Бог вложив у душу чоловіка стихійне бажання стати чимсь вищим і досконалішим, а тим самим щасливішим. Правда, все змагання християнина і вся його праця і має бути безпосередньо і посередньо через людей службою Богові. Але ця служба не є чимсь понижаючим: служити Богові значить царювати і якраз в цій службі людина виноситься до таких висот звершености, про які своїми силами не могла би й подумати. Послух авторитетові Божому і людському, тягарі закона, посвята для ближніх не нарушують зовсім людського достоїнства, але легковаження, деспотизм, тиранія, рабство, вислугування людським примхам і пристрастям, ось що болить, ломить і упідлює чоловіка. Католицька Церква бере все на увагу нові кличі, які підносять час, потреби, які видвигає суспільність, тверді домагання, які ставить нарід. Бо було би очайдушним розбивати їх тараном без розбору, як знову безумним притакнути всім, навіть хоробливим, овакам у клекітливім і бурхливім вирі життя.

Далі дух критиканства, руїнництва, розбивання, винаходження противенств і різниць, не шукаючи натомість порозуміння, згідливости і кращої дороги є противний католицькому духові, який все запереченням противставить — будування. Так само в цілім громадськім життю не знає католицизм фанатизму і брутальної нагальности. Треба все мати щиру волю бути справедливим і брати на увагу все, що на це заслугує. Всяка односторонність, вузкоглядність є чужа католицизмові. Люди з малими вимогами не є зовсім добрими ані зовсім злими, бо в кожнім, як у відблеску божої мудрости і краси, є щось, що треба цінити і любити. Через те стоїть католицизм у різкім противенстві до всякого екстатства, пересади поодиноких признань, похибок, сторін, проблем і суспільної структури.

Католицька Церква не робить ніяких надій, що охоронить на землі громадян і цілі народи від хрестів і що увільнить їх від терпінь. Бо катастроф у природі і свобідної волі з вибором доброго і злого не дасться ніколи усунути, а так само уйти смерти. Але біль і терпіння в поняттю Христової віри зміняють своє обличча. Християнина на вид болю не опановує бездушність і безнадійна резиґнація; він свідомий того, що має надприродну силу, щоби його перенести, що часові терпіння, пожертвування, то нагода до сталення волі, до плекання чеснот, терпеливости, уміркованости, то нагода до поборення лихих нахилів і оминення грішних покус. Перенесені терпіння стають джерелом внутрішньої радости, душевного спокою і вдоволення, завдатком вічних нагород у будущім життю. Словом, усі диссонанси терпінь зливаються в християнській в гармонійну, милозвучну і радісну пісню вдячности і любови Бога. В такому розумінню тяжкість виповнення закона і понесених жертв у громадськім життю заникає до половини, що більше, стає активним і творчим принципом. Католицька віра ніколи і нигде не полишила ще людини в розпуці і вона одна в силі двигнути її з розпудности, з чорного песимізму, з матеріялістичного багна і поставити ясно ціль життя та піднести до світлих і чистих висот. В такому розумінню терпіння — то не безнадійні, безвиглядні лаоконовські страждання, але це немов хресні страти Христа, що є завдатком нового життя, відродження, світло будущого, туземного і небесного. Так треба дивитися очима віри і на ту страшну катастрофу, яку переживаємо. Вона не має нас погребати, стати розвалом і домовиною, але обновлені і відроджені, маємо двигнутися звід руїн до кращого життя. Не треба забувати, що по страстній пятниці все наступає… Світлий Великдень.

III

Католицька Церква і її духовенство може отже мати на державно-горожанське життя тільки благодатний вплив, і тому нарід при організуванню свойого життя, при творенню своєї державности не може і не сміє легковажити собі такого союзника, який щиро і поважно призадумується над своїм піддвигненням. Щасливий нарід, якого паном є Бог (Пс. 143, 15). Католицька Церква одинока може виховати українській суспільності, українській державі всевідданих священиків, повних посвяти борців, совісних урядовців, непідкупних зарядників, перейнятих патріотичним духом громадян, яких і в найтяжчих і найпринадніших спокусах піддержить і зміцнить їх жива віра в Бога. Вони стануть силою, честю і славою нашої батьківщини і на них наш нарід збудує свою могутню державу.

Католицизм — як всюди, так і в нас — ставить собі все за завдання, привести кождий хаос до порядку, з розбитих атомів створити величаву будівлю і передати до неї найцінніші і найтривкіші для вічности. Тому і нашому народові допоможе він віднайти і воскресити всі творчі сили, двигнутися зі страшного розбиття і викресе в ньому животворну силу. Він зміцнить давний клич утвердження себе і збереження своїх національних прав до життя. Пригадаємо собі як завдот в цілій надії ті всі культурні цінности, які створила в нас релігія, в письменстві, співі, музиці, мистецтві, законодавстві, техніці; скільки творчих сил і краси добула вона з душі нашого народу; гляньмо на всі наші прегарні латинні церкви і ніжні ікони, щоби відкинути і мимовільну думку боротьби і розбрату з вірою. І коли би, нині розчавлені і безпомічні, хотіли іґнорувати цю культурну силу католицької релігії, треба би нас назвати хіба очайдушними. Але відразу з радістю можемо завіти, що такого стихійного змагання, крім поодиноких голосів, в нашім народі не було і немає.

Та натомість як протест гнету нації і всіх сторін кинено гасло українізування нашої Церкви. І можна його і добре і зле розуміти. Вселенська Церква має поручити всі питомі струни душі народу і використати всі його засоби, умови життя, мову, характер, щоби сповнити своє завдання. Її обряди має мати все на оці добро нації, вічне і дочасне, а змагати всіми силами до його розвитку. І якщо тільки Вселенська Церква має можливість у народі сповнити своє призначення, вона сповнює вже тим самим найблагороднішу патріотичну прислугу. Навпаки, коли вона має так зукраїнізуватися, що стане автокефальною, себто в суті речі залежною від державного уряду, а її єрархія — не признаючи над собою Апостольського Престола — має вислуговуватися партіям і їх правительствам, тоді така церква, відірвана від матірного пня, нидіє і засихає. Замість стати на сторожі Божого закону, вести вірних до вічного життя і нормувати туземне, її саму ведуть і поганяють в ярмі. Вона затрачує з часом Божий характер, стає іграшкою і мячем у руках сильних цього світа, а тим самим не може виповнити заповіту, даного їй Христом та відповісти Його намірам. Тому то така автокефальна церква не представляла ніколи поважної сили, була тільки тягарем для народу і в часі народної недолі нераз вислуговувалася і вислугується ворожим жилам. Вона не двигнула ще жодного народу, не двигне і нашого, бо її саму треба двигати.

Домагаючися голосу для Вселенської Церкви в національнім і державнім життю, її примату, то цим ще далеко до претенсій теократії і пересадного клерикалізму. Бо Христос не дав ні політичного кодексу, ні не означив форми правління, а навіть, коли єпископ або папа править у державі, то не на основі натхненого Св. Духом кодексу, але людських законів.

Киньмо оком на католицьку Церкву в нашім народі, на діяльність нашого духовенства на Галицькій Землі в повоєннім часі. Правда невдачі зриви, знищені пляни народу, пережиті терпіння викликали і в нас подекуди зневіру і знехоту, ганчук за виновниками, упали і нарікання, але, в звичайній обяв. По невдалій повстанню писав і Міцкевич на скитальстві:

“O czem tu dumać na paryskim bruku, Przynosząc z miasta uszy pełne stuku, Przekleństw i kłamstwa niewczesnych zamiarów Zapóźnych żalów, potępieńczych swarów?… Nie dziw, że ludzie, świat, siebie obrzydzą, Że utraciwszy rozum w mękach długich, Plują na siebie i żrą jedni drugich.”

Але слава Богу, цей період вже поза нами. З признанням треба ствердити, що в цім страшнім повоєннім лихоліттю, не зважаючи на найне-сприятливіші умовини, слідні позитивні успіхи: масові місії очищують і обновлюють душу народу, а організовані кооперативи підносять його з матеріальної і економічної нужди і убожіння. Є надія, що ця праця піде далі щасливо вперед, що повалить сектантство і опреться большевицькому напорові. Спільна тяжка недоля єднає і стисить наше духовенство ще більше з народом, запряже до спільної праці, до братньої помочі, до будови, до творчости.

“Gemeinsame Hilfe in gemeinsamer Not Hat Reiche und Staaten gegründet; Der Mensch ist ein einsamer nur im Tod, Doch Leben und Streben verbindet”.

В цій обновній роботі повинен нам все присвічувати многовіковий досвід католицької Церкви. Вона бачила вже не один початок і не один кінець держав і народів, установ і форм правління і всіх їх пережила і не одну ще переміну в суспільно-державнім і народнім життю переживе. Ніяка моральна духова сила всіх віків і всіх народів не може навіть у приближенню мірятися з цим найсильнішим обявом людської історії і культури! Тому сильна держава, могутній нарід тоді, коли їх животворче католицька релігія, і то в тій мірі вони кріпають, чим сильніше бє в них її живчик. Бо з Вселенської Церкви переходять на кожний нарід, на кожну державу її прикмети непохибної могутности, гранітної непохитности і неустрашимости в принципах, гнучкости в умовах і Божої вічности.