ПРОПОВІДЬ НА СВЯТО СВЯТИХ МУЧЕНИКІВ СЕРГІЯ І ВАКХА

Во імʼя Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

Нинішній наш празник присвячений почитанню мучеництва тих, що віддали своє життя за Христову віру. Вже сам Христос заповідав, як голосить нинішня Євангелія, щоб той, хто визнає віру в Його післанництво, не сподівався за це влади, гідностей, достоїнств, звеличувань і прихильности світу, але нехай буде радше приготований на переслідування й терпіння. Та й воно так було від початку християнства, що від Мезопотамії й Малої Авії аж до Еспанії й до Ірляндії, всюди лилася кров за Христову віру. Саме почитання святих у Церкві почалися від Апостолів, що понесли майже всі мученичу смерть, і мучеників, тому що вірні високо цінили їх жертву. Віддати своє життя, найбільше своє добро, за Христа — це найвище, на що може людина здобутися. За те певно Господь нагороджує невʼянучим небесним вінцем, а тут уже на землі належиться їм честь і слава і почитання як святих. На їх звеличання будували вірні храми, малювали ікони і писали твори.

На жаль, нині, з болем серця треба сказати, пошана для мучеництва принизилась і занепадає, бо люди женуться радше за маєтками, за почестями, за здобуттям гроша — і забувають на святе слово св. Йоана Євангелиста: « З цього ми пізнали любов, бо Він за нас поклав свою душу, і ми також повинні за братів душі класти » (Йо. 3,16). Саме свято свв. мучеників Сергія і Вакха пригадує нам серед нинішніх прикрих умовин вагу мучеництва для Церкви. Проповідь Апостолів та їх і інших мученича смерть, лягли в основу Христової віри і потвердили її велич. За дрібницю ніхто не кладе життя. Колісей, катакомби, святині в Римі та по інших місцях, де була проповідувана Христова наука, то ще й нині наглядні свідки, що вона найвище добро людини. Тому й мучеництво не може стратити свого значення не лише для частних церков, але й для усієї Вселенської Церкви. Зокрема й ми можемо дякувати Богу, що пролялося стільки нашої крови і лягло стільки людей за єдність Церкви і славу Бога. Тим сповнили ми гідно наш обовʼязок! А просвічували нам св. Йосафат і ціі наші патрони.

Нинішнє свято, то не припадкове свято і не є воно лише святом оцеї святині й української римської парохії, але святом нашої Помісної Церкви й усього християнства. Їх почитання дуже поширилося було на Сході, а в Римі було аж пʼять церков свв. Сергія і Вакха, і осталась, задля перебудови міста, тільки наша, до якої було перенесено останки попередніх. Мабуть і мощі праведного царгородського патріярха Григорія Мамме.

Передана нам оця святиня стала вже від 400 літ нашим осередком у Римі, а свв. муч. Сергій і Вакх нашими опікунами, що пролятою кровʼю за св. віру пригадують нам і цей найвищий обовʼязок віддати своє життя за Христа, коли Він цього вимагає.

Почитання муч. Сергія і Вакха починається вже від IV століття. Як відомо з « Життя святих » — вони жили в другій половині ІІІ ст. і в роках від 280-300 були визначними старшинами за імператора Максиміліяна. Імператор зажадав, щоб усі принесли жертву, ладан, поганським божкам. Та коли прийшла черга на Сергія і Вакха, вони відступити зобів. Ше так розгнівало імператора, що він казав здерти з них одежу й віданаки, одягнути в жіночу ношу і водити на посміховисько по цілому місті. Опісля їх заслано до Мезопотамії, до міста Рисафи, навваного від цісаря Юстиніяна — Сергіополіс, де вони важко страждали. І бичовано і в часі бичувань упав і вмер Вакх. Його тіло викинули на вулицю і собаки стерегли його. Сергій мусів ходити по вулицях у сандалах, набитих цвяхами, які ранили його ноги і викликували великі болі та кровавили сліди. Вкінці, 20 жовтня ( за ст. кал.) відрубали йому голову. — Таке, вкоротці, життя оцих двох святих мучеників, що так тісно влучились із Українською Церквою своїм почитанням.

Скільки то мільйонів людей, наших і чужих, пересунулося від 1600-их років через цей храм і кріпило свої душі їх геройством!

Дім і церква була продані на готель, а церква на забавову залю. Ікона свв. Сергія і Вакха була рівно ж продана, а гроби в підземеллю зруйновані. Та за заступництвом Жировицької Матері Божої — цієї Чудотворительки, і свв. Мучеників — відкуплено і дім і храм.

І з цією іконою святих сталася також незвичайна подія.

Коли відреставровувано знищену церкву, зайшов якийсь незнаний чоловік і питав, що тут діється. Робітники відповіли, що відмуровують церкву. « Таж казали, що тут буде готель » — відповів він. Та ні — продовжували робітники, от бачите, будується престіл і відчищується ікону Божої Матері, пілястри скріплюється штабами, підмуровується стіни. Іконостас, побудований кард. Сембратовичем, розбитий на кусні і пропав назавжди. « Якщо так » — продовжував незнайомий — « то в мене є образ свв. Сергія і Вакха, який я купив у тій церкві, і готов за зворот заплаченої ціни звернути ». — Був це, як показалося, професор, інтеліґентна людина.

Негайно поїхав камйон і за зворотом належитости привезено ікону — оцю ікону, яку бачите. А в Римі їх, здається, нема більше. Видно й тут цю дивну руку Господню.

Так святі Мученики знову будуть почитані в цьому храмі українським народом, що й через їх заступництво одержуватиме щедрі благодаті мучеництва.

Храм став нині осередком і пригадкою для українського народу, єдности Церкви і послуху Апостольському Престолі. А в нашому народі завжди бракувало однозгідности. Розбиті впродовж віків, ми не могли дати відпору. Та й нині почався від усіх усюдів новий похід на нашу загладу. І тому ми нині в такій покорі і з таким умиленням припадаємо до мощів і празничної ікони свв. Сергія і Вакха та молимо на цій Службі Божій, після кільканадцятьлітнього перериву, о поміч і рятунок для нас, щоб ми зʼєдналися разом і протиставились усім затіям.

Нехай же відновлені празники свв. Сергія і Вакха та Жировицької Матері Божої в оцьому храмі — стануть початком нашого підйому і спонукою до творчого життя і посвяти аж до мучеництва, для Церкви й народу. Амінь.