СПІЛЬНЕ ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ V АРХИЄПИСКОПСЬКОГО СИНОДУ УКРАЇНСЬКИХ КАТОЛИЦЬКИХ ЄПИСКОПІВ

Високопреподобним і Всечесним Отцям Духовним Преподобним Ченцям і Черницям та всім вірним Братам і Сестрам Помісної Української Католицької Церкви

МИР У ГОСПОДІ І НАШЕ АРХИЄРЕЙСЬКЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ

Ми, зібрані Ваші Владики під проводом нашого Верховного Архиєпископа Кир Йосифа VII на V. Архиєпископському Синоді у нашій старовинній церкві Жировицької Божої Матері і св. мучеників Сергія і Вакха, після її врочистого посвячення в неділю 31 жовтня 1971 р., відзначили 375-річчя Берестейської та й 325-річчя Ужгородської Уній Української Церкви з Апостольським Престолом.

Пригадаємо Вам, Дорогі Брати і Сестри, що 18 жовтня за новим стилем (а 8 жовтня за старим стилем) 1596 року Київський Митрополит Михайло Рогоза, враз із 5-ма своїми Владиками та й 3-ма архимандритами прилюдно проголосили і потвердили акт з’єднання Української Церкви з Апостольським Престолом, в присутності представників Папи Климента VIII, численного духовенства і представників Української Шляхти. Цей врочистий акт був успішним завершенням дбайливих старань і заходів, що почались були 2 грудня 1594 р. заявою українських Владик про свою готовість приступити до Унії. Це повторено подібною заявою з 22 червня 1595 р. та й висланням вкінці, того самого року, до Риму представників української єрархії в особах Владик Кирила Терлецького й Іпатія Потія. Дня 23 грудня, рівнож того самого року, вони передали у Римі Папі Климентові VIII заяву українських Владик і зложене ними визнання віри. Тоді Папа проголосив приняття Української Церкви до єдности з Католицькою Церквою. Дня 7 лютого 1596 р. Папа висловив свою радість, з того приводу, в осібному Апостольському Посланні і поручив українським єпископам зійтися чимскорше на Собор всієї Української Церкви, щоб всецерковно і всенародньо започаткувати цю історичну подію. І якраз Берестейський Собор, що відбувся в жовтні 1596 р. був тим торжественним актом нової доби в історії нашої Церкви.

Цього року проминуло теж 325 літ від другої радісної хвилини в історії нашої Церкви, а саме Ужгородської Унії, яку підписали разом закарпатські священики з своїм Владикою Василем Тарасовичем. Це стало рівнож початком нової доби в церковному житті тої частини нашої країни, Закарпатської Вуси, новий овоч Берестейської Унії, тоді вже зрошеної кровю її мученика св. Йосафата (Кунцевича).

Чим же стала, Брати і Сестри, Берестейська Унія в житті Української Церкви?

Отож в розумінні її творців та Унія була приверненням первісного християнства на землях України, бож 23 лютого 1596 р. Папа врочисто потвердив всі існуючі права Української Церкви. І так, Дорогі Брати і Сестри, наша Церква знайшлась знову при обильному джерелі Христової Церкви, трискаючім із Петрової Скали, зберігаючи при тому всю велич і красу нашого власного українського обряду й устрою. Унія мала стати не лише основою для створення Українського Патріархату в одній Христовій Церкві, але також осередком східнього католицтва для всього слов’янського Сходу. Зокрема, під оглядом обрядової духовости, Унія забезпечувала Українській Церкві почесне місце між усіма іншими Помісними Церквами Сходу та й в лоні Вселенської Церкви.

Та, на жаль, наші сусіди зі Сходу постановили нищити за всяку ціну Унію із її благословенними наслідками для нашого народу. Ось як зворушливо описує це Папа Пій XII з нагоди 350-річчя Унії: «війська російської цариці... насильно зброєю загарбали багато церков, а священиків, що не хотіли покинути своєї віри, вязнили, допитували, сікли нагаями, запроторювали в тюрми, мучили жорстоко голодом, спрагою, холодом». Цей самий Папа з подивом говорить про 160 священиків, які за свою віру були вивезені у глибоку Росію, позамикані по манастирях, і не дались відвести від своєї католицької віри ані голодом ані знущанням. З неменшим подивом згадує Папа Пій XII про мешканців села Пратулин на Холмщині, які в обороні своєї Церкви, зробили зі себе немовби живий мур довкола церковного будинку без огляду на катування і знущання і на кінець додає: «є надія, що колись можна буде тих мучеників за віру причислити до ряду блаженних».

Не треба Вам довго згадувати, Дорогі в Христі Брати і Сестри, про нищення Унії цим разом не царським, але безбожним східнім сусідом за Вашого життя в цьому столітті. На так званому «Львівському Синоді 1946 р.» та й 1950 р. на подібному «Синоді» в Пряшеві, Московська Церква вимогла на деяких наших отцях, під натиском поліції, зірвання і скасування Берестейської Унії та й насильне підчинення нашої Церкви Москві. Посеред нас знаходиться тепер на волі, але із слідами — стигмами на свойому тілі, свідок і страдалець, який разом із сотками священиків, монахів і монахинь та тисячами вірних, карався в нечувано жахливих умовинах за вірність Унії. Його голос недавно могутньо гомонів на теперішньому вселенському Папському Синоді та й пригадував світові ту Церкву і той Народ, які страждають за свої релігійні переконання в цьому часі, коли голосно підноситься з усіх-усюдів клич людського сумління за свободу релігійних переконань і за гідність людини.

Українська Католицька Церква, Дорогі Брати і Сестри, від самих своїх податків існувала і діяла як одна із Помісних Церков у формі Вер ховного Архиепископства. Цей факт потвердив Св. Отець Папа Павло VI 23 грудня 1963 р., заявляючи, що Київсько-Галицький Митрополит е Верховним Архиепископом, бо при віднові Галицької Митрополії Папа Пій VII переніс 24 лютого 1807 р. на Галицьку Митрополію права і привілеї Київської Митрополії.

Вкінці II Ватиканський Собор пригадує Східнім і Західнім Церквам: «що вони мають право і обов’язок рядитися своїм окремим правопорядком та й постановляє, щоб права і привілеї Патріярхів, а тим самим і Верховних Архиєпископів, стали обновлені згідно з старинними звичаями кожної Церкви та декретами Вселенських Соборів. А ці права і привілеї є ті, що існували в часі єдности між Сходом і Заходом, хоч треба їх дещо пристосувати до сучасних обставин». Якраз таке пристосування до сучасних вимог, натрапляє на різні перепони наша Церква, про які ми знаємо та й які, Божою волею, вдасться, маємо надію, з часом поконати.

В обличчі тих самих сучасних обставин та й вимог треба нам розуміти тимчасові труднощі, на які натрапляє тепер і Св. Отець Папа Павло VI, без огляду на його найкращу волю, як це він сам особисто заявив в листі до нашого Блаж. Верховного Архиєпископа, щоб остаточно оформити нашу Церкву Патріярхатом, що відповідає нашим історичним змаганням і постановам II Ватиканського Собору.

Тому «прийміть, Дорогі в Христі Брати і Сестри, цю тимчасову відмову в дусі віри і підчинення, зі спокоєм і відданням Божій волі та й в дальшій наполегливій праці, в єдності і любові, для добра наших душ — під проводом нашого Верховного Архиєпископа Кир Йосифа VII.— Водночас ми не повинні закладати рук, але далі провадити та розвивати, як дотепер, а навіть усильніше наше церковне і народне життя в правних межах Верховного Архиєпископства, доки воно не буде завершене Патріярхатом, бо сила Божої справи мусить взяти верх над усякими людськими перешкодами».

Дорогі Брати і Сестри, цього року ми відзначуємо ті роковини Берестейської й Ужгородської Уній, та вони, ці наші ювілейні святкування не можуть залишитись лише спомином і жалінням. Задивлені у світлі постаті наших мучеників і ісповідників за Божу справу і права нашої Церкви, ми повинні відновити нашу святу католицьку віру, що її передав нам рівноапостольський князь Володимир та й яку закріпили творці Унії, як теж її подвижники, мученики і ісповідники в минулому і сучасному. Ми повинні заявити при тому нашу любов і пошану видимому Голові Христової Церкви на землі, Римському Архиєреєві, що несе відповідальність перед Богом за духове добро цілої Христової Церкви, хоч як часами воно могло б бути важко. Наші голови повинні ми клонити перед геройською вірністю в обороні Христової Церкви на Україні і на Закарпатті всіх наших Братів і Сестер та обіцювати їм нашу повну піддержку: молитвою, словом і ділом.

Ми також могутньо протестуємо перед усім світом проти жорстокого дальшого переслідування Українських Церков, так Католицької як і Православної, як теж інших релігійних спільнот у Радянському Союзі. Зокрема ми підносимо гострий протест проти заяви нововибраного Патріярха Російської Церкви, Пімена, який на Соборі тої ж Церкви в Загорську, в місяці червні, заявив, що зліквідований Берестейської Унії в 1946 р. у Львові, а 1950 р. в Пряшеві, належить до великих подій історії московської Церкви. Рівнож, на цьому місці ми заявляємо, перед цілим християнським світом, що Російська Церква ніколи не мала та й немає сьогодні жодного права говорити в імені Української Христової Церкви.

Вкінці ми єпископи взиваємо всі наші єпархії, екзархати, парохії та й широкий загал вірних, враз із церковними і церковногромадськими установами, щоб належно відзначити в себе ці роковини Берестейської та Ужгородської Уній з Католицькою Вселенською Церквою.

Нехай св. священомученик Йосафат, найбільший подвижник релігійної єдности в нашому народі, якого мощі спочивають тут в базиліці св. Петра, біля гробу св. Петра, вставляється до нашого Спасителя, за посередництвом Верховного Апостола, на якому Христос побудував свою Церкву, щоб він ласкаво зглянувся над нашою страдальною Церквою та поневоленим українським народом на Східніх Землях та й подав їм чимскорше повну перемогу в їхньому затяжному змаганні за належні права нашої св. Церкви та й за незалежність українського народу.

Це Послання Синод поручає всім Впр. і Всеч. Отцям Душпастирям прочитати при нагоді Богослужби своїм вірним.

Дано в Римі, дня 18/31 жовтня 1971 у свято св. Апостола і Євангелиста Луки.