III. СЛУЖИТЕЛЬ І ПРИЙМНИК ТАЙНИ МИРОПОМАЗАННЯ

4-а теза: Звичайним служителем тайни Миропомазання є єпископ, 2) надзвичайним священик, 3) приємником кожний охрещений, що не миропомазаний. Перша частина є догма віри, друга і третя загальна теол. думка.

І. ПОЯСНЕННЯ

Звичайним служителем є той, що може важно уділити тайни, зн. що силою свячень стає спосібним до важного повнення душпастирського уряду і тим то має право і обов'язок важно уділяти тайни. Надзвичайний служитель виключно з окремого уповноваження може заступити в чинностях звичайного служителя. Звичайний служитель Миропомазання є єпископ, надзвичайний священик. Уповноваження є конечне не тільки до дозволеного, але й до важного уділення тайни. Уповноваження може наступити силою акту зверхника, що має до цього право, або на основі загального звичаю. На такій основі і священики у Східній Церкві є надзвичайними служителями. Що єпископ є звичайним служителем тайни Миропомазання, це — догма, але чи на основі Божого чи церковного права — це є отверта квестія. Правдоподібніша є думка, що на основі Божого права.

ІІ. ПРОТИВНИКИ

Фотій, вальдензи, альбіґензи, віклефіти і гусити вчили, що священик є звичайним служителем. На Заході цю науку ширив також Ришард Фицральф, архиєп. Армах в Еспанії (†1360), званий полатинськи (Richardus Armachanus або Armaghanus), в творі Summa in questionibus armenorum et graecorum. І тепер деякі нез'єдинені учать, що священики нарівні з єпископами є служителями Миропомазання. (Макарій ст. 361/2, пор. Сильвестер, Опытъ IV, 457 і ін.).

ІІІ. РІШЕННЯ ЦЕРКВИ

Тридентський Собор здефініював, що звичайним служителем є єпископ: «S.q.d. sanctae confirmationis ordinarium ministrum non esse solum episcopum, sed quemvis simplicem sacerdotem, A S » (Denz. 873, пор. 697). Таксамо є рішене, що Миропомазання задля характеру не можна повторювати. (Denz. 852).

IV. ДОКАЗ

1. Св. Письмо. З Діяній Ап. (гл. 8 Петро і Іван в Самарії — і гл. 19: св. Павло в Єфезі) слідує, що апостоли уділяли Св. Духа. А що тільки єпископи в першу чергу і силою свойого уряду є наслідниками апостолів, отже єпископи є звичайними служителями Миропомазання. Про уділювання Миропомазання священиками св. Письмо не згадує. Дальше, з Діяній слідує, що апостоли уділяли Св. Духа тільки охрещеним. Петро і Іван прийшли до охрещених вже самарян, щоб уділити їм тайни Миропомазання. Між ними мусіли бути і мужчини і жінки і діти. Апостоли не робили між ними жадної різниці.

2. Передання. І) а) Наведені в попередніх тезах свідоцтва Отців, подтверджують догму про єпископа, як звичайного служителя тайни Миропомазання. Пригадаймо ще й Канони Іполита (ІІІ ст.), які постановляють:

« Єпископ, положивши руку на всіх охрещених, так молиться, кажучи: Дякуємо Тобі (н. 136). Подібно в Sacramentarium Gregor.: « Pontifex... confirmet eos (baptizatos)... et levata manu sua super capite omnium dicit: Omnipotens sempiterne Deus... » (n. 74, MSL 78, 90). Коли пресвитери уділяли Хрещення, то все ж помазання миром на чолі довершував сам єпископ. Так між іншими, говорить св. Кипріян: « Quod nunc quoque apud nos geritur, ut, qui in Ecclesia baptizantur, praepositis Ecclesiae offerantur... et signaculo dominico consummentur » (Ep. 73, 9). Відоме є признання св. Єроніма, що єпископи виїзджали до довкільних міст і сіл, щоб миропомазувати: Episcopus ad invocationem Sancti Spiritus manum impositurus excurrat. (Adv. Lucif. n. 8. MSL 23, 172). Замітне є теж свідоцтво Фірміліяна, як єпископа на Сході: « Omnis potestas et gratia in Ecclesia constituta est, ubi praesident maiores natu, qui et baptizandi et manum imponendi, et ordinandi possident potestatem (MSL 3, 1161). Св. Іван Хризостом уважає уділювання Св. Духа прероґативою апостолів і корифеїв (єпископів) — doron exaireton (гл. поп. тезу).

б) Папа Корнелій закидає Новаціянові, що не був миропомазаний єпископом: neque ab episcopo consignatus est. Папа Інокентій І каже: Presbyteri licet secundi sint sacerdotes, pontificatus tamen apicem non habent. Hoc autem pontificium solis deberi episcopis, ut vel consignent vel Paracletum Spiritum tradant, non solum consuetudo ecclesiastica demonstrat, verum et illa lectio Actuum apostolorum, quae asserit Petrum et Joannem esse directos, qui iam baptizatis traderent Spiritum Sum, (Denz. 98). Так само говорить папа Євген IV в декреті для Вірмен (Denz. 697). Собор в Ельвірі (300 р. can. 38) не зараджував цьому, що вмирали неофіти не миропомазані, з тої причини, що не могли дістатися до єпископа.

ІІ) Знане є, що в Східній Церкві від давніх часів з правила священики уділють Миропомазання зараз по хрещенні, і ніхто не оспорював з того огляду важности Миропомазання. « Апостольські постанови » (400 р.) говорять, що священик миропомазує, але не святить (cheirothe- tei u cheirotonei Ἐπίσκοπος εὐλογεῖ, οὐκ εὐλογεῖται· χειροθετεῖ, χειροτονεῖ, προσφέρει... πρεσβύτερος εὐλογεῖ, οὐκ εὐλογεῖται· VIII, 28, 3. MSG 1, 1124AB). Св. Іван Хризостом, хоч признавав Миропомазання прероґативою єпископів, все ж свідчить він, що й священики миропомазували. З емфазою підкреслює, що: священики мають таку саму власть священства, як єпископи, крім рукоположення на священиків » καὶ ἃ περὶ ἐπισκόπων εἶπε, ταῦτα καὶ πρεσβυτέροις ἁρμόττει. Τῇ γὰρ χειροτονίᾳ μόνῃ ὑπερβεβήκασι, καὶ τούτῳ μόνον δοκοῦσι πλεονεκτεῖν τοὺς πρεσβυτέρους. (11 Гом. до І Тим. 3. MSG 62, 553).

Таксамо автор твору « Quaestiones Veteris et Nov. Testamenti » (IV ст.) свідчить, що в Олександрії з правила священики миропомазували: « Nam in Alexandria et per totam Aegyptum, si desit episcopus, consecrat presbyter (q. 101, MSL 35, 2306). В латинській Церкві таку власть уділяли папи і про це свідчать: папа Григорій Вел. (Ep. IV, 26. MSL 77, 696, ubi episcopi desunt, ut presbyteri etiam in frontibus baptizandos chrismate tangere debeant concedimus), Николай IV, Іван ХІІ, Урбан V, Євгеній IV і ін. Тому і папа Бенедикт XIV робить висновок: « Quare non videtur hodie fas esse potestatem de qua olim disceptabatur, summo pontifici abiudicare (De syn. dioec. VII, c. 7. u. 6. сл.). Новий Кодекс уділює з права кардиналам, опатам і апост. делеґатам владу миропомазування (C.J.C. c. 782, 3). Крім цього папи уділяли цю владу і місіонарям.

Чи в лат. Церкві єпископи мають право депутувати священиків до Миропомазування, нема однозгідної думки між теологами. На ділі Апост. Престіл зарезервував цю владу, (як зміну обряду, впровадження літург. мови і ін.) для себе. Це слідно теж із запитів папи Климентія VI (1351) до вірм. патріярха Консолятора... solum per Rom. Pontificem, plenitudinem potestatis habentem possit dispensatio sacramenti confirmationis presbyteris, qui non sunt episcopi, committi (Denz. 573). Уділення лат. єпископом права Миропомазування священикові уважає папа Бенедикт XIV неважним — irritam fore confirmationem a simplici presbytero latino ex sola episcopi delegatione collatam, quia Sedes Apostolica id iuris sibi unice reservavit. (De synod. dioec. VII, 8, 7). На тій основі заборонив був папа Бенедикт XIV священикам візант. обряду миропомазувати в Італії. Значиться, їм була відобрана влада миропомазування (Denz. 1458). Одначе єпископові не може папа уневажнити акту миропомазання навіть через суспензу і ексскомуніку, бо Миропомазання є актом єпископського чину.

3. Розумові рації. І) подає аналогічну рацію, а саме що приймати до війська належить до провідників. А що такими в Христовій Церкві є єпископи, отже до них належить уділювання Миропомазання. Св. Тома пояснює ще так: « In quolibet opere, ultima consummatio supremae arti aut virtuti reservatur... unde epistola, quae a notario scribitur, a domino Papa signatur. Fideles autem Christi sunt quoddam divinum opus, secundum illud 1 Cor. 3, 9 — Dei aedificatio estis. Sunt etiam quasi quaedam epistola Spiritu Dei scripta, sicut dicitur 2 Cor 3, 3. Hoc autem Confirmationis sacramentum est quasi ultima consummatio sacramenti baptismi, ita scilicet quod per Baptismum aedificatur homo in domum spiritualem et conscribitur quasi quaedam spiritualis epistola. Sed per sacramentum Confirmationis, quasi domus aedificata dedicatur in templum Spiritus Si et quasi epistola conscripta signatur signo crucis. Et ideo collatio huius sacramenti episcopis reservatur qui obtinent summam potestatem in Ecclesia » (S. th. 3. q. 72. a. 11).

Завершення мистецького твору належить до верховного архітекта, підписання документу до найвищого урядовця. Нав’язуючи до листа св. Павла до Коринтян, каже св. Тома, що охрещені є будівлею Св. Духа і є письмом. Миропомазання завершує будівлю і підписує лист.

ІІ) Вправді в першу чергу, належить уділювання Миропомазання до єпископа, одначе його може заступати і священик. Буває, що в армії вождь доручає і нижчим зверхникам переводити набір війська. Так і в Христовій Церкві може папа поручити миропомазування священикам, і то тільки священикам. Бо вони мають власть над Євхаристійним тілом, тому можуть мати і над містичним тілом. Єпископський характер є повною причиною з боку служителя, а в священика священичий характер є основою до служення тайни Миропомазання. Що священик не може бути служителем, навіть надзвичайним, Миропомазання, т. є на основі депутації, учили колись Гуґо св. Викторинський — Hugo Victorinus (De sacr. II, 7, c. 2) — Дуранд (Durandus, In IV, d. 7. q. 3). Одначе цю думку відкинули теологи з огляду на противну практику Церкви. Зокрема не дається вона ніяк погодити з традицією Східної Церкви.

Що диякон не може миропомазувати, це не улягає жодному сумнівові. Не може він теж і одержати відпоручення, бо він не має влади над містичним і реальним тілом Христа. Впрочім рішальною є воля Христа, яка слідна є з Передання. Тому отже є неважним Миропомазання, доконане дияконом, навіть якщо б він мав повновласть від папи. Навпаки є важне Миропомазання, уділене єпископом-єретиком, суспендованим і екскомунікованим, і то без уваги на папську заборону.

Виринає тепер дуже важна проблема, в який спосіб і на якій догматичній основі стає священик-пресвітер надзвичайним служителем Миропомазання. Трудність лежить у тому, що священик може важно миропомазувати або на основі єрейських свячень, або на основі одержаної юрисдикції. Тимчасом всі католицькі богослови згідні в тому, що Миропомазання, довершене священиком без уповажнення, є неважне. Не є уповажнення теж актом юрисдикції, бо Миропомазання, доконане єпископом, що стратив юрисдикцію, є важне. Слідує з того, що до важности Миропомазання, уділеного священиком, є конечні і священичі свячення і уповажнення єпископа згл. папи.

Найперше треба підкреслити, що священик стає надзвичайним служителем через уповажнююче відпоручення зверхника. Сказано — на основі відпоручення, депутації, а не делеґації, себто юрисдикції, як напр. в тайні Сповіді, бо Миропомазання не є актом юрисдикції, тільки свячень. Тому отже саме уділення тайни Миропомазання є актом Священства. А якщо так, то виходило б, що Миропомазання є важне і без уповажнення, як кожна інша уділена священиком тайна, крім Священства.

Різні розв’язки подають богослови, але жодна не розв’язує вповні трудности. Деякі кажуть, що папське відпоручення не є самим зовнішнім дозволом, але і внутрішньо доповнює єрейські свячення і священичий характер. Тим отже доповнює папа в священика недостачу того, що є в єпископа силою свячень. На основі цього доповнення стає священик надзвичайним служителем. І так Білюарт і томісти кажуть: Confirmare iure ordinario esse actum ordinis episcopalis; confirmare autem iure extraordinario esse actum ordinis sacerdotalis, quatenus per illum confertur potestas inchoata et incompleta ad confirmandum, quae per legitimam dispensationem Ecclesiae perficitur et completur» (De confirm. a.7.ob.2.d.17. вірцбурське видання). Все ж таки остає неясне, як поза уділенням в тайні Священства, власть Миропомазання можна доповнити, коли Миропомазання, як сказано, не є актом юрисдикції, але чину.

Друга група богословів (Суарез — De confirm. disp. 36. sect. 2, i iн.) каже, що папська повновласть зовнішньо доповнює достойність священика, яке разом з священичим характером робить священика служителем Миропомазання. Подібної думки є теж і Танкерей (Synopsis III, 27, Parisiis 1929, 403 слід.), а саме, що Миропомазання вимагає визначного достоїнства — dignitatem quandam excellentem, яка корінно — radicaliter, міститься вже в священичім характері, але вимагає окремої депутації від папи. Розв’язка незадовільна, бо як гідність, уділена поза тайною Священства, може доповнювати характер. Вона радше є церковним благословенням, яке не може входити в сущність тайни, над якою Церква не має влади.

Щоб оминути ці труднощі, розв’язує Григорій з Валенції (De confirm. disp. 5. q. 2. punct. 1) питання ось так: З волі Христа єпископ є звичайним служителем, а священик надзвичайним, під умовиною, що папа дасть уповажнення. Розв’язка проста, але на жаль не має підтвердження в св. Письмі і Переданні. Цікава є гіпотеза Штравба і Лєрхера. Священик одержує уповажнення від зверхника, а безпосередньо від Бога власть після того, як одержав уповноважнення. Якщо б зверхник, папа, сам безпосередньо уділяв власть надзвичайного служителя, то уділяв би на постійно, як акт чину Священства, і не міг би відкликати її, як напр. приймати Євхар. Жертву. Тимчасом папа може відкликати право миропомазування і уділити священикові власть миропомазування, навіть якщо сам був би по виборі щойно дияконом. Звісна є засада, nemo dat, quod non habet. Якщо б папа давав власть миропомазування сам безпосередньо, так арґументують вони, то міг би уділити її вже як диякон. Тимчасом папа-диякон не може миропомазувати, а тим самим не може безпосередньо давати власти на уділення цеї тайни. Оставало б, що власть є актом юрисдикції. Сказано, що такою вона не є, бо може суспендований єпископ важно миропомазувати, отже остає тільки можливість, що папа назначує підмет, а Христос безпосередньо дає власть, і то в надзвичайний спосіб, бо в пресвітерських свяченнях священик не одержує цеї власти. Ця думка була б приємлива, але на жаль в св. Письмі і Переданні нема натяків на те, що Христос уділює такі власті поза тайною Священства.

Остається отже ще одна розв’язка, а саме, священик одержує власть миропомазувати в єрейських свяченнях і її основою є священичий характер. Одначе ця власть священика є ще зв’язана. Папа не уділює нової власти, доповнюючої священство, але увільнює її від зв’язання. Цей погляд заступають за Томою (In IV. d. 7. q. 3. a. 1. sol. 3) новіші теологи, як Дікамп, Снятицкі, Шмавс і ін.

Власть поручати миропомазувати має в першу чергу Вселенський архиєрей, який має повну і верховну власть в Христовій Церкві. Він може частинно уділяти її єпископам, а з нею і власть миропомазувати, а єпископи священикам. Бо власть папи, депутавати до уділення Миропомазання, не є невідлучна від Апост. Престолу, як напр. опреділення правд віри ex cathedra.

Саме на Сході виконували патріярхи і митрополити таку власть, яка не переступала їх спромоги в управі Церквою. На цій основі одержували від них і священики власть миропомазування. Так говорив Аркудій: Tutissimum est dicere, graecorum presbyteros per suos patriarchas et antistites eiusmodi facultatem a s. pontifice obtinuisse, a quo omnis iurisdictio quasi a capite in alios veluti membra immediate vel mediate derivatur et diffunditur » (De concord. Eccl. occid. et orient. (1619) II, 15).

Накінець остає ще питання великої ваги для наших священиків, яке викликало деяке замішання, а саме, чи важне є Миропомазання, уділене священиком візантійського обряду вірному лат. обряду, СІС, стверджуючи важність тайни Миропомазання, довершеної священиком Східної Церкви — додає: « Nefas est presbyteris ritus orientalis, qui facultate vel privilegio gaudent confirmationem una cum baptismo, infantibus sui ritus conferendi, eandem ministrare infantibus latini ritus » (Can. 782, 5). Значиться, Миропомазання буде важне, лише недозволене (nefas). Тому і Нольдін (De Sacram. Oeniponte 1941, 27-92) каже: « Presbyteri Ritus orientalis, qui ex antiqua consuetudine privilegio generali gaudent illicite agerent, si confirmationem infantibus latini ritus darent. Якщо Апост. Престіл виразно відбрав уповажнення миропомазувати священикам візант. обряду вірних латинського обряду, як це було в Італії та на поблизьких островах Альбанії, Болгарії, Кипрі й ливанським Маронітам, то таке Миропомазання було б неважне. Коли одначе миропомазував би наш єпископ латинських вірних, навіть мимо папської заборони, то таке Миропомазання буде важне.

Щодо нез’єдинених священиків, то таксамо їх тайни Миропомазання важні, якщо виразно не була відкликана їх власть Апост. Престолом: « ubicunque facultas (confirmandi) non fuit expresse revocata ». (Decret. s. Officii 15 Jan. 1766, in Conc. rec. coll. las. VI, 569).

ІІІ) Що Миропомазання уділювано тільки охрещеним, є теж очевидним з наведених текстів Передання. Така була практика в цілій Церкві, що по Хрещенні миропомазували. (Тертуліян, Кирило Єрус., Лаодик. Собор і т.д.). Щойно в ХІІІ ст. витворився в лат. Церкві, крім Еспанії і лат. Америки, звичай миропомазувати аж дорослих хрещенців. Східна практика має це за собою, що охрещені миропомазані не є позбавлені печаті, більшої благодати і небесної слави, якщо б умерли як немовлята.

Впрочім і СІС завертає тепер дещо до давньої практики: « Licet sacramenti confirmationis administratio convenienter in ecclesia latina differatur ad septimum circiter aetatis annum, nihilominus etiam antea conferri potest, si infans in mortis periculo sit constitutus, vel ministro id expedire ob iustas et graves causas videatur. (Can. 788). Практика миропомазування дітей має за собою дуже поважні богословські рації. Навіть, коли миропомазувана дитина живе, то вона ззарання виростає утверджена Св. Духом у вірі. Тому й о. Жюжі, наводячи закиди нез’єдинених теологів в справі відкладання Миропомазання, висловлює від себе побажання, щоб повновласті латинських священиків були поширені Апостольським Престолом. « Latini praeterea dicunt ad hoc sacramentum accedere oportere cum debita ac conscia animi praeparatione, ut maiores inde capiatur sanctificationis fructus; cuius praeparationis incapaces prorsus exstant parvuli discretionis nondum compotes. Verum nonne huius modi ratio cum Catholicorum doctrina de efficacia sacramentorum es opere operato manifesto pugnat? Nonne ad illam iure provocare quis poterit ad impugnandum usum infantes baptizandi? Num Jesus Christus aliquam certam aetatem decreverit ad gratiae suae communicationem requisitam? Ita theologi dissidentes, qui sane argumentis huiusmodi nostris haud grave negotium contrahent; negotium vero nullum exstaret, si presbyteris latinis, deficiente episcopo, confirmandi in mortis periculo facultas concederetur. (Theol. dogm. III, 175).

Як при Хрещенні, так і при тайні Миропомазання з прадавнього церковного звичаю були куми, які мають помогти і впровадити миропомазуваного до боротьби за Христа.