top of page

III. Служитель і Приймник тайни Хрещення

5-а теза: Служителем тайни Хрещення є 1) священик, хоч 2) кожна людина може важно хрестити і 3) кожна неохрещена особа може важно прийняти хрещення. Перша і третя частини є загально богословською думкою. Друга є догмою віри.

I. ПОЯСНЕННЯ І СТАН КВЕСТІЇ

Як сказали ми в загальній науці про тайни, служителем є той, що в імені Церкви, це є з приписаними обрядами, справує тайну Хрещення. Ним може бути в першу чергу єпископ згл. пресвітер, а з їх поручення надзвичайним служителем диякон. Важно уділити тайну Хрещення може кожна людина, що є при умі. Якщо заходить конечна причина (недуга, небезпека смерти, недостача священика і т.д.), то не лише важно, але і дозволено може кожний охрестити. Теза є не лише дисциплінарним законом, але і правдою віри. Тому догмою віри є, що кожна людина, яка має намір сповнити акт Церкви, може важно охрестити. Догмою віри є також, що важно охрестити може і єретик. Самого себе охрестити ніхто не може, бо в формі хрещення є зазначена різниця між хрестителем і хрещенцем. (Пор. заяву папи Іннокента III, 1198-1216. Denz. 413). Кромі того Хрещення є надприродним родженням, а родити себе ніхто не може. Від дорослих хрещенців вимагається бодай несовершеного жалю за свої гріхи і бодай габітуального наміру прийняти Хрещення.

II. РІШЕННЯ ЦЕРКВИ

Відоме вже є рішення II Мілевит. Собору: «Quicunque parvulos recentes ab uteris matrum baptizandos negat... a.s. (Denz. 102). IV лятеранський Собор здефініював: Sacramentum baptismi... a quocunque rite collatum proficit ad salutem (Denz. 430). Тридентський Собор рішив, що Хрещення, довершене єретиками, є важне. (Denz. 860). Si quis parvulos recentes ab uteris matrum baptizandos negat, etiamsi fuerint a baptizatis parentibus orti... a.s. (Denz. 791).

III. ПРОТИВНИКИ

Противниками є протестанти. Анабаптисти вчать, що дітей не можна важно хрестити. Проповідниками анабаптистів були в Німеччині Тома Мунцер (Thomas Munzer, †1525), в Голяндії Менно Сімонс (Menno Simons, † коло 1560). Від нього звуться прихильники Меннонітами. Модерністи уважали, що хрещення дітей було впроваджене церковною дисципліною. (Denz. 2043). Московський Синод 1620 р. узнав Хрещення католиків неважним. Це рішення відкликано 1667 р. Московська церква признала теж 1757 р. Хрещення протестантів. Нез'єдинена українська Церква признавала завжди Хрещення католиків. Митрофан Критопул уважає за кальвіністами, що приємниками тайн є предистиновані (Conf. 5).

IV. ДОКАЗ

1. Св. Письмо (I і II) Служителями Хрещення є ті, яким Христос поручив хрестити. А що Христос дав поручення хрестити всім апостолам, згл. їх наслідникам, єпископам і їх помічникам пресвітерам, отже єпископи, згл. священики, є служителями тайни Хрещення. «Одинадцять же учеників пішло в Галилею, на гору, де казав їм Ісус. І побачивши його, поклонилися, а інші сумнівалися. А Ісус, приступивши, промовив до них, кажучи: Дана мені всяка власть... Ідіть отже, навчайте всі народи, хрестячи їх...» (Мт. 28, 16-19). З апост. Діянь виходить, що самі апостоли не хрестили всіх, але поручали дияконам. Диякон Филип хрестив у Самарії (Діян. 8, 12). Св. Петро велів охрестити своїм помічникам сотника Корнелія і його дім — iussit eos baptizari (Дії. 10, 48). Св. Павла охрестив ученик Ананія (Дії. 9, 10). Св. Петро являється в першу чергу служителем (minister ordinarius) Хрещення. Апостоли поручали отже Хрещення іншим, себто своїм помічникам, якими були пресвітери і диякони. «Бо Христос не післав мене хрестити, а проповідати євангеліє» (І Кор. 1, 17). Уповажнювати хрестити належить тому до Церкви.

(III) Що тільки кожна неохрещена людина може прийняти Хрещення, слідує з конечности Хрещення, як засобу до спасення. Хрещення впроваджує до Церкви і тому тільки ті, що нехрещені, це є, що не належать до Церкви, можуть його прийняти. Наказ Христа відноситься до неохрещених, живих, а не мертвих (навчайте їх) народів, і не до ангелів. Св. Павло згадує про заступне Хрещення мертвих (І Кор. 15, 29), немов би Коринтяни мали хреститися за померших, що померли без Хрещення. Поминаючи неясність самого тексту, св. Павло аргументує лише ad hominem, не даючи жадного дозволу на таке евентуальне надужиття: «Коли померші зовсім не воскреснуть, чого ж і хрестяться за них». Все ж таки Хрещення уділювано би не мерцям, але живим для мертвих.

Від дорослих хрещенців вимагає св. Письмо віри. Хто увірить і охреститься, спасений буде (Мк. 16, 16). А ті, що прийняли його бесіду, охрестилися (Дії. 2, 41). « І сказав Филип до етіопця: Коли віриш усім серцем, можна тобі уділити хрещення» (Дії. 8, 37). Крім віри є конечний і жаль: По проповіді св. Петра в Єрусалимі, слухачі « сокрушилися серцем » і питалися, що мають робити, і почули відповідь: « Покайтеся і нехай охреститься кожний » (Дії. 2, 31. 38). « Покайтеся і наверніться, щоб очистилися від ваших гріхів » — кликав св. Петро в святині до неохрещених жидів » (Дії. 3, 19). Про Хрещення дітей нема в св. Письмі виразного доказу. Одначе можна зробити висновок, що коли хрестили цілі родини, то мусіли там бути і діти (Діян. 16, 15. 33; І Кор. 1, 16), тим більше, що Христовий наказ відродження і Хрещення відноситься до всіх людей. Коли ж обрізування було старозавітнім Хрещенням і відносилося до малих хлопчиків, то послідовно і Хрещення до немовлят: « Обрізані нерукотворним обрізанням, відложенням гріховної тілесної плоти, обрізанням Христовим, погребані з ним в Хрещенні » (Кол. 2, 11).

2. Передання. Основніше ясує сказане в св. Письмі про служителя і підмет Хрещення — передання. (І) Св. Ігнатій в листі до Смирнян пише: « Є недозволене без єпископа хрестити і справувати св. Трапезу » (Smyrn. 8, 2. Funk, I, 282). Тертуліян: « Dandi (bapt.) habet quidem ius summus sacerdos, qui est episcopus, dehinc presbyteri et diaconi, non tamen sine episcopi auctoritate propter ecclesiae » (De bapt. 17, MSL 1, 1326/7). Св. Кипріян каже: « Intelligimus non nisi ecclesiae praepositis et in evangelica lege ac dominica ordinacione fundatis licere baptizare, nec posse quemquam contra episcopos et sacerdotes usurpare sibi aliquid, quod non sit sui iuris et potestatis » (Ep. 73, ad. Jubaj. 7, 8. MSL 3, 1159/60). Рівнож у св. Єроніма читаємо: « Inde venit, ut sine chrismate et episcopi iussione neque presbyter neque diaconus ius habeat baptizandi » (Dial. adv. Lucif., 9. MSL 23, 173). Про св. Амвросія пише його життєписець: « (Erat) in rebus etiam divinis implendis fortissimus in tantum, ut quod solitus erat circa baptizandos solus implere, quinque postea episcopi tempore quo decessit vix implerent. (De vita S. Ambrosii 38. MSL 14, 42/3). Тому до XI ст. було на Заході переконання, що пресвітер може хрестити тільки за дозволом єпископа. Від XI ст. перемогло переконання, що звичайним служителем тайни Хрещення є й священик. На Сході в Constitutiones Apostolicae, находимо рішення, яке признає пресвітерам право хрестити на рівні з єпископами. « А прочим духовним, як четцям, співцям, дверникам і помічникам даємо власть хрестити тільки за дозволом єпископів і пресвітерів при помочі дияконів ». (Const. Apost. III, 1. MSG 1, 788). « Neque reliqui clericis potestatem baptizandi facimus, nisi tantum episcopis et presbyteris, ministrantibus diaconis » (L. III, 11).

Авторитативними свідоцтвами навчальної Церкви треба вважати (I) поучення папи Іннокентія І і Гелязія І. Папа Іннокентій І дав таке поручення: « Presbyteris sive extra episcopum, sive praesente episcopo cum baptizant, chrismate baptizatos ungere licet, sed quod ab episcopo fuerit consecratum; non tamen frontem ex eodem oleo signare, quod solis debetur episcopis, cum tradunt Spiritum paracletum » (Ep. 25, ad. Decent. 3, Denz. 98). Папа Гелязій І (†496) постановляє: « Diaconi absque episcopo vel presbytero baptizare non audeant, nisi praedictis fortasse officiis longius constitutis necessitas extrema compellat » (Ep. ad. ep. Lucanice c. 7. MSL 59, 51). Декрет для Вірмен каже: « Minister huius sacramenti est sacerdos, cui ex officio competit baptizare. (Denz. 696).

Спір в справі Хрещення єретиків рішив папа Стефан І проти св. Кипріяна (†258). За цим рішенням пішов Нікейський Собор (325).

(II) Про важність Хрещення, що його уділюють світські люди, пише Тертуліян: « Alioquin et iam laicis ius est. Quod enim ex aequo (зарівно, без різниці) accipitur, ex aequo dari potest... Baptismus aeque Dei census ab omnibus exerceri potest... Sufficiat scilicet, in necessitatibus ut utaris, sicubi aut loci aut temporis, aut personae conditio compellit. (De bapt. c. 17. MSL 1, 1327/8). Ясне є свідоцтво св. Єроніма: « Si tamen necessitas cogit, scimus etiam licere laicis (baptizare). Ut enim accepit quis, et dare potest. (Dial. adv. Lucif., 9. MSL 23, 173). Ширше розводиться над Хрещенням мирян св. Августин: « Nulla enim cogente necessitate si fiat, alieni muneris (sacerdotis) usurpatio est. Si autem necessitas urgeat, aut nullum aut veniale delictum est. Sed et si nulla necessitate usurpetur et a quolibet cuilibet detur, quod datum fuerit, non potest dici non datum quamvis recte dici possit illicite datum. (Contr. ep. Parmen. II, 13, 29. MSL 43, 71). На іншім місці каже: « Nequaquam dubitarem habere eos baptismum, qui ubicumque et a quibuscunque illud verbis evangelicis consecratum sine sua simulatione et cum aliqua fide suscepissent » (De bapt. VII, 53, 102. MSL 43, 243). Наведені свідоцтва мають на увазі Хрещення, уділене охрещеними мирянами. Св. Августин був тієї думки, що важне є Хрещення уділене поганами. Тому, що жаден Собор не зайняв у цій справі становища, не висував він своєї думки наперед. (De bapt. VII, 53, 102. MSL 43, 243). Пор. Contr. ep. Parmen. II, 13, 30 MSL 43, 72. Haec quidem alia quaestio, utrum et ab iis, qui numquam fuerunt christiani, possit baptismus dari; nec aliquid temere inde affirmandum est sine auctoritate tanti Concilii, quantum tantae rei sufficit.

Східні Отці були під тим оглядом далеко строгіші. Спочатку навіть св. Василій уважав Хрещення, уділене мирянином, за неважне. (Ep. 188, ad. Amph. c. 1. MSG 32, 670). З часом взяла верх на Сході противна думка, під умовиною, що хреститель є сам охрещений. Так рішив відтак і Синод нез'єдинених в Єрусалимі (1672): Служителем є сам священик, хоч коли заходить правдива конечність, тоді кожна людина, лише щоб охрещена. (Hardouin, Concil. XI, 250).

Щодо жінок, то Тертуліян (De bapt. c. 17, MSL 1, 1328/9), IV картагінський Собор (can. 100), Constitutiones Apost. (III, 9. MSG 1, 781/8) і св. Епіфаній (Haer. 79, 3) виступали проти деяких з них (Quintilla, Collyridianae). Це торкалось тих, що хотіли справувати тайни, як Священство. Проти Хрещення з конечности, як такого, довершеного жінками, вони не зверталися.

(II) Собор в Компієнь (Compiègne, 757, can. 12) рішив, що Хрещення уділене поганином є важне. Так само заявив це папа Николай І (866 р.) у відповідь Болгарам на їхній запит. (Denz. 335). В декреті для Вірмен папа Євген IV каже: Etiam laicus vel mulier, immo etiam paganus et haereticus baptizare potest, dummodo formam servet ecclesiae et facere intendat, quod facit ecclesia. (Denz. 696).

(III) Про конечність приготування дорослих до Хрещення свідчить найкраще катихуменат первісної Церкви, в часі якого катихумени вчилися правд віри і приготовлялися до прийняття тайни Хрещення.

Практика хрестити дітей в церкві дуже давня. Вже св. Кипріян поучує єп. Фіда на Синоді в Картагіні (252): « In hoc enim, quod tu putabas esse faciendum, nemo consentit, sed universi potius iudicavimus nulli hominum nato misericordiam Dei et gratiam denegandam (Ep. 64, 2. MSL 3, 1051). Св. Августин робить до цих слів таку заввагу: « Beatus quidem Cyprianus, non aliquod decretum condens novum, sed Ecclesiae fidem firmissimum servans, ad corrigendum eos, qui putabant ante octavum diem nativitatis non esse parvulum baptizandum... mox natum rite baptizari posse cum suis quibusdam co-episcopis censuit ». (Ep. 166, 8, 23. MSL, 33, 731). З східних Отців перший св. Іриней учить загально, що всі повинні охреститися: « (Христос) прийшов сам всіх спасти, всіх кажу, які через Нього відроджуються в Бога: немовлят, дітей, хлопців, молодців і старців. » (Adv. haer. II, 22, 4. MSG 7, 784).

Виразна є наука Орігена: « Церква прийняла передання від апостолів хрестити також дітей. Бо знали ті, яким були повірені тайни Божих містерій, що у всіх є питомі бруди гріху, які треба обмити водою і Св. Духом. (До Рим. V, 9. MSG 14, 1047 B).

Цінні свідоцтва на Хрещення дітей подибуємо в катакомбах. Murtis Verinus зробив такий напис на гробі своїх дітей: Верина одержала (Хрещення) маючи 10 місяців, Фльоріяна 12 місяців ». Інший напис: « Ту спочиває Ахилля, новоохрещена маючи рік і 5 місяць. умер. 23 лютого » (Пор. A. Weber, Die römischen Katakomben, Regensburg 1906, 360). Вправді завівся був звичай в перших сторіччях, передусім в аристократичних домах, відкладати Хрещення на смертне ложе (baptismus clinicorum), але проти цього надужиття стала Церква, як вже сказано, негайно боротися.

(IV) Папа Іннокентій І писав до II Мілевитанського Собору: « Illud quod eos (pelagianos) vestra fraternitas asserit praedicare, parvulos aeternae vitae praemiis etiam sine baptismatis gratia posse donari, perfatum est » (Ep. 30, 5. MSL 20, 592).

3. Розумові рації. Св. Тома так аргументує: « Хто не має влади над євхаристійним тілом, той не має також над містичним тілом, якого членом стає кожний через Хрещення. А що священик має владу над євхаристійним тілом, отже і над містичним. Тим самим священик є служителем тайни Хрещення: Sicut ad sacerdotem pertinet consecrare Eucharistiam... ita ad proprium officium sacerdotis pertinet baptizare; eiusdem enim videtur esse operari totum et partem in toto disponere » (S. th. 3. q. 67. a. 2).

В конечности може охрестити кожний вірний, бо Хрещення є кожному конечне до спасення. Якщо не могла б важно охрестити кожна людина, то для багатьох людей не було б спасення. Отже кожна людина може важно хрестити. « Minister baptismi etiam est quicunque non ordinatus, ne propter defectum baptismi homo salutis suae dispendium patiatur. (S. th. 3. q. 67. a. 3).

Немовлята можна і треба хрестити, бо вони не ставлять з свого боку жодної перепони, а з другого боку тайна діє ex opere operato. Перепоною є воля оставати в грісі, а такої волі немовлята не мають. Чекати аж дитина прийде до уживання розуму було б нерозумним, бо багато з них умирає і були б раз на завжди позбавлені надприродного і небесного життя. Непотрібна є їхня участь до прийняття Хрещення, бо вони стягнули первородний гріх також без своєї співучасти. Отже не діється їм жодна кривда, але навпаки, найбільше добродійство. (S. th. 3. q. 68. a. 9). Накінець, як сказано вище, Бог наложив обов'язок хресту на всіх людей, отже і дітей.

VI. ДОПОВНЕННЯ

1. Хресні батьки (куми — anadochoi — patrini) мали завдання держати при хресті дитину і дбати про її християнське виховання. Про цей прастарий звичай згадує вже Тертуліян. (De bapt. 18. MSL 1, 1330). Св. Тома дає таке пояснення: Spiritualis regeneratio, quae fit per baptismum, assimilatur quodam modo generationi carnali; unde et in spirituali generatione requiritur aliquis, qui fungetur vice nutricis et paedagogi, informando et instruendo eum (baptizatum), quasi novitium in fide. (S. th. 3. q. 67. a. 7).

2. Що діти хрестяться в вірі Церкви або батьків, що ecclesia supplet — Церква доповнює віру в немовлят, це не треба так розуміти, немов би віра батьків чи загалом Церкви була внутрішнім приготуванням до прийняття Хрещення для дитини. Навпаки, як дорослих допроваджує власна віра до хресту, так віра батьків, кровних, знайомих, загалом цілої Церкви є зовнішньою причиною, яка каже уділити Хрещення дітям.

В XVI ст. гуманіст Еразм з Роттердаму домагався, щоб все таки, поминаючи важність уділеного хресту, питати дитину, якщо лиш прийде до розуму, чи вона хоче заховувати християнську віру. Сталось це і вихідною точкою погляду лібералів, що домагалися необмеженої свободи, не вважаючи на Боже зарядження, якого одначе ніхто не може відкликати. Хрещення впроваджує людину до Церкви і вкладає обов'язки і надає права без огляду на особисту згоду. Як у природнім житті дитина підлягає без огляду на особисту згоду і уподобання законам держави, так також стає підчиненим Церкві через надприродне відродження, а не аж через добровільну згоду. Все ж таки людина має свобідну волю рішитися, чи жити розумно згідно з Божими законами, чи нерозумно проти Божих постанов. Тому Тридентський Собор осудив думку Еразма: Si quis dixerit, huiusmodi parvulos baptizatos, cum adoleverint, interrogandos esse, an ratum habere velint, quod patrini eorum nomine, dum baptizarentur, polliciti sunt, et ubi se nolle responderint, suo esse arbitrio relinquendos... donec resipiscant, a.s. (Denz. 870).

Батьки Божим законом (iure divino) є зобов'язані охрестити дитину, якщо заходить небезпека смерти. Поза тим не обов'язує Божий закон, але церковний, по можливості скоро охрестити дитину. Годиться, щоб дитина виростала в ласці Божій і природний розум ззарання був осяяний надприродним світлом. Проти волі батьків хрестити дитину поза небезпекою смерти є недозволено, бо на основі природного права опіка і виховання дитини прислуговують виключно батькам.

3. Щодо помазання при уділюванні Хрещення, то деякі теологи вважають, що це була тайна Миропомазання. Інші (Гайнріх — Ґутберлет) думають, що помазання оливою через священика почалося з того часу, коли окремо стали уділювати Хрещення і Миропомазання. (Дішен — Duchesne). Вони пояснюють це так: В Римі й Олександрії помазування миром починав священик, а довершував сам єпископ знаком хреста на чолі і положенням рук. З практикою окремого уділювання обох тайн, пресвітерське помазування залишилось при Хрещенні як підготування до Миропомазання. Накінець не бракувало таких, що вважали помазання миром складовою частиною Хрещення. Воно означало участь в священстві і царстві Христа, яке дає Хрещення.

герб Йосиф Сліпий
PATRIARCA JOSYF SLIPYJ

Il sito è stato creato esclusivamente per la diffusione dell'eredità di Josyf Slipyj.
Non ha finalità commerciali né è orientato all'ottenimento di profitto.

bottom of page