РОЗДІЛ III. ОСОБИ ТАЙН — УСТАНОВНИК, СЛУЖИТЕЛЬ І ПРИЙМНИК

7-а теза: Христос, як людина, установив сам безпосередньо матерію і форму тайн і тому вони є щодо своєї сущности незмінні. Теологічне певне твердження.

І. ПОЯСНЕННЯ

Тайни, як символічні знаки, є позитивної установи Божої, бо жадне творіння не є в силі зв’язати природній знак з надприродною ласкою і зробити його причиною ласки. Ця найвища влада Бога над тайнами, як головної причини, зветься авторитативна (potestas auctoritatis), і її має, очевидно, Христос як Бог. Рівно ж і як людина Христос має визначну власть над тайнами (potestas excellentiae), бо він заслужив ласку і її уділення, установив знаки, в Його імені уділюються тайни. Тому Він міг також дати ласку без тайн. Св. Тома каже: Quae (potestas) quidem consistit in quattuor: primo quidem in hoc, quod meritum et virtus passionis eius operatur in sacramentis… secundo… quod in eius nomine sacramenta sanctificantur… tertio… quod ipse, qui dedit virtutem sacramentis, potuit instituere sacramenta… quarto… quod ipse potuit effectum sacramentorum sine exteriori sacramento conferre. (S. th. 3, q. 64. a. 3). Отже Христові, як людині, прислуговує право не лиш уділяти тайни, але бути оруддям в руках Бога при установі тайн.

Є трояка можливість при установленні тайн: 1) Бог міг сам установити всі тайни, означити їхню матерію і форму і відповідну ласку, 2) міг установити Христос, як людина, а Бог їх лише потвердити, і 3) звичайна людина з доручення Бога і Христа. В цім третім випадку Христос був би лише посередньо установником тайн. В тезі твердиться: 1) що Христос сам установив сім тайн і призначив їм відповідні надприродні ласки. Це є правдою віри. 2) Христос установив тайни безпосередньо сам, а не через апостолів або Церкву, і це є теологічно певне твердження. Вправді деякі середньовічні богослови думали, що кілька тайн (Миропомазання, Оливопомазання) установили апостоли і Церква. Олександр з Гельс (Sent. IV, q. 9, n. 1) думав, що Миропомазання установили Отці на соборі в Мо (Meaux — consp. Meldense 845 р.), або бодай ближче, під впливом Св. Духа, опреділили їх матерію і форму. Одначе нині ніхто вже не заступає такої думки. Христос установив сам матерію і форму всіх тайн. Тому, коли йде про їх сущність, Церква не може їх зміняти. Нез’єдинені (Ципуновіч, Малиновський) учать, що Христос сам установив тайни. Інші приймають установу тайн від апостолів.

II. ПРОТИВНИКИ

Протестанти твердять, що Христос установив тільки дві (Хрещення і Євхаристію), згляд. три тайни (і Покаяння). Раціоналісти загалом перечать установу тайн Христом. Подібно писали модерністи, що тайни не походять від Христа, лише згодом витворилися в Церкві. (A. Loisy, Autour d’un petit livre. Paris 1903).

III. РІШЕННЯ ЦЕРКВИ

Тридентський Собор здефініював проти протестантів: S.q.d. sacramenta N.L. non fuisse omnia a Jesu Christo D.N. instituta, a.s. (Sess. 7. can. 1. Denz. B. 844). Подібно виразно говорить Собор про Христову установу тайни Євхаристії, Покаяння, Оливопомазання, Священства (Denz. B. 894, 908, 949).

Папа Пій X осудив модерністів: Ecclesia et sacramenta a Christo ipso instituta minime credenda sunt… Attamen Ecclesiam et sacramenta mediate a Christo fuisse instituta retinendum est. (Denz. B. 2088). Sacramenta ortum habuerunt ex eo, quod apostoli eorumque successores ideam aliquam et intentionem Christi, suadentibus et moventibus circumstantiis et eventibus, interpretati sunt » (2040).

IV. ДОКАЗ

1. Св. Письмо. а) З Євангелій, апостольських діянь і листів знаємо, що Христос установив тайни Хрещення, Євхаристії, Покаяння і Священства. Про інші говорять апостоли, що їх уділяли вірним. Ніде нема згадки, щоб апостоли установили якубудь тайну. Отже всі тайни установив сам Христос.

Друга передпосилка ясна. Першу доказуємо: По воскресенні сказав Христос: Ідіть отже, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Св. Духа (Мт. 28,19). Покаяння: Прийміть Духа Св.: кому відпустите гріхи, відпустяться, кому задержите, задержаться (Ів. 20,22). Євхаристію і Священство установив на тайній вечері: Це є моє тіло, що за вас дається і т.д. Робіть це на мій спомин (Лук. 22,19; і Кор. 2, 23-26). Про уділення Миропомазання говориться в Діях 8,17, Оливопомазання Як. 5,14, Подружжя Еф. 5,25. Що апостоли прийняли установлення цих трьох тайн також від Христа, можна вносити з того, що він через сорок днів показувався їм і говорив про Боже царство: λέγων τὰ περὶ τῆς βασιλείας τοῦ θεοῦ (Дії. 1,3). Без сумніву в основі царства Божого лежать також тайни і про них почував Христос апостолів. В зв’язку з тим говорить св. Лев, папа: Non ergo ii dies, dilectissimi, qui inter resurrectionem Domini ascensionemque fluxerunt, otioso transiere decursu; sed magna in his confirmata sacramenta, magna sunt revelata mysteria » (Sermo 73. Sermo 1. de ascen. c. 2. MSL 54, 395).

б) Св. Павло виразно говорить: Так нехай уважає нас чоловік слугами Христовими і завідателями тайн Божих (1 Кор. 4,1). Слуги й завідателі не є установники тайн. Отже апостоли не установили тайн, тільки сам Христос. Св. Павло був би певно не замовчав властих установлень, якщо б апостоли тут були б її одержали. Навпаки він каже: Що ж є Аполлос? А що Павло? Слуги, що через них ви увірували » (1 Кор. 3,4).

в) В Корінті виринули були спори між вірними: Говорю ж те, що кожний з вас каже: Я Павлів, а я Аполлосів, а я Кифин, а я Христів. Чи розділився Христос? Чи Павла за вас розп’ято? Або чи в ім’я Павла ви охрещені? (1 Кор. 1,12 сл.). А що аргументація св. Павла тратила б силу, якщо Хрещення й інші тайни установив би котрийсь з апостолів, отже Христос установив Хрещення й інші тайни. Інакше вірні могли б до деякої міри говорити, що вони Павлові, Кифині і т.д., бо прийняли установлені ними тайни.

г) На основі доказів св. Письма можна дальше так аргументувати: Христос установив Сам тайни. А що тайни складаються з матерії і форми, отже Христос Сам установив матерію і форму тайн.

2. Передання. а) Св. Отці виразно не говорять, що всі сім тайн установив Христос. Як сказано вище, вони взагалі не називають семичного числа тайн. Все ж таки, коли викладають науку, або згадують про поодинокі тайни, приписують їх установлення Христові. Св. Василій учить, що Хрещення є установлене Христом, і тому не можна його зміняти. В противнім випадку це потягало б за собою позбавлення вічного життя: « А я видався чимсь, що Апостол згадує також лиш самого Духа в Хрещенні. ”Бо ми всі” — каже — в однім Дусі охрещені в одно тіло (1 Кор. 12,13) », з цим згоджується і те: Ви будете охрещені Духом Святим (Лук. 3,16) ». (Діян. 1,5) « і той хреститиме вас Духом Святим ». « Та все ж ніхто не скаже, що довершене Хрещення, в якім призвано само ім’я Духа. Треба задовго оставити непорушене Передання, яке дане в животворній ласці. Бо хто увільнив наше життя від зіпсуття, дав нам власть обнови; ця власть має невимовну причину і закриту в тайні та при тім дає велике спасення душам так, що додати або відняти щось з того, значило б, позбавити себе вічного життя. ». Ἀλλ᾽ οὐ παρὰ τοῦτο τέλειον ἂν τὶς εἴποι βάπτισμα ὃ μόνον τὸ ὄνομα τοῦ Πνεύματος ἐπεκλήθη, χρῇ γὰρ ἀπαράτμητον μένειν εἰς τὴν ἐν τῷ ἔγνωσται χάριν δεδομένην παράδοσιν. Ὁ γὰρ λυτρωσάμενος ἐκ φθορᾶς τὴν ζωὴν, ἡμῶν δὲδωκεν δύναμιν ἀνακαινώσεως, ἄρρητον μὲν ἔχουσαν τὴν αἰτίαν καὶ ἐν μυστηρίῳ κατοχυρωμένην, μεγάλην δὲ ταῖς ψυχαῖς, τὴν σωτηρίαν φέρουσαν· ὥστε τὸ προσθεῖναί τι ἢ ἀφελεῖν ζωῆς ἐστιν ἀδολου προδήλως ἔκπτωσις. (Пр св. Духа, гл. 12, 14 MSG, 32,117A). В творі Псевдо-Амврозія читаємо: Ergo auctor sacramentorum qui est nisi Dominus Jesus? De coelo ista sacramenta venerunt ». (De sacr. 14, 4, 13. MSL 16, 458). Св. Августин: «Quae (gratia) ubi venit, ab ipsa Dei Sapientia homino assumpto, a quo in libertatem vocati sumus, pauca sacramenta saluberrima constituta sunt, quae societatem christiani populi, h.e. sub uno Deo liberae multitudinis, continerent ». (De vera relig. c. 17, 33, MSL 34, 136). Вправді Христос міг поручити установлення тайн апостолам, одначе цього не зробив: Hoc noluit ideo, ut in illo spes esset baptizatorum, a quo se baptizatos agnoscerent. Noluit ergo servum ponere spem in servo… Ergo ne tot baptisma dicentur, quot essent servi qui baptizarent accepta potestate a Domino, sibi tenuit Dominus baptizandi potestatem, servis ministerium dedit. (In Io. tr. 5, n. 7. MSL 35, 1417).

б) Ще ясніше виступає це пересвідчення в середньовіччі. Св. Тома: Apostoli et eorum successores sunt vicarii Dei, quantum ad regimen Ecclesiae constitutae per fidem et fidei sacramenta; unde sicut non licet eis constituere aliam Ecclesiam, ita non licet eis tradere aliam fidem neque instituere alia sacramenta; sed per sacramenta, quae de latere Christi pendentis in cruce fluxerunt, dicitur esse fabricata Ecclesia Christi. (S. th. 3. q. 64 a. 2). Причина безпосередньої установи є добро Церкви. Christus non ex invidia praetermisit potestatem excellentiae Ecclesiae ministris communicare, sed propter Ecclesiae utilitatem, ne in homine spem ponerent et ne essent diversa sacramenta, ex quibus divisio in Ecclesia oriretur, sicut apud illos, qui dicebant: Ego sum Pauli, ego autem Apollo, ego vero Cephae. (S. th. 3. q. 64. a. 4).

Теж і незієдинені визнають, що сам Христос установив всі тайни і що для прикладу сам їх приймав. (Пор. Симеон Солун. — Про тайни MSG 155,185-206).

3. Розум склонює нас до того, що Христос Сам установив тайни. В цей спосіб закріплюється єдність Церкви: Один Христос, одна Церква, ті самі тайни. Якщо тайни входять в основу Церкви, тоді служителі тайн не можуть їх ні зміняти, ні установляти нових, ні усувати старих.

V. БОГОСЛОВСЬКІ ВИСНОВКИ

1. Христос установив матерію і форму тайн щодо їх відміни.

По доказі на твердження, що Христос Сам установив матерію і форму тайн, виринає дальше питання, чи означив лише їхній рід, чи відміну, чи опінійно.

а) Христос не означив лише роду знаків (in genere). Пр. коли б був поручив апостолам або Церкві вибрати відповідний знак для Хрещення, для передання священичої влади, для покріплення в недузі і т.д., і з тим злучив Божу благодать. Значить, від апостолів і Церкви залежало б ужити води, чи іншого плину для Хрещення, оливи чи товщу для Оливопомазання і Миропомазання і т.д., та такої чи іншої форми. Прихильниками цієї гадки є Salmanticenses (Curs. mor. de Sacr. in gen. c. 4. n. 48), de Lugo (De sacr. in gen. Disp. 2. s. 5. n. 86. seq.). Hurter (Comp. theol. III. 12. n. 287), Billot (De sacr. I. 34, 161. II. 269), van Noort (Tr. de sacr. 68 ст.) і др. Повстає тут велика трудність, а саме, апостоли й Церква мали б право зміняти субстанцію матерії і форми, бо вони їх самі установили: Cuius est facere, est etiam mutare. (Toletus, In 3. p. q. 6. 4. a. 2). Навпаки Церква все твердила, що не має власти над субстанцію тайн і тому не може їх зміняти. Отже Христос не установив лише роду матерії і форми тайн. Папа Бенедикт XIV заперечує владу Церкви над суттю тайн: «Gratis omnino et arbitrario fingitur, quod Ecclesia ea (potestate) usa fuerit; dicant enim, ubi, quando, in quo concilio, a quo pontifice facta sit eius modi mutatio (De syn. 1. 8. c. 10. n. 10). Тридентський Собор заявляє — declarat hanc potestatem perpetuo in Ecclesia fuisse, ut in sacramentorum dispensatione, salva illorum substantia, ea statueret vel mutaret, quae suscipientium utilitati seu ipsorum sacramentorum venerationi, pro rerum, temporum et locorum varietate, magis expedire iudicaret ». (Sess. XIX, c. 2. Denz. B. 931). Собор заперечив закид протестантів, наче б тайна Оливопомазання в апостольських часах рінилася від тої як в середніх віках: Nec profecto Ecclesia Romana, aliarum omnium mater et magistra, aliud in hac administranda unctione, quantum ad ea, quae huius sacramenti substantiam perficiunt, observat, quam quod b. Jacobus praescripsit. (Denz. B. 910). Папа Климент VI в листі до Константинополя, вірменського патріярха (1351 р.), заперечив владу римського Папи над суттю тайн: Credidisti et adhuc credis, Romanum Pontificem circa administrationem sacramentorum Ecclesiae, salvis semper illis, quae sunt de integritate et necessitate sacramentorum, posse diversos ritus Ecclesiarum Christi tolerare, et etiam concedere, ut serventur. (Denz. B. 3910). Коли деякі богослови старалися згоріти Пія X на те, що епіклеза належить до форми освячення, тоді Папа в листі до легатів Сходу (1910) сказав: Nec intacta relinquitur catholica doctrina de Sanctissimae Eucharistiae sacramento cum… docetur sententiam suscipi posse, quae tenet apud graecos verba consecratoria effectum non sortiri, nisi iam prolata ratione illa, quam epiclesim vocant, cum tamen compertum sit ecclesiae minime competere ius circa sacramentorum substantiam quandam innovandi. (Denz. B. 3035). Це, що належить до сущности тайни, робить тайну важною і цього не може Церква зміняти.

б) Христос не установив матерії і форми одинично. Христос не установив одинично матерію і форму тайн, також не означив їх точно і докладно до найнижчої одиниці й останніх подробиць (in individuo). Не сказав, чи має бути джерельна вода, чи якабудь природна, тепла, чи зимна, чи Хрещення через погруження, чи через поллиття, не означив поодиноких зворотів і слів форми і т.д. Свідчать про це різниці в матерії і формі тайн між Заходом і Сходом (хліб прісний і квашений в Євхаристії, Печать дара Св. Духа — Signo te signo crucis, вказівна і благальна (indicativa i deprecativa) форма розрішення в покаянні і т.д.). Коли б Христос точно означив матерію і форму тайн, то в Церкві були б недопускальні такі різниці. Отже Христос не установив одинично до найменших подробиць матерію і форму тайн. Зрештою, нема теологів, які перечили б це та обстоювали противну думку.

г) Остається третя правдоподібна думка, що Христос установив відміну (in specie) матерії і форми тайн. (Franzelin, De sacr. th. 5. Pohle III, 51, Pesch. VI). Вода при хрещенні обнімає всяку природну воду, облиття може бути через погруження і поллиття водою, олива з оливок і т.д. Форму означив Христос щодо її змісту, а не щодо поодиноких її слів і зворотів. Яку відміну матерії і форми установив Христос, про це говорять св. Письмо і Передання. Чи конкретна матерія і форма тайни остає в своїй відміні, чи задержані питомі цієї відміни (дистильована і кольонська вода) і логічний та теологічний зміст слів (граматично зіпсута форма і єретично змінена), про те вже рішає загальна думка богословів.

VI. ЗАКИДИ

1. З історичного погляду роблять закид, що, мовляв, суттєвість матерії і форми деяких тайн нині не є та сама, що в давніх сторіччях. Осв. Миропомазування уділювали в перших чотирьох сторіччях самим положенням рук (Galtier, Dict. de théol VII, 1341). Пізніше вже додали помазання миром, освяченим єпископом. Це належить нині до важности тайни. Оливу для тайни Оливопомазання має посвятити на Заході єпископ, на Сході вистачить, коли священик посвятить. Отже Церква має владу над тим, що належить до важности тайн і може зміняти їх субстанцію. — Відповідь: Загально прийнята є гадка, що освячення мира єпископом належить до важности Миропомазання. Західня і східня Церква, а навіть єретичні орієнтальні секти, погоджуються під тим оглядом з собою. Тому що не можна сказати, коли цей обряд завели, треба прийняти, що він установлений Христом. « Благословимо воду Хрещення, оливу Помазання… З яких письм? Чи ж не на основі того прийнятого передання » (Св. Василій: Про Св. Духа 27,66 MSG 32,188). Трудність лежить в тім, що в перших сторіччях загалом, тепер лише на Сході, уділяли Миропомазання зараз по Хрещенню. Тому з цих свідоцтв годі звенити, що належало до тайни Хрещення, а що до Миропомазання. Помазання по Хрещенні було уділенням тайни Миропомазання. Його довершували помазанням чола, що є тотожне з положенням рук. Відтак, коли Миропомазання відділили, додали в Хрещенні осібне помазання оливою оглашенних.

Благословення оливи недужих належало все в першу чергу (ordinarie) до єпископа. Східня Церква позволяла те благословення, розуміючи в таким дусі установу Христа, і священикам, що однак не зміняє суті речі.

2. Декрет для Вірмен уважає матерію священства передання священичих орудій: Sextum sacramentum est ordinis, cuius materia est illud, per cuius traditionem confertur ordo, sicut presbyteratus traditur per calicis cum vino et patena, cum pane porrectionem. (Denz. B. 701). А що передання орудій не є установлене Христом, бо на Сході уділюється тайну священства і тепер без передання орудій, отже Церква змінила матерію тайни священства.

Відповідь: Декрет Євгена IV не є непомильним рішенням Церкви. Папа на основі св. Томи з’ясував тодішню науку про тайни. Як помазання миром в тайні Миропомазання не належить до сущности тайни від самого установлення, так зовсім правдоподібно передання орудій не належить до сущности тайни Священства і ввели його для унагляднення переданої влади, як pars integralis, що доповнює внутрішньо тайну, але до її суті не належить (пор. Straub, II, 456/7).

3. Первісно в цілій Церкві, а тепер тільки в східній уживають вимолювальної форми розрішення — « Хай Господь простить тобі через мене ». — В латинській Церкві є тепер важна тільки вказівна — індикативна форма розрішення: Ego te absolvo. Отже Церква змінила на Заході суть форми і тим самим має право змінювати те, що належить до важности і сущности тайн. — Відповідь: Передусім не всі теологи признають, що вимолювальна форма на Заході є неважна. Відтак, Церква, вирішуючи важність індикативної форми, не нарушила сущности тайни, а лиш подібно, як робить це світська влада, автентично узнав якусь форму суду важною, а інші форми ні.

4. Церква установила розривні перепони подружжя і зробила неважною матерію і форму, які передше були важні. Отже Церква змінила сущність тайн. Відповідь: З установи Христа є важно виключно подруження за умова матерії і форми подружжя і цього Церква не може змінити. Лише в деяких випадках може Церква рішити, що подружня умова є неважна (напр. подружжя, в яке входить священик, подружжя незаключене перед парохом і двома свідками і т.д.). Важно заключена подружня умова є причиною ласки і Церква не може цього ніяк змінити. Одначе в конкретнім випадку можна сказати, що умова є важною або неважною, і послідовно, що вона є ласкою ласки або ні, і це не є нарушення сущности матерії і форми подружжя.

8-а теза: До важного уділення тайн потрібний намір служителя робити те, що робить Церква. Правда віри.

І. ПОЯСНЕННЯ

Від установління тайн треба відрізнити служителя, який справує і уділює другим тайни. У всіх тайнах, крім Євхаристії, служитель довершує тайну та рівночасно її уділює. Головним і першим служителем є сам Христос, бо до нього належить розділяти благодать, яку заслужив, і довершувати та уділяти тайни, які сам установив. Звідси і Його особлива визначна влада над тайнами (pot. excellentiae). Вправді Христос сам не уділює тайн, але з того часу, коли висів на небі, дав власть і поручив Церкві уділяти їх в Його імені. Тому апостоли і їх наслідники є з уповажнення Христа другорядні служителі тайн (ministri secundarii). Згідно з наукою св. Павла, апостоли виступають « в особі Христа » (2 Кор. 2,10), є « посли Христові » (2 Кор. 5,20) і « слуги Христа » (1 Кор. 4,1), який властиво Сам хрестить св. Духі (Ів. 1,33). І тому св. Августин каже: Hic est, qui baptizat in Spiritu Sancto Petrus baptizet, hic est, qui baptizat; Paulus baptizet, hic est, qui baptizat; Judas baptizet, hic est, qui baptizat. (In Io. tr. 6, 7. MSL 35, 1428). Рівнож і св. Кирило Єрус. говорить: « Благодать дається не від людей, але від Бога через людей; отак приступай до хрестителя, але приступаючи, не гляди на обличчя того, кого видиш, а май на увазі Св. Духа, про котрого тепер говоримо. Бо Він готов запечатати твою душу; і дасть тобі якусь небесну і божествену печать, перед якою дрижать демони ».

Ἐπειδὴ οὐκ ἐν ἀνθρώποις ἡ χάρις ἀλλ’ ἐν Θεοῦ δι’ ἀνθρώπων ἡ δόσις· σὺ μὲν προσερχοῦ τῷ βαπτίζοντι προσέχων, δὲ μὴ προσέχων τῷ προκειμένῳ ἀλλὰ μέμνησο τοῦ Πνεύματος τοῦ ἁγίου τούτου περὶ οὗ νῦν ὁ λόγος. Τοῦτο γὰρ ἕτοιμον πάρεστι σφραγίσαι σου τὴν ψυχήν· καὶ δίδωσι σφραγῖδα ἣν τρέμουσι δαίμονες. (Кат. XVI, 35. MSG 33,1009B).

« Пр. Євхаристія не різниться нічим, каже св. Іван Христомом, від Тайної вечері, обі звершує Христос: Коли отже бачиш, що священик подає тобі дари, представ собі, що це не робить священик, але що це рука Христа, яка підноситься. Бо коли священик хрестить, то не він хрестить, лиш Бог, що держить твою голову невидимою силою, і ні ангел, ні архангел, ні хто інший не сміє приступити і доторкнутися, так і тепер ». Ὅταν τοίνυν τὸν ἱερέα ἰδῇς σοι διδόντα, μὴ τὸν ἱερέα νομίζε τὸ τοῦτο ποιοῦντα ἀλλὰ τὴν τοῦ Χριστοῦ χεῖρα εἶναι τὴν ἐκτεινομένην. Ὥσπερ γὰρ ὅταν βαπτίζῃ, οὐχ αὐτὸς ὁ βαπτίζων, ἀλλ’ ὁ Θεὸς ἐστιν ὁ κατέχων σου τὴν κεφαλὴν ἀοράτῳ δυνάμει, καὶ οὔτε ἄγγελος οὔτε ἀρχάγγελος οὔτε ἄλλος τις τολμᾷ προσ ἐλθεῖν καὶ ἅψασθαι οὕτω καὶ νῦν. (До Мат. Гом. 50,3. MSG 58,507).

Отже служитель тайни є той, хто силою одержаної від Христа влади довершує в Його імені таїнственний знак. Служитель є постільки причиною ласки, поскільки робить знак (causa ministerialis), який є орудною причиною ласки. Важно уділює тайну той, хто довершує таїнственний знак, який уділює право на ласку (res et sacramentum). Законно (legitime), хто уповажнений Церквою, яка завідує тайнами. Достойно (licite), коли служитель є в стані освячуючої ласки і заховує приписаний Церквою обряд. Може бути важно уділена тайна, але незаконно і недостойно. Крім правдоподібно одної тайни Сповіді кожна інша тайна може бути уділена і прийнята негідно, але важно.

В тезі говориться, що до важного уділення тайни є потрібний намір (intentio) служителя. Намір це акт волі, яким людина по розумній розвазі, щось хоче або відкидає. Намір слід відрізнити від уваги (attentio). Суб’єктивно беручи, намір може бути: 1) Діючий (actualis). Є це акт волі, який у даній хвилині фізично існує і впливає на діяння (священик має намір розрішити і розрішує грішника). 2) Віртуальний (virtualis). Людина збудила намір передше і він впливає на діло не прямо свідомістю, бо вона в даній хвилині вже не існує, але підготовними чинностями, які ведуть до наміреного діла (напр. коли священик рішив відправити Службу Б., відтак не думаючи про це, приготовляється, відмовлює молитви, вбирається і т.д.). 3) Постійний (габітуальний, habitualis) намір є тоді, коли людина збудила його передше, його не відкликала, але й не існує тоді, коли довершується акт (священик, що обіцяв відправити в чийсь наміреній Службу Божу в означеним дні, не звертаючи відтак уваги на намірення, відправляє її. 4) Здогадний (interpretativa) намір є такий, якого людина ніколи не мала, але задля виробленої склонности волі була б його збудила, коли б прийшло їй це на гадку. (Віруючий, який нагло стратив свідомість, був би мав намір, якщо би був притомний). Це є радше пресумпція ніж намір. Загальна думка богословів є, що конечний є намір бодай віртуальний, бо діючого не в силі людина все мати. Інші наміри не вистачають.

Об’єктивно беручи, може бути намір а) зовнішній (i. externa) коли звернений на діло з чисто зверхнього, матеріального боку (напр. хтось хоче зробити знак Хрещення, наскільки це є чисте поллиття водою і вимовлення слів: Хрещається і т.п. (Що такий намір правдоподібно вистачає, вчив Ambrosius Catharinus (1553) учасник Трид. Собору і архиєп. Компси (Compsa) в творі De necessaria intentione in perficiendis sacramentis, (Romae 1552). В XVII і XVIII ст. боронили цього Серрі (Serry) Фарвах (Farvaques), Жієн (Juenin), Гаа (Naas), Ґльоснер (Glosner) і др., з незієдинених Андрутесо і Малиновський.

б) Внутрішній намір (i. interna) має той, хто хоче діяти, поскільки воно взяте з формального боку і під оглядом внутрішнього значення (Хрещення як тайна, установлена Христом і уділювана Церквою). Теологи розрізнюють тут ще намір відносний (i. reflexa), коли служитель сам переконаний і вірить що це обряд, святий, дає ласку і т.д. і загальний, прямий намір (i. directa), коли хоче довершити знак; (та не входить глибше в його суть), такий, який робить Церква, себто який установив Христос, навіть міркуючи при цьому хибно, що правдиво Церквою є протестантська, незієдинено-православна, тощо.

До важного уділення тайн є конечний намір, бодай робити те, що робить Церква. Це є правдою віри. Що конечний бодай віртуальний (бо не діючий вистачає сам собою), і внутрішний, є загальна і певна думка богословів.

Намір служителя не належить до суті тайни, бо тільки таїнственний знак є причиною ласки. Намір є потрібний до того, щоб служитель став слугою Христа і уділив тайну. Служитель є отже тільки зовнішньою причиною ласки.

II. РІШЕННЯ ЦЕРКВИ

Мартин V (собор в Констанції, 1414-1418) жадав від віклефітів і гуситів признання, що до важного уділення тайн служитель має мати намір робити те, що робить Церква: Utrum credat, quod malus sacerdos cum debita materia et forma et cum intentione faciendi quod facit Ecclesia, vere conficiat, vere absolvat, vere baptizet, vere conferat alia sacramenta. (Denz. B. 672).

Тридентський Собор здефініював: Si q.d. in ministris, dum sacramenta conficiunt et conferunt, non requiri intentionem, saltem faciendi, quod facit Ecclesia, a.s. (sess. VII, can. 11. Denz. B. 854). Si q.d. Baptismum, qui etiam datur ab haereticis in nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti cum intentione faciendi, quod facit Ecclesia, non esse verum baptismum, a.s. (тже Denz. B. 860). (Пор. ч. 902).

III. ПРОТИВНИКИ

Протестанти твердять, що намір є злишній, бо тайни можуть збудити віру в приймаючих і без наміру служителя. Лютер думав, що Хрещення, уділене в жарті, безумним і п’яним, є важне.

IV. ДОКАЗ

1. Св. Письмо. а) Св. Павло каже, що апостоли є слуги Христа і завідателі тайн (1 Кор. 4,1). Щоб бути слугою Христа в уділюванні тайн, треба мати намір робити те, що робить Христос. Бо розумне єство може стати чимсь орудником тільки через свобідний акт волі. Отже служитель мусить мати намір уділяти тайни Христа. б) Тайни уділюються в ім’я Христа (Хрещення — Дії. 2,38; Євхарист. — І Кор. 11,25; Оливопомазання — Як. 5,14 і т.д.). Щоб розумне єство вільно діяло в чиїмсь імені, мусить мати намір. Отже до уділення тайн треба наміру. Тайни уділені у власнім імені служителя не є Христовими знаками ласки. Водночас св. Письмо ніде не говорить, що вистачить таїнственний знак без наміру служителя.

2. Передання не подає нам багато свідоцтв, тому що Отці і церковні письменники загально вважали важною тайну, якщо уділив її уповажнений до цього служитель і заховав приписану матерію і форму. Папа Корнелій (251) узнав священня противника Новатія неважним, бо єпископи-святителі змусили до священня і вони не мали наміру, « тому що змусив їх повзирми і даремним положенням рук уділити собі єпископство »… Inani manuum impositione episcopatum sibi tradere per vim cogit » μεθόντας καὶ κεκαλυμμένους, μετὰ βίας ἠνάγκασε ἑαυτῷ τὴν καλουμένην χειροθεσίαν ἐπισκόπου οὐδὲν δοῦναι (Euseb. Hist. Eccl. VI, 43, MSG 20, 620B). Вправді св. Августин каже, що важне є Хрещення, якщо « minister fallaciter dat » (De bapt. VII, 53, n. 101. MSL 43, 242), але під fallax minister розумів такого, що вдає доброго християнина. Все ж таки слідне у нього вагання, бо сумнівався, чи важне є Хрещення, уділене мімікою і жартом: …totum ludicre et mimice et ioculariter ageretur, utrum approbandus esset baptismus qui sic daretur, divinum iudicium… implorandum censem (тже n. 102 ib. 243). Докладніші і глибші досліди над наміром служителя почали щойно схолястики. Як перший, що виразно вимагав наміру служителя, є Гуго від св. Віктора (†1141). Інноцентій III з Кремони (†1231) означив ближче і впровадив термін faciendi quod facit Ecclesia, який перейняли пізніше інші богослови й собори. Петро Льомбард пише: In hoc (baptismate) et in aliis sacramentis sicut forma est servanda, ita et intentio illud celebrandi est habenda (Sent. 4. d. 6. n. 5). Згідно вчать і францісканські і домініканські богослови. Бонавентура: Dispensatio sacramentorum est opus hominis ut rationalis, ut ministri Christi et ut ministri salutis; hinc est, quod necesse est quod fiat ex intentione. (Brevil. VI, 5). Взірцем хай буде текст св. Томи: Requiritur eius (ministri) intentio, qua se subiiciat principali agenti, ut se intendat facere, quod facit Christus et Ecclesia (S. th. 3. q. 64. a. 8).

В декреті для вірмен кажеться: « Omnia sacramenta tribus perficiuntur, videlicet rebus tanquam materia, verbis tanquam forma et persona ministri conferentis sacramentum cum intentione faciendi, quod facit Ecclesia: quorum si aliquid desit, non perficitur sacramentum (Denz. B. 695). Це не є непомильним рішенням Церкви, все ж вони висловлюють загальне переконання.

Знову ж Папа Олександер VIII (1689-1691) осудив ось ту думку: « Valet baptismus collatus a ministro, qui omnem ritum externum formamque baptizandi observat, intus vero in corde suo apud se resolvit: Non intendo, quod facit Ecclesia » (Denz. B.U. 1318). Бенедикт XIV заважує, що це осудження завдало тяжкий удар думці про вистачаємість зовнішнього наміру, « negari non potest grave vulnus praefatae opinioni illictum ». (De syn. 1. I. c. 4. n. 8). Лев XIII (Apostolicae curae, 1896 р.) вважає свячення англіканів неважним задля зміненої форми і недостачі наміру: « Cum hoc igitur intimo formae defectu coniunctus est defectus intentionis, quam aeque necessario postulat, ut sit sacramentum… (Denz. B.U. 1966).

Нез’єдинені. Петро Могила вимагає « умовою означеного і певного намірення. (Євхолог. ст. 3 і Іспов. віри 1,100). Натяки на конечність наміру є і в « Ісповіданні патр. Дозитея », який дозволяє у крайній потребі на уділення Хрещення кожному православному, що має відповідний святому Хрещенню намір. (Гл. XVI Kimmel — Libri symbolici, 456).

3. Розумовий доказ. а) До уділення тайн треба служителя, що має право уділювати тайни в імені Христа. Служителем стається людина через намір. Отже до уділення тайн треба мати намір. Найкраще, коли цей намір є діючий, але удержати увагу через довший час при одній речі переходить сили людини. Тому намір мусить бути бодай віртуальний. Постійний і здогадний не вистачають до виконування тайн, бо вони не існують і не впливають у час довершування тайн. Вони можуть також бути в п’яного і в того, що стратив розум, а одначе їхні діла не є розумними чинами людини.

б) Таїнственні обряди, якщо брати їх матеріально і зверхньо, є неозначені в часі їхнього уділювання (Хрещення може бути обмиттям з тілесного бруду, поученням, як хрестити, дійсною тайною і т.д.). А що ці обряди тратять всяку визначність і можуть бути означені як тайни виключно через намір робити те, що робить Христос і Церква, отже до уділення тайн є конечний намір робити те, що робить Церква, зн. мати внутрішній намір. Христос хотів, щоб апостоли справували тайни як розумні, а не бездушно робили сакраментальний знак: Кому відпустите гріхи, відпустяться (Ів. 20,22) чинуючи суд розуму. Пресв. Євхаристію справується як спомин смерти Христа (Лук. 22,19). Це можна робити тільки тоді, коли служитель здає собі справу з діяння і має намір виконати поручення Христа. Цей доказ можна ще й так зформулувати: Такий є потрібний намір до уділення тайн, яким стає людина служителем Христа. А що зовнішній намір (уцілити тайну, наскільки вона є чисто зверхнім ділом) не робить людини служителем Христа, отже зовнішній намір не вистачає. Тимто конечний є внутрішній. Доказ меншої преміси: Зовнішній намір може бути навіть у того, що не хоче робити діла Христа, що показує другим, повторюючи якийсь історичний акт, уживає як протегу, тощо.

Намір робити те, що робить Христос і робити те, що робить Церква, як сказано вже, мусить бути тотожний. Тому, коли б хто постановив: Хочу робити виключно те, що робить Христос, а не те, що робить Церква, то тим уневажнив би загалом свій намір. В тезі сказано: « робити те, що робить Церква », бо так говорить Тридентський Собор. Чому він не прирівняв вислову: « Робити те, що робить Христос »? Рації є такі: 1) Тайни одержуємо від Церкви. 2) Легше пізнати, що святий знак, уживаний в практиці Церковою, є тайною, ніж те, що його установив Христос. 3) Церква автентично інтерпретує науку Христа. Тим то легше і скоріше є збудити намір, робити те, що робить Церква, ніж постановити й робити те, що установив Христос.

в) Вистачить загальний прямий намір (i. directa). Є правдою віри (бодай щодо Хрещення), що тайни, уділені невіруючими, є важні. Такі служителі можуть мати тільки намір загальний, а не подробний і виразний, ц. є відносний (i. reflexa), значить тайна є обрядом Церкви, установленим Христом, а не що вона уділює ласку освячуючу, лічучу, відпускає гріхи і т.д. Отже вистачить загальний намір.

Коли Інокент IV в Декреталіях (1. 3. tit. 42. c. 1. і сл.), які написав, заки став папою, каже що важне є Хрещення, коли служитель навіть не хоче робити те, що робить Церква, то тим робом виключає лише конечність т. зв. intentio reflexa: Non est necesse, quod baptizans gerat in mente facere, quod facit Ecclesia, immo si contrarium gereret in mente, sc. non facere quod facit Ecclesia, sed tamen facit, quia formam servat, nihilominus baptizat, dummodo baptizare minister intendat ». Зміст випливає з його пояснення: « Nota, quod ad hoc, quod aliquis baptizatus sit, necessarium est, quod baptizans intendat baptizare et non tantum balneare vel carnes lavare, nec tamen videtur necesse, quod effectum baptismi, quod sciat, quid sit baptismus seu quod ibi infundatur gratia vel quid sit sacramentum; nec etiam oportet, quod credat hoc ipsum; immo etsi contrarium credit et totum reputat truffam et deceptionem, tamen baptismus habet effectum… Unde si aliquis in casu necessitatis constitutus vel sine necessitate vadat ad sarazenum et dicat baptiza me, et doceat eum formam, et ille sarazenus baptizet non credens per immersionem aliquid aliud fieri nisi madefactionem, et intendat eum baptizare vel etiam madefacere secundum intentionem petentis baptismum, ut baptismus operetur, quicquid operari potest, et ipse baptizans tanquam minister conferat, quod alii baptizantes conferunt, licet non credat ipsum posse aliquid operari, vere baptizatus est; sed si hoc non intenderet, non baptizaret ».

V. ДОДАТОК. ХТО МОЖЕ БУТИ СЛУЖИТЕЛЕМ ТАЙН?

Не всі вірні, а ще менше, всі люди, можуть бути служителями тайн. Тридентський Собор здефініював: Si quis dixerit Christianos omnes in verbo et omnibus sacramentis administrandis habere potestatem, a.s. (Denz. 853). а) Лише жива людина може бути служителем тайн. Христос дав владу над тайнами живим людям і в цьому в Церкві нема сумніву: « Ідіть отже, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і т.д. » (Мт. 28,19). « Це є моє тіло… Робіть це на мій спомин » (Лук. 22,19). « Прийміть Духа Святого, кому відпустите гріхи, тому відпустяться (Ів. 20,23). « Котрі залишують землю і по ній ходять, покликані до роздавання небесних дарів і одержали власть, якої не дав Бог ні ангелам, ні архангелам ». Οὐ γὰρ τῷ γῇ οἰκοῦντες, καὶ ἐν ταύτῃ πολιτευόμενοι τὴν διακονίαν, ἣν οὐδὲ οὐρανὸς δέξασθαι ἐπετράπησαν, καὶ οὐσία ἄσαρκος, ἀλλ᾽ οὔτε ἄγγελος οὔτε ἀρχάγγελος ἔδωκεν ὁ Θεός. (Ів. Христост., Про священство. III, 5. MSG 48,643). Абсолютно беручи, тайну може уділити з Божого поручення і ангел і святий. (S. th. 3. q. 64. a. 7).

б) Служитель мусить бути різна особа від приймаючого, бо Христос поручив апостолам освячувати других. Форми тайн розрізнюють служителя і приймаючого. Ніхто отже не може уділити собі самому тайни, за виїмком Пресв. Євхаристії. Інокент III признав у відповіді Бертольдові, єпископові в Мецу (1206) самохрещення за неважне. (Denz. 413). в) До важного уділення тайн Миропомазання, Євхаристії, Покаяння, Оливопомазання і Священства вимагається в служителя тайни Хрещення і Священства, а до тайни Покаяння ще й юрисдикції себто судовласть. Хрещення уділює в першу чергу священик, одначе в конечній потребі кожна людина уповажнена його заступити, а тим самим може також важно охрестити і не в наглій потребі. Тайну Подружжя уділюють собі взаїмно охрещені чоловік і жінка. Що така воля Христа, свідчить практика Церкви.

г) Врешті служитель мусить бути при вживанні розуму, бо до уділення тайни треба наміру. П’яні, безумні, немовлята і т.п. не можуть бути служителями тайн.

Нез’єдинені-православні вважають служителем тайн священика (Макарій II, 314). Хрещення може в потребі уділити і християнин, але ніколи поганин. Так учив згадуваний чернець Йов і ін. Розкольники-безпопівці приймають, що миряни можуть важно уділити Хрещення, Сповідь і інші тайни.

Які права має Церква щодо тайн? Христос поручив апостолам уділяти тайни: Ідіть отже, навчайте всі народи, хрестячи їх… (Мт. 28,19), як мене післав Отець і я посилаю вас… кому відпустите гріхи, відпустяться їм (Ів. 20,21), робіть це на мій спомин (Лук. 22,20). Цю місію одідичила катол. Церква, бо вона має безперервне насліддя від апостолів. Тому до неї належить право установляти служителів. Хто злобно, не зважає би на це, будь він уділюючий, будь приймаючий тайни, нарушує це право і поповнює святотатство. Нез’єдинені і єретики важно, а навіть часом і дозволено уділяють тайни, бо вони мають намір робити те, що установив Христос, і таким робом стають служителями католицької Церкви. Ще тим самим, що дитина прийняла Хрещення від нез’єдинених чи протестантів, не стає вона нез’єдиненою або протестантською, але належить до вселенської Церкви.

Над суттю тайн Церква не має права й не може робити змін. Вона може лише установляти обряди при уділюванні тайн, щоб унагляднити їх значення, улекшити зрозуміння та збудити побожність і пошану. Св. Павло пише до Коринтян, як справувати Пр. Євхаристію і додає: « А проче, як прийду, заряджу » (1 Кор. 11,34). Це право потверджує і практика Церкви і дефініції Трид. Собору. (Denz. 856, 864). Тертуліян вказує на численні обряди: « Ut a baptismate ingrediar, aqua adituri ibidem, sed et aliquando prius in Ecclesia sub antistitis manu contestamur nos renuntiare diabolo et pompae et angelis eius; dehinc ter mergitamur, amplius aliquid respondentes, quam Dominus in evangelio determinavit. Inde suscepti lactis et mellis concordiam praegustamus; ex quo ea die, lavacro quotidiano per totam hebdomadem abstinemur. Eucharistiae sacramentum, et in tempore victus, et omnibus mandatum a Domino, etiam antelucanis coetibus, nec de aliorum manu quam praesidentium sumimus; oblationes pro defunctis, pro natalitiis annua die facimus, die dominico ieiunium nefas ducimus vel de geniculis adorare. Eadem immunitate a die Paschae in Pentecosten usque gaudemus. Calicis aut panis etiam nostri aliquid decuti in terram anxie patimur. Ad omnem progressum atque promotum, ad omnem aditum et exitum, ad calciatum, ad lavacra, ad mensas, ad lumina, ad cubilia, ad sedilia, quaecunque nos conversatio exercet, frontem crucis signaculo terimus. Harum et aliarum eiusmodi disciplinarum si legem expostules Scripturarum, nullam invenies. Traditioni tibi praetendetur auctrix, consuetudo confirmatrix et fides observatrix ». (Lib. de corona c. MSL 2, 98/9). (Пор. S. Basilius, De Spir. S. c. 27. MSG 32, 185 сл.; Cyrili Hier. cathech. mystag. MSG 33, 1057 сл.). Тридент. Собор рішив щодо п. Євхаристії: « Si quis dixerit caeremonias, vestes et externa signa, quibus in Missarum celebratione Ecclesia catholica utitur, irritabula impietatis esse magis quam officia pietatis, a.s. » (Denz. 954). (Пор. n. 943). До всіх тайн відноситься слідуюча дефініція: « Si quis dixerit receptos et approbatos Ecclesiae catholicae ritus in solemni sacramentorum administratione adhiberi consuetos aut contemni aut sine peccato a ministris pro libito omitti, aut in novos alios per quemcunque ecclesiarum pastorem mutari posse, a.s. » (Denz. 856).

9-а теза: Важність тайн не залежить ні від віри, ні від святости служителя. Правда віри.

І. ПОЯСНЕННЯ

Тайни, як святі речі, треба свято справувати. « Отже нехай будуть (святими), бо й я Господь, святий, що їх посвячую » (Лев. 21,8). Служитель в стані гріха негідно заступає Христа. Заходить питання, чи те саме, що відноситься до гідного уділення тайни, відноситься також до її важности. Вправді міг Христос постановити, що стан освячуючої ласки в служителя є конечний до важности тайни, одначе цього не зробив. В перших сторіччях християнства вели на цю тему великий спір. В тезі говориться, що стан віри і святости в служителя не є конечний до важного уділення тайн. Що важність усіх тайн не залежить від стану ласки служителів, це догма віри. Рівнож є догмою, що важність т. Хрещення не залежить від віри служителя. Щодо інших тайн нема виразної дефініції.

II. ПРОТИВНИКИ

Донатисти (V ст.) навчали, що єретик і ноториічний грішник (malus manifestus) не можуть важно уділити передусім тайн Хрещення і Священства. В XIII ст. ту саму науку голосили вальдензи, віклефіти і гусити. Сила тайн, згідно з їхніми виводами, залежить від святости служителя.

Нез’єдинені православні признають важними тайни, уділені негідними служителями, єретичними невіруючими і єретиками. Тайни, уділені явними апостатами і єретиками, одні з незієдинених: Антоній, Макарій, Малиновський, Церква сербська і болгарська, — признають неважними, інші ні, (як напр. Булгаков, Андруцос, Діовуніотіс, Месолорас, Підаліон). Противної думки був Антоній (Амфітеатров, ст. 247), який приймає конечність святости віри в служителя. Безпопівці переконуються всіх, що прилучуються до них. Російська нез’єд. Церква обороняла важність тайн, уділених грішником-служителем. Зложений (degradatus) священик крім Хрещення не може важно уділити жодної іншої тайни. Як рацію, чому Церква признає важність тайни Хрещення іновірців, подають ось яку:

Є важні, зовнішні згідні примінення, які називають одним словом кат’ойкономіян. Вправді стисло і юридично беручи « кат’акрібіян » тайни поза православною нез’єдиненою Церквою є неважні, але вона може їх узнати важними. Так думають Андруцос (ст. 303-307), Дівуніотіс (ст. 162), в Підаліон (ст. 65-70).

III. РІШЕННЯ ЦЕРКВИ

Церква висловлювалася в цій справі більше разів і осуджувала єретиків. Папа Калікт (217-222) каже, що негідні єпископи важно справують свій уряд (Гіпполіт, філософ IX, 12. MSG 16, 3386). Папа Сирицій (385 р.) забороняє наново хрестити аріян, які вертають до Церкви: «…eosdem denuo baptizare velle, quod non licet, cum hoc fieri et Apostolus vetet et canones contradicent et post cassatum Ariminense Concilium missa ad provincias a venerandae memoriae praedecessore meo Liberio generalia decreta prohibeant ». (Denz. 88). « Nec potest radius per cloacas et latrinas transiens aliquid exinde contaminatis nationis attrahere: proinde qualiscumque sacerdos sit, quae sancta sunt coinquinare non potest ». (Responsa ad consulta Bulgarorum, ep. 97, 71. MSL 119, 1006). Інокент III (1208) жадає визнання віри, приписаним вальдензам: « Sacramenta quoque… licet a peccatore sacerdote ministrentur, dum Ecclesia eum recipit, in nullo reprobamus, nec ecclesiasticis officiis vel benedictionibus ab eo celebratis detrahimus, sed benevolo animo tanquam a iustissimo amplectimur, quia non nocet malitia episcopi vel presbyteri neque ad baptismum infantis neque ad Eucharistiam consecrandam nec ad cetera ecclesiastica officia subditis celebrata ». (Denz. 424). Таке саме рішення видав папа Іван XXII (1317), (Пор. Denz. 488) проти фратичелів, Мартин V (1415) проти Віклефа. (Denz. 584, 672). Дефініція Тридентського Собору звучить: « S.q.d. ministrum in peccato mortali existentem, modo omnia essentialia, quae ad sacramentum conficiendum aut conferendum pertinent, servaverit, non conficere aut conferre sacramentum, a.s. » (Denz. 855).

« Si q.d., baptismum qui etiam datur ab haereticis in nomine Patris et Filii et Spiritus S. cum intentione faciendi, quod facit Ecclesia, non esse verum, a.s. » (Denz. 860).

IV. ДОКАЗ

1. Св. Письмо. В св. Письмі нема виразного доказу на тезу, все ж таки є деякі натяки. Св. Павло уважає апостолів слугами (1 Кор. 4,1), а служитель не означує особистої святости, але уряд. « Що ж є Аполлос? А що Павло? Слуги, що через них ви увірували, і як кожному Господь дав. Я посадив, Аполлос поливав, але Бог дав зріст. Длятого ані той, хто садить, є чим, ані той, хто поливає, але Бог, що дає зріст » (1 Кор. 3,5-7). Ціла вага в уділенні тайни спочиває на Божій і стан служителя не є міродайний. Осуджені на страшнім суді скажуть: « Господи, чи ми не Твоїм іменем пророкували і не Твоїм іменем бісів виганяли і не Твоїм іменем многі чуда творили? » (Мат. 7,22 сл.). Христос говорить тут про негідних служителів, якими також послуговується.

2. Передання. а) Історичне перехрещування. Через два перші сторіччя Церква признавала важним Хрещення єретиків. У III ст. почали деякі африканські єпископи наново хрестити навернених єретиків. Інші ж обстоювали давню практику Церкви. Сам св. Кипріян явно твердив, що новий звичай впровадив Агриппін, його попередник на єпископськім столі: Apud nos non nova aut repentina res est, ut baptizandos censeamus eos, qui ab haeresi ad Ecclesiam veniunt, quando multi iam anni sint et longa aetas (не більше 30 літ), ex quo sub Agrippino, bonae memoriae viro, convenientes in unum episcopi plurimi hoc statuerint. (Cypriani ep. 73, 3. MSL 3, 1157). На синодах в Картагіні (255 і 256) св. Кипріян перечув указу, щоб навернених єретиків знов хрестити: « …Frustra quidem, qui ratione vincuntur, consuetudinem nobis opponunt, quasi consuetudo maior sit veritate, aut non id sit in spiritualibus secundum, quod in melius fuerit a Sancto Spiritu revelatum. » (Ep. 73, 13, MSL 3, 1163).

Кипріян звернувся до папи Стефана I про затвердження, одначе папа відкинув це рішення і апробував давню практику: « Si qui ergo a quacumque haeresi veniunt ad vos, nihil innovetur nisi quod traditum est, ut manus illis imponatur in paenitentiam ». (Denz. 46). Подібні вагання щодо важности Хрещення єретиків були і в малій Азії. Кипріян звернувся до кесарійського єпископа Фірміліяна, який прилучився до гадки Кипріяна проти папи Стефана. Завдяки св. Діонисієві Олександрійському опінія в Малій Азії перехилилася таки на сторону папи Стефана (Евзевій, Іст. Цер. VII, 2 сл. MSG 20,640 сл.) Св. Єронім повідомляє пізніше: Illi ipsi episcopi, qui rebaptizandos haereticos cum eo (Cypriano) statuerant, ad antiquam consuetudinem revoluti, novum emisere decretum. (Dial. contra lucif. n. 23 MSL 23, 186). В р. 348/9 відбувся знову синод в Картагіні під проводом єпископа Грата і заборонив перехрещування. В нав’язанні до цілого спору св. Августин каже: Hanc ergo saluberrimam consuetudinem per Agrippinum praedecessorem suum dicit S. Cyprianus quasi coepisse corrigi. Sed sicut diligentius inquisita veritas docuit… verius creditur per Agrippinum corrumpi coepisse, non corrigi. (De bapt. II, 7, n. 12. MSL 43, 133). Вправді, спочатку IV ст. признавали єпископи важним Хрещення єретиків, які визнавали Св. Трійцю, відтак і Хрещення єретиків, що виступали проти тринітарних догм.

На основі сказаного можна робити ось такий висновок: Через два сторіччя Церква признавала Хрещення єретиків важним і не узалежнювала його ні від віри ні від святости служителя. Цю практику признав описан., щоправда, дисциплінарний декрет папи Стефана. А що Церква в головній і переданні віри є непомильна, отже важність тайни Хрещення, а теж і інших тайн не залежить від віри і святости служителя. Що відноситься до Хрещення, важне і для інших тайн, бо йде про ту саму формальну рацію ділити ласку, якої єретики не мають і що є одно Хрещення, якого нема поза Церквою.

б) Замітні є вискази св. Отців. Августин порівнює грішного служителя з водопроводом, який сам не користає з води, одначе приносить хосен для городів і додає: « Quos baptizavit Judas, Christus baptizavit; sic ergo quos baptizavit ebriosus, quos baptizavit homicida, quos baptizavit adulter, si baptismus Christi erat, Christus baptizavit. Non timeo adulterum, non ebriosum, non homicidam, quia columbam attendo, per quam mihi dicitur: hic est, qui baptizat ». (In Jo. 5, 18. MSL 35, 1424).

Св. Василій признав Хрещення всіх єретиків важним, за виїмком єретиків в науці про Пресв. Трійцю і то мабуть тому, що вони нарушували форму цієї тайни. Ὥστε τοὺς τῷ τάγματι ἐκείνων συνημμένους οὐκέτι δυνατὸν ἀξιοῦν ἀπὸ τῆς Ἐκκλησίας. (Лист 188,1, canon 1, 1. MSG 32, 669-72A). Св. Григорій Наз. переводить порівняння між грішником-служителем і печаттю, яка, байдужне, золота чи залізна, витискає цей самий знак царя: « Щоб тебе очистити, є всякий достойний віри, щоб лише був він з числа тих, що мають владу на це, не осуджених явно і не відлучених від Церкви. Не суди вид ті, що потребуєш лікування; не гляди на достоїнства тих, що тебе очищують, не вибирай з огляду на рід. Хоч один від одного кращий або нижчий, але кожний є вищий тебе. Розсуди так два перстені, золотий і залізний, на обох виритий один і той самий царський образ і обома витиснені печаті в воску. Чим різниться одна печать від другої? Нічим. Пізнай суть на воску, коли ти мудріший від усіх. Скажи: котрий відтиск є залізного, котрий золотого перстеня? І чому він однаковий? Бо хоч суть різна, все ж у рисунку нема різниці. Так і хрестителем хай буде достойний в тебе кожний. Бо хоч один перевищав би другого життям, то сила Хрещення рівна і однаково може привести тебе до совершенства кожний, хто поставлений у цій вірі. Οὔτως ἔστω σοι πᾶς βαπτιστής, κἂν τῇ πολιτείᾳ προέχῃ ἂλλ’ ἢ δὲ τοῦ βαπτίσματος δύναμις ἴση. (Слово про Хрещення 40,26 MSG 36,396C). Св. Іван Христомом: « Трапляється, що миряни живуть побожно, священик неправедно і тому через них не можна б уділяти Хрещення, ні приносити Христової тіла, якщо б благодать домагалася тільки добрих. Одначе нині Господь звик діяти і через недостойних і ні в чім не сплямлюється благодать Хрещення через життя священика… Кажу, щоб хто-небудь строго розбираючи життя священика, не грішив в осуді про нього, коли довершує тайну. Бо людина нічого не вносить від себе в предложене, але все є діло Божої сили і Бог освячує все в тайнах. Νυνὶ δὲ καὶ δι’ ἀναξίων εἰώθεν ἐνεργεῖν ὁ Θεός, … Οὐδὲν γὰρ ἄνθρωπος εἰς τὰ προκείμενα εἰσάγει ἀλλὰ τὸ πᾶν τῆς τοῦ Θεοῦ δυνάμεως ἔργον ἐστί. (Гом. до 1 Кор. 1. 1. MSG 61,69A).

Анастасій II (496-498) порівнює уділення тайн грішником з промінням сонця, які переходять через нечисті місця: Nam si visibilis solis istius radii, cum per loca foetidissima transeunt, nulla contactus inquinatione maculantur, multo magis illius, qui istum visibilem fecit, virtus nulla ministri indignitate constringitur… Ideo ergo et hic… male bona ministrando sibi tantum nocuit. Nam inviolabile sacramentum, quod per illum datum est, aliis perfectionem suae virtutis obtinuit. (Denz. B.U. 169). Про служителя тайни Хрещення каже папа Захарій (748 р., в листі до архиєп. Боніфатія в Могунції): Quamvis sceleratissimus quisque haereticus vel schismaticus, aut latro aut fur, sive adulter hoc (baptisma) homini petenti ministret, tamen Christi esset baptisma verbis evangelicis consecratum ». (Denz. 297). Николай I (866) порівнює грішного служителя з горючим смолоскипом, який себе нищить і собі шкодить, але другим світить. Nec potest radius per cloacas et latrinas transiens aliquid exinde contaminationis attrahere: proinde qualiscumque sacerdos sit, quae sancta sunt coinquinare non potest. (Responsa ad consulta Bulgarorum ep. 97, 71. MSL 119, 1006).

Так само в Гом. до Івана: « Хоч би їх (священиків) життя було обезславлене, ти, коли береш себе на увагу, не потерпиш страти на тім, що їм поручив Бог… Бо що має поручене священик, є даром тільки самого Бога ». Κἂν γὰρ ὁ βίος αὐτῶν σφόδρα διαβεβλημένος ᾖ, σὺ δὲ ἂν ἑαυτῷ προσέχῃς, οὐδὲν παραβλαβήσῃ εἰς τὰ ἐγκεχειρισμένα αὐτῷ παρὰ τοῦ Θεοῦ. (Гом. до Івана 86,4. MSG 59,472D).

3. Внутрішні рації. Стан віри й ласки був би тоді конечний в служителя, якщо він уділяв би своєю силою ласку. А що служитель уділяє ласку як орудник Христа, отже до важности тайни не конечний є стан віри і ласки служителя. Тому св. Тома каже: « Ministri Ecclesiae neque a peccatis mundant homines ad sacramenta accedentes, neque gratiam conferunt sua virtute; sed hoc facit Christus sua potestate per eos, sicut per quaedam instrumenta; et ideo effectus consequitur in suscipientibus sacramenta non secundum similitudinem ministrorum, sed secundum configurationem ad Christum. (S. th. 3. q. 64. a. 5). І додає дальше: « Quia minister in sacramentis instrumentaliter operatur, non agit in virtute propria, sed in virtute Christi; sicut autem pertinet ad propriam virtutem hominis caritas, ita et fides; unde sicut non requiritur ad perfectionem sacramenti, quod minister sit in charitate, sed possunt etiam peccatores sacramenta conferre, ut supra dictum est ». (a. 5). « Ita non requiritur ad perfectionem sacramenti fides eius: sed infidelis potest verum sacramentum praebere dummodo cetera adsint, quae sunt de necessitate sacramenti ». (тамже а. 9).

Якщо важність тайн залежала б від віри і святости служителя, то це було б причиною великих сумнівів і неспокоїв совісти. Не можна мати певности, чи служитель був у стані ласки, чи ні, ба навіть сам служитель може мати щодо цього тільки моральну певність. Повага служителя була б підкопана, вірні мали б обов’язок довідуватися про поведення служителів, при чім легко могли б бути надужиття і отворена дорога до клевет. Дальше, наглядніше виступає Христос як головний служитель і діяння тайни ex opere operato, коли важність тайни не залежить від віри і святости служителя.

V. ЗАКИДИ

1. Ніхто не може дати того, чого не має. Невіруючі і єретики служителі не мають ласки, отже не можуть її уділити. Відповідь: Правда, що служитель не може дати своєї ласки і своїх дібр, але може передавати чужі. Грішний служитель дає ласку Христа, бо в тайнах не діє як слуга служителя, але смерть Христа, який також є головним служителем уділюваної тайни.

2. Служитель тайн повинен бути злучений з Христом. Грішник не є злучений з Христом. Отже грішник не може уділяти Христових тайн. В. Вистачить, коли служитель є в злученні з Церквою і Христом наміром, а не конечно станом ласки.

3. Поза Церквою нема благодати Св. Духа. Благодать уділюється через Хрещення і другі тайни. Отже поза Церквою нема Хрещення й інших тайн. В. Поза Церквою може бути уділена благодать, якщо хто збуджує акт любови Бога, в якім одначе міститься признання Церкви. Єретик може уділити тайни Христа, коли має намір. Якщо він в добрій вірі уділює і приймає тайни, то уділює і дістає ласку, а якщо в злій вірі, то вони можуть пізніше віджити. Св. Августин каже, що блуд тих, які обстоювали перехрещування, лежав у тім « quia non distinguebatur sacramentum ab effectu vel usu sacramenti. Et quia eius effectus atque usus in liberatione a peccatis et cordis rectitudine apud haereticos non inveniebatur, ipsum quoque sacramentum non illic esse putabatur ». (De bapt. VI, 1. n. 1. MSL 43, 197).

Хрещення єретиків може віджити, коли навернуться: « In communionibus ab Ecclesia separatis posse homines baptizari, ubi Christi baptismus eadem sacramenti celebratione datur et sumitur; qui tamen tunc prosit ad remissionem peccatorum, quum quis reconciliatus unitati, sacrilegio dissensionis exuitur, quo eius peccata tenebantur et dimitti non sinebantur ». (тже 1, 12, n. 18. MSL 43, 119).

10-а теза: Приймником тайн може бути тільки живуча людина і якщо вона доросла, то до важного прийняття не вимагається ні віри, ні стану ласки, тільки наміру, а до успішного, відповідного приготовування. Загальна думка теологів.

І. ПОЯСНЕННЯ

В тезі розрізнюється спосібність від приготування. Спосібність відноситься до прийняття титулу ласки, який дають тайни. Тільки живуча людина може стати підметом права на ласку, що його уділює тайна. Ангели і душі не спосібні прийняти тайну, бо не можна їм уділяти змислових знаків. Не до всіх тайн вимагається ця сама спосібність. Тільки охрещений може приймати інші тайни. До важности конечний є у дорослого бодай габітуальний намір. Натомість не вимагається віри і стану ласки, ось як у служителя. Навпаки, до одержання ласки вимагається віра і при деяких тайнах стан ласки, це є усунення перепони. Полишаємо на боці те, що відноситься до приготовування при поодиноких тайнах, бо це є предмет моральної теології. Теза обмежується тільки до того, що спільно вимагається від дорослого приймника при всіх тайнах. Немовля і стало безумні не можуть прийняти Покаяння, Оливопомазання і Подружжя. Оливопомазання не може прийняти здоровий, тайни Священства — жінка, а зв’язані розривними перепонами — тайни Подружжя. Дорослим уважається того, хто прийшов до уживання розуму, або його передше уживав. Безумних, які ніколи не були при розумі, уважається за немовлят. — Нез’єдинені признають теж конечність наміру (σκόπος πρὸς τὴν χρῆσιν, Намереніє).

II. ДОКАЗ

1. Тільки живучий може прийняти важно тайни, бо тільки до живучих післав Христос апостолів. Тридентський Собор (Sess. 7. prooem.) каже, що тайни або уділюють оправдання (iustitia) або її побільшують. А що тільки жива людина може оправдатись і рости в ласці, отже тільки жива людина може приймати тайни.

Св. Павло згадує про « хрещення за померших » (1 Кор. 15,29). Саме деякі вірні хрестилися за померлих, щоб їм помогти, але сам св. Павло цього звичаю не одобряє. Хрещення померших практикували Коринтяни ὡς τινῶν μὲν παρ’ αὐτοῖς προφθανόντων τελευτῆσαι ἄνευ βαπτίσματος ἄλλους δὲ ἐπὶ τούτῳ εἰς ὄνομα ἐκείνων βαπτίζεσθαι. Καὶ οὕτω βαπτίζουσιν αὐτὸν ἀντὶ τοῦ ἀπελθόντος. (пор. Епіфаній — Єрес. 28,6, MSG 41,384,25). Маркіоніти (пор. Христостом Гом. 40, до 1 Кор. гл. 1. MSG 61, 347) і деякі монтаністи.

Синод у Гіппо (393 р.) заборонив давати помершим Хрещення й Євхаристію. В апокрифах говориться про Хрещення льва, але це тільки казка (пор. Єронім, De vir. ill. 7. MSL 23, 651).

2. Коли людина прийшла до уживання розуму, до важного прийняття тайни не вимагається віри і стану ласки, але наміру.

Що невіруючі, єретики і грішники можуть важно прийняти тайни, слідує з доказу про важність тайн, уділених служителем в стані гріху і єресі. Йде там не тільки про служителів, але і про приймників тайни. Виїмок становить т. Покаяння, бо визнання гріхів взагалі, яке належить до тайни Покаяння, є неможливе в єретика, якщо він цього свідомий. Жаль супонує віру. Св. Августин учить, що важність тайни не залежить від того, в що приймник вірить. Він може прийняти важно тайну й мати водночас хибну віру: « Nec interest cum de sacramenti integritate et sanctitate tractatur, quid credat et quali fide imbutus sit ille qui accipit sacramentum. Interest quidem plurimum ad salutis viam, sed ad sacramenti quaestionem nihil interest. Fieri enim potest ut homo integrum habeat sacramentum et perversam fidem ». (De bapt. contra Don. III, 14, 19. MSL 43, 146).

Коли хто прийняв Хрещення у злій вірі, питає св. Августин: « denuo baptizandum esse censebitis? Nequaquam hoc dicturus, nequaquam facturus es ». (Contra litt. Petil. II, 35, n. 82. MSL 43, 288). Рація лежить в тому, що тайна діє ex opere operato і не довершується праведним станом служителя і приймника. (S. th. 3. q. 68. a. 8). Іннокент III в листі до архиєп. Імберта (Ymbertus) в Арльс відповідає на запит про важність тайн, що потрібний є намір і що вистачає постійний: « ІІІе, qui numquam consentit sed penitus contradicit, nec rem nec characterem suscipit sacramenti (baptismi). Dormientes autem et amentes, si priusquam amentiam incurrerent aut dormirent, in contradictione persisterent, quia in iis intelligitur contradictionis propositum perdurare, etsi fuerint sic immersi, characterem non suscipiunt sacramenti; secus autem, si prius catechumeni extitissent et habuissent propositum baptizandi ». (Denz. 411). Рація є та, як каже Тридентський Собор (Sess. 6. c. 7), що оправдання в дорослих довершується через намір, per voluntariam susceptionem gratiae et donorum » (Denz. 798).

Немовлята, як вчить практика Церкви, можуть прийняти тайну Хрещення, Миропомазання і Євхаристії. Намір доповнює Церква. Правдоподібно, що також і т. Священства. (Пор. Бенедикт XIV, булля «Eo quamvis»). Бог не хоче спасати людину без її згоди. А що тайни спасають людину, отже до їх прийняття мусить вона дати згоду, це є мати намір. Вистачить постійний намір (i. habitualis), отже менший, як у служителя. Бо в приймника намір є умовою, не бути противним, і він не впливає на саме уділення тайни. В т. Подружжя вимагається бодай віртуального наміру (i. virtualis), бо жених взаїмно уділюють собі тайну. В тайні Покаяння мусить рівно важити визнання гріхів віртуально (virtualiter) злучити з розрішенням, бо воно становить немов матерія (quasi materia) т. Покаяння, і грішник сповідає з священиком до уділення т. Покаяння.

В інших тайнах вистачає постійний намір, який міститься в інших постановах, передше невідкликаних (i. habitualis implicita). Практика Церкви є, щоб уділяти тайни тим, що стратили притомність, якщо вони провадили християнське життя, або давали інші познаки, в них міститься бажання тайн.

3. До успішного і гідного прийняття тайн потрібне також і приготовування. Тридентський Собор здефініював, що тайни уділюють ласку тим, що не ставлять перепони (non ponentibus obicem). А що усунення перепони є якраз приготовуванням душі, отже тайни уділюють ласку приготованим до прийняття. Перепона (obex) це брак морального приготовування душі (стан гріху в прийняттю тайн живих, брак загало при тайнах мертвих, легковаження церковних приписів щодо тайн), і хто в таким стані приймає тайну, поповнює святотатство. Ніхто не одержує освячуючої ласки, якщо сам не приготується при помочі діючих ласк актами віри, надії і жалю.

Св. Письмо вимагає не тільки прийняття тайни, але й віри і повчання: « Хто увірить і охреститься, спасенний буде » (Мк. 16,16). « Покайтеся і нехай охреститься кожний з вас » (Діян. 2,38). Тайни уділюють ласку-праведність, а св. Павло питає: « Яка спільність праведности з беззаконністю » (2 Кор. 6,14). Св. Августин розрізняє між « habere » (baptismum) » і « utiliter habere ». (De bapt. c. Don. IV, 17, 24 MSL 13, 170). Між успішним прийняттям і тільки важним: « Quamvis apud haereticos vel schismaticos idem sit baptismus Christi, non tamen ibi operatur remissionem peccatorum propter eandem fidei iniquitatem et dissensionis iniquitatem ». (тже III, 13, 18, MSL 43, 146). На іншім місці питає: « Quid cuiquam prodest, quod baptizatur, si non iustificatur? Nonne qui dixit: nisi quis renatus fuerit ex aqua etc., ipse etiam dixit: nisi abundaverit iustitia vestra super scribarum et pharisaeorum, non intrabitis in regnum coelorum? (Mt. 5, 20) » (De civ. Dei XXI, 27, 3. MSL 41, 748).