XI. ПОНЯТТЯ І РОДИ ЖЕРТВИ

1) Теологічне обоснування жертви

Людина, створена Богом, є з природи і на основі об’явлення обов’язана почитати свого Творця і віддати Йому честь не тільки внутрішнім актом, але і зовнішнім чином. Бо вона складається з душі і тіла: « Господеві Богу маєш кланятися і йому одному служити ». (Мт. 4, 10). Зовнішній культ без правдивого внутрішнього не має значіння і не подобається Богові. (Іс. 1, 11). Тому каже св. Тома: « Primum quidem est bonum animae, quod Deo offertur interiori quodam sacrificio per devotionem et orationem et alios huiusmodi interiores actus; et hoc est principale sacrificium ». (St. th. 2 II. q. 85. a. 3. ad 2). Хоч і Бог, як всевидущий, бачить внутрішній акт волі почитати Його, одначе зовнішній вияв є конечний з огляду на духово-тілесну природу людини. Крім цього людина є суспільним і громадним єством. Тому і з цього огляду Богові належиться не лише приватне, особисте, але і прилюдне почитання цілої суспільности і збірноти, як також. Такий прилюдний акт богопочитання називається в теології літурґичним, бо літурґія означає саме внутрішнє і зовнішнє прилюдне почитання. Цей культ полягає в обрядах, якими усі члени громади дають вислів своїм внутрішнім актам признання і підчинення під Божу зверхність. А складаються на них не тільки спільні молитви, але і інші побожні практики, як піст, милостиня, прощі, будова храмів, тощо.

Маючи на увазі всевладність і найвищу гідність Бога, належиться Йому таке почитання, якого не можна віддавати нікому іншому. Воно називається в грецькій термінології почитання лятрії (latreia) у протиставленні до почитання сотворінь (douleia). Таким славословним актом почитання, виключно належним Богові, є жертва, бо вона є найсовершеннішим способом почитання, а інші ознаки чести, як поклін, приклякнення і т.д. віддаються і людям: Sacrificium certe nullus hominum est, qui audeat dicere, deberi nisi Deo — каже св. Августин. (De civ. Dei X, 4. MSL 41, 281). Як є державі є почесті, які віддаються лише суверенові і не можна їх нікому іншому віддавати, так теж Богові, як найвищому Панові і Творцеві, є призначена жертва, якої не можна приносити жодній іншій істоті.

Жертва (жертва від жъръти) етимологічно означає приносити, дар Богові. Грецьке слово thysia (від thyo — убиваю) носить назву від того, що такі приносини убивано і спалювано. Латинський термін sacrificium, означає sacrum facere — зробити святим і предмет жертви і саму чинність жертвування, якого предмет приноситься Богові.

2) Означення жертви

Загально кажучи, жертвою є кожний релігійний акт, довершений на честь Бога, як молитва, піст, умертвіння, будова храму, дарування предмету і т.д. В стислін значенні жертва — це принесення в дарі сущої речі, що підпадає під змисли, через фізичне знищення або моральну переміну, правно установлене на честь Бога, як найвищого Пана і останньої мети. Св. Письмо розрізнює виразно оба поняття жертви і протиставить їх собі: « Покора лучша ніж жертви і послух дорожчий від баранячого товщу » (І Цар. 15, 22). Таксамо в 50 пс.: « Бо як би ти схотів жертви, я дав би; цілопаленням ти не вдоволишся. Жертва Богу дух скрушений, серцем скрушеним і смиренним Бог не погордить ».

I. Принесення в дарі. Дар означає не прибутневу, акцидентальну річ, але сущу, що підпадає під змисли, як звірята, рослини, харчеві вироби і т.д. Принесення людей було недозволене Богом (Втор. Зак. 12, 31; 4 Цар. 3, 27; Єз. 16, 20. 20, 31). Річ мусить бути морально добра і сама в собі представляти цінність. Збірнота складає її як свою власність Богові, зн. назавжди усуває її від свого ужитку. Поклін, піст, молитва не є в стислим того слова значенні жертвою, бо це прибутні, не сущність. Дар є знаком внутрішнього акту розуму і волі, яким людина жертвує себе Богові, підчинює себе і визнає свою нічогість. Отже жертва є знаком почитання, подібно як тайна є знаком освячення.

II. Фізичне знищення, або бодай моральне перемінення це є differentia specifica дефініції. До суті жертви належить, щоб дар піддав переміні. Саме дарування або зложення в св. місці не вистачає і тому мусить щось над річчю діятись, як спалення, знищення, або моральна переміна, як благословення, себто жертвування, яким вона усувається з-під людського вжитку і посвячується Богові. Тому не кожні приносини або дар є жертвою, але кожна жертва є приносинами або даром. Тому св. Григорій Нісейський, говорячи про євхаристійну жертву, каже, що Христос приніс себе як принос і жертвував як жертву — heauton proseneke prosphoran kai thysian eis to hagion pascha (In Christi resurr. Or. 1, MSG 46, 612).

Є дві думки між богословами. Одні (як Арріґа, Шебен, Бартман, Полє) твердять, що вистачає саме жертвування дару. Суарез (Euch. disp. 37, sec. 5) каже, що до суті жертви належить зміна речі на щось краще, напр. спалення надане на приємний запах і т.д. Як докази наводять оборонці це: а) Бог не має уподобання в смерті і знищенні, але навпаки в житті і розвою та зложенні поклону. Св. Тома каже: In oblatione sacrificii non pensatur pretium occisi pecoris, sed significatio, qua hoc fit in honorem summi Rectoris universi, unde sicut Augustinus dicit 10 de Civit. Dei (cap. 19 MSL 41, 298) daemones in sacrificiis paganorum « non cadaverinis odoribus, sed divinis honoribus gaudent ». (S. th. 2-2 q. 85. a. 2. ad 2). б) В Ст. Завіті жертвою були хліби предложення, хоч їх не нищено ані не спалювано. в) Саме вбивання звірят не належало до священика, але до прислуги, а священик приймав кров, яку виливав на жертівнику (Лев 1, 2 сл.). г) Хресна жертва не полягала в убиттю Христа, якого доконали римські жовніри, але в добровільнім відданні самого себе, яке сповнив Христос на Тайній Вечері. д) Отці Церкви і дотридентські богослови не бачили суті жертви в убиттю, але в самій жертвуванні. Щойно потридентські теологи висунули момент знищення в дискусії з протестантами. Інші (св. Белярмін, Васквез, де Люго, ван Ноорт) кажуть, що спалення зн. знищення становить суть жертви, бо воно найкраще унагляднює, що жертводавець позбуває себе дару і висловлює беззастережне признання Бога як свого Пана і Творця та готовість вповні і самому смерть для Нього. а) Це потверджують самі назви жертви, як thysia — убиття, зебах — забити. б) Старозавітні жертви полягали в убиттю животин і знищенні неживих предметів (спалення капила, виляття вина і т.д.). в) Жертва Христа була довершена через знищення життя, а послух і любов були лиш спонуками. Христа убили первосвященики, які були моральними виновниками смерти. Та ці аргументи не є вповні стислі, бо назви звичайно взяті від частини (pars pro toto). Не всі жертви в Стар. Завіті нищено — бо хліби предложення були правдивою жертвою. Тому правдоподібніша видається перша думка, за якою стоїть і св. Тома: Sacrificia proprié dicuntur, quando circa res Deo oblatas aliquid fit, sicut animalia occidebantur et comburebantur, quod panis frangitur et comeditur et benedicitur. Et hoc ipsum nomen sonat; nam sacrificium dicitur ex hoc, quod homo facit aliquid sacrum. Oblatio (принос) autem directe dicitur, quum Deo aliquid offertur, etiamsi circa ipsum nihil fiat, sicut dicuntur offerri denarii vel panes in altari, circa quos nihil fit. Unde omne sacrificium est oblatio, sed non convertitur. (S. th. 2-2. q. 85. a. 3. ad 3). Сам спір не заторкує ні хресної жертви, на якій було убиття, ні євхаристійної, на якій теж є містичне знищення життя.

III. Правно установлене. Жертва є знаком, вправді символічним, що має вже з себе деяку відповідність виявити почитання Бога, одначе все таки є позитивним, бо не визначає сам з себе назовні внутрішнього почитання і тому мусить бути установленим Богом або релігійною чи світською владою. Хоч сам обов’язок служби і жертви Богові випливає з природи, то і предмет жертви і служитель мусять бути в прилюднім культі установлені і означені. В теперішнім порядку сам Бог з огляду на Христос означив найпотужніші акти богопочитання і жертви і передав їх до виконання Церкві. Світська влада має обов’язок помогти їй виповнити цей обов’язок. Якщо б не було церковної установи основаної Богом, то тоді світська влада мала б обов’язок зайнятися означенням богопочитання. Поганські жертви були лише схвиленими поняттями жертв первісного Божого об’явлення. Тому, що Бог сам означив жертви, ні світська ні церковна влада не можуть їх зміняти або інші додавати. Тим то спалення капила, свічок, мучеництво не є жертвами, хоч є субстанціяльними зовнішніми речами, принесеними священиком на знищення в честь Бога, бо не є установлені як жертва. Вони є лише приносом або даром.

Уповажненим до приношення жертви є священик hiereus — sacerdos. Жертва і священик є корелятивні поняття: « Бо кожний первосвященик взятий з людей, для людей постановляється на службу Богові, щоб приносив дари і жертви за гріхи » (Євр. 5, 1) і « ніхто не бере собі священичої чести, але хто покликаний Богом, як Аарон » (Євр. 5, 19). Бог призначив Христа через воплочення на первосвященика, а на зарядженнях Христа служителем жертви є важно свячений священик.

IV. На честь Бога як найвищого Пана і остатньої мети. Жертва є знаком найвищого почитання Бога: « Offert se mens nostra Des quasi suae creationis principio, quasi suae operationis auctori, quasi suae beatitudinis fini, quae quidem convenient soli summo rerum principio » (S. c. gent. III, 120). Тому жертва є найкращим і найповнішим символом повного віддання і підчинення людини Богові. « Ex naturali ratione procedit, quod homo quibusdam sensibilibus rebus utatur, offerens eas Deo in signum debitae subiectionis et honoris secundum similitudinem eorum, qui dominis suis aliqua offerunt in recognitionem dominii; hoc autem pertinet ad rationem sacrificii, et ideo oblatio sacrificii pertinet ad ius naturale ». (S. th. 2-2 q. 85. a. 1).

На знак свого віддання і підчинення, людина жертвуючи, дає Богові щось із своїх дібр. В Стар. Завіті жертви цілопалення означали, що людина цілого себе і все, що має, жертвує Богові. І на честь Бога виливано кров і спалювано товщ, як вияв переконання, що життя і всі добра маємо від Бога. Жертва, як загалом почитання Бога, усовершує людину і її підносить, а не понижує…

Жертва, як сказано, є символічним знаком, подібно як тайна, і теж складається з матерії і форми. Формою призначується матерія на почитання Бога, бо тим, що річ приноситься і нищиться, ще не означає жертви. Убивати звіря можна і для поживи і для унешкідливлення і для інших рацій. Тому конечна є акція призначення, якого складається поклін Богові і віддається річ на жертву. З призначення жертви як почитання Бога слідує і її відмінність від тайни. І саме головна різниця між жертвою і тайною є тою, що тайна призначена на внутрішнє освячення людини, жертва на почитання Бога і вимолення дібр. Дальше тайни не є конечні на основі природного закону, жертва так; служителем тайн не мусить бути завжди священик, жертви так; тайна діє силою свого єства (ex opere operato), жертва виключає благодаті, щоб грішника навернула і оправдала в тайні покаяння. Накінець тайна звертається від Бога до людини, жертва від людини до Бога.

3) Поділ жертви

Жертва має почвірну мету. До суті належить культ лятрії, славослов’я і всевіддання Богові. З цим в’яжеться зложення подяки за добродійство, благання за нові добра і перепрошення за гріхи. На основі цього жертви діляться на 1) славословні, 2) подячні, 3) благальні і 4) примирні.

I) Славословною жертвою (thysia latreutike — sacrificium latreuticum або похвального (хвалительною) віддають люди найвищу честь Богові, як творцеві і панові всього.

II) Подячна жертва (thysia eucharistike — s. eucharisticum) це подяка Богові за одержані духові і матеріальні добродійства, як найкращому батькові, якому загалом завдячуємо всі добра.

III) Благальна (thysia epiteuktike — s. impetratorium) жертва є проханням ласк і дібр для душі і тіла. Признаючи Бога як найвищого всевладця, визнаємо водночас, що Він може помогти в кожній потребі.

IV) Примирна і задоситьучинна (надолужена) (thysia hilastetike — s. propitiatorium i satisfactorium). На переблагання за свої гріхи, якими люди обидили Бога, приносять жертву. Цим визнають вони свою вину і прохають прощення і задоситьучинюють за кари, стягнені через провини. В Стар. Завіті убивання звірят на жертву означало знищення гріхів, за які повинення грішник сам заслужив на кару і на смерть. Звірята сповняли заступну ролю. Життя це найцінніша на землі річ, яку має людина. А що відібрати собі життя вона не має права, тому замість себе убиває на жертву звірята: « Бо в крові є душа тіла, і я дав мить себе убиває на жертву звірята: « Бо в крові є душа тіла, і я дав вам її, щоб ви нею очищували на жертовнику ваші душі і щоб кров була на очищення душі » (Лев. 17, 11). Впрочім такий символічний і заступний зміст мали і перші жертви цілопалення Авеля (Бит. 4, 3 сл.) і Ноя (Бит. 8, 20), хоч були в першу чергу подячними жертвами.

Всі чотири роди жертв є тісно з собою зв’язані і одні без других не можуть існувати, бо хвалительна жертва є благальною, подячною і примирною та навпаки благальна, подячна і примирна є водночас і хвалительною. Звуться вони від переважаючого наміру.

4) Жертви в Старім і Новім Завіті

Старозавітні жертви в патріярхальних часах від Адама аж до Мойсея, приносили правдоподібно самі патріярхи або їх первородні сини, а почавши від Мойсея Левіти, потомки Леві зкл. Аарона. З огляду на матерію ділились жертви на криваві і безкровні.

I. Кривавими жертвами (thysia, евр. зебах, hostia) були зарізані звірята (бички, баранці і т.д.). Такими були а) жертви цілопалення (holokautoma, евр. калія або оля), на яких спалювано все ціло без жодної недостачі і заміту самців звірят. При цілопальнім жертвуванню жертводаєць клав руки на голову звіряти, як намір віддати його Богові в заступстві за себе, похвалу, подяку і прохання відпущення гріхів. Звіря різано на північнім боці вівтаря, а священик приймав кров, як найважнішу частину, бо згідно а народнім повір’ям, душу звіряти, і виливав на жертовнику, на якім і ціле звір’я крім шкіри спалювано по очищенні. При тім жертвувано муку, оливу і вино. (Числ. 28, 3 сл.). Ці жертви приносили рано і вечір, горіли без перестанку. б) Жертви примирення приносило із всіх звірят як сповнення даної Богові обіцянки або подяки і мольби. На жертовнику спалювано товщ. Частину м’яса одержував священик, а решту жертводаєць. Жертвування відбувалося в цей спосіб, що жертву держав жертводаєць руками. Священик свої руки клав між його руки і порушував жертву від себе і до себе (тенуфа: ткати), що символізувало дарування і прийняття жертви. А піднесення жертви здолу вгору (терума: з землі до неба) означало, що Бог має право над всім, як своєю власністю.

Знищення довершувалось частинно через спалення, частинно через споживання священиками і жертводацями на жертвнім обіді. Трапеза була теж жертовником і допущенням до жертвного стола символізувало поєднання і привернення приязні. Під цим оглядом цілий жертовний обряд означав і жертву і тайну. Бог приймав жертву і давав її на спожиття при жертвній трапезі. в) Покаянні жертви (Лев. 4, 1-5, 13) приносило за гріхи і провини та нечистоти (недуги, пологи осквернення і т.д.), за які одначе не була наложена кара смерти. (Чис. 15, 30). В них головне було жертвування крови. г) довжні жертви приносили за нарушення власности і за наслідки гріха (Лев. 5, 14-6, 7).

II. На безкровні жертви приносили кадило, збіжжа, овочі, муку, мед, хліб, оливу, сіль і вино. Їх додавано до кривавих жертв або й приношено окремо. Плинні жертви вливало, звідси звалися вони libamen, spondeion або sponde, по евр. незек.

Старозавітні жертви були прообразом хресної жертви (Євр. 8-9 сл.) і очищували правно перед законом нечистоту тіла. Гріхів не відпускали своєю силою, але силою крови Христа. Одначе були правдивими жертвами, якими в Стар. Завіті почитали, дякували, перепрошували і вимолювали добродійства в Богові. Св. Тома так каже: « Caeremoniae V. Legis duplicem causam habebant: Unam scil. literalem, secundum quod ordinabantur ad cultum Dei, aliam vero figuralem sive mysticam, secundum quod ordinabantur ad figurandum Christum ». (S. th. 1-2. q. 102. a. 3).

В Новім Завіті є тільки одна жертва, Ісуса Христа на хресті, яка відтворюється і аплікується в євхаристійній жертві. Хресна і євхаристійна жертва є одного і того самого принесеного в різний спосіб, кривавий і безкровний. Між ними заходить ще та різниця, що хресна жертва є жертвою цілого людства від упадку в гріх, яка діяла вже в Стар. Завіті через прообрази, а євхаристійна, якою починається Новий Завіт є власністю християнської релігії. Бо нема релігії без жертви.

Жертвою ми лучимося безпосередньо з Богом в найзвершенніший спосіб і тому жертва становить суть релігії. По смерти злука наступає вже через оглядання Бога і через те мусить тоді уступити жертва. Тим то лише жива людина може приносити жертву на цьому світі.

5) Ложні теорії

В противенсті до науки католицької Церкви деякі ліберальні етнологи і психологи видвинули своєрідні гіпотези. Анімістична теорія Тайлора (Tylor) уважає, що первісні народи, приносили божеству дари, щоб одержати від нього якесь добродійство. Божество приймає приноси і уживає їх. З того переконання розвинулися опісля в примітивних народів інше, а саме, що приносинами почитається божество, а водночас жертводаєць виявляє свою чесноту тим, що позбавляється якоїсь речі. Після Тайлора три основні думки складаються на первісне поняття жертви: Дару, почитання і самозаперечення. (E.B. Tylor, Primitive Culture, London II (1891) 340 ст.). Роберт Сміт поставив т.зв. тотемістичну теорію, на основі якої жертва є спільною трапезою при якій подібно племена споживали свої звірята (totem), що представляли їх бога та предків. В такій спосіб вони відновлювали з ними кровне споріднення. Рослинні дари мають характер данини. (Robertson Smith — Encyclopaedia) Britannica під гаслом Sacrifice і Lectures on the Religion of the Semites, London 1894). Цю теорію боронить F.B. Jevons, Introduction to the History of Religion, London 1904. Треба одначе завважити, що трапези за покійників не мали спочатку характеру жертви і що жертви в первоплодів (про які говорить і св. Письмо) появляються скорше в примітивних народів ніж тотемістичні трапези і то як жертви почитання і подяки найвищому Єству. Дальше не видно думки в тих найстарших жертвах з первоплодів про користь богів з жертви, як каже Тайлор, бо дари спалювано або нищено і як такі були вже не до ужитку. Тотемістичні характер жертв є пізнішого походження. Психологічну гіпотезу поставив В. Вундт. Він каже, що жертва за покійників повстала з переконання забезпечити померлих перед демонами. На це теж треба відповісти, що жертва первісна є старша ніж жертва за усопших. Поєднююча жертва мала б розвинутися з табу, знаків, які означали бажання очищення і спокутування провин. Вимолюючі і подячні жертви мали б знову мати основу в бажанні склонити богів до збагачення земних плодів. Гіпотези Вундта нині теж перестарілі. Бо як сказано, найдавніші жертви з первоплодів виявляли бажання жертводавця почитати Бога і подякувати за одержані дари. (Пор. W. Schmidt, Ethnologische Bemerkungen zu theol. Opfertheorien. Jahrb. d. Missionshauses St. Gabriel I (1922) і Ursprung der Gottesidee I, 197-204).