ГЛАВА ДРУГА.
ЧЕСНОТИ СВЯЩЕНИКА

Питомці Духовної Семінарії повинні так вправлятися у всіх чеснотах священичого життя, щоб їх дійсно набули і зачали жити тим духовним життям, що його мусять вони вести як священики і без яких не моглиб ніколи як слід відповісти свойому високому завданню. Вони мусять навчитися жити життям з віри. Чеснота віри повинна так присвічувати кожному в науці богословії, щоби та наука не була для нього мертвою теорією, а повною життя практикою. Христіянська надія і любов Господа Бога повинні ставати для них живим товчком до праці. Чесноти любови ближнього і ревність про спасіння душ, що — в границях Семинарії — можуть покищо розвиватися лиш у виді братньої любови товаришів, повинні заповнювати їх серця і ставати головним напрямом життя в часі фірії. Кожний з питомців обов’язаний по можности давати милостиню убогим і з любови до ближнього повинен в подаваних науках шукати того практичного знання не тільки богословії, але і підрядних наук, якими мають колись служити ближнім. Коли в Семінарії не можуть надзвичайними працями чи умертвліннями приготовлятися до часів можливих переслідувань Церкви, коли то треба буде священикові у безнастанному нараженні життя, у голоді і холоді працювати для людських душ, то бодай з початкуючою чеснотою мужества повинні зносити ті дрібні прикрості, яких вимагає домашній порядок.

Так само щодо душпастирської мудрости, хоч у Семінарії не можуть питомці давати доказів тої щирої чесноти священика, то нехай про ту премудрість бодай просять у тому переконанню, що — як каже св. Яків — та молитва все є вислухана. Вкінці мають питомці все пам’ятати, що стільки Божої благодати будуть мати в Духовній Семінарії, як питомці, і в життю, як священики, скільки зуміють правдиво глибокою покорою низько про себе думати, а в кожній справі вичікувати помочі Божої благодати.