Життя ПАТРІАРХА

1892 - 1912

Йосиф Сліпий (Коберницький-Дичковський) народився 17 лютого 1892 року в заможній селянській родині в селі Заздрість на Тернопільщині. Його батько Іван, сільський війт, був усиновлений родиною Дичковських і прийняв подвійне прізвище, яке стало родинним і для Йосифа. Прізвисько «Сліпий», яким називали діда, згодом закріпилося за самим Йосифом і стало його історичним іменем. 

Він був єдиною дитиною, що вижила в сім’ї: троє братів і четверо сестер померли в ранньому віці. Ці втрати глибоко позначилися на його характері та духовній чутливості. 

Початкову освіту Йосиф здобував у Заздрості та Вишнівчику, поблизу Зарваниці — знаного відпустового місця. Тут він уперше торкнувся світу народної побожності й краси. У спогадах Патріарх згадував, як рано навчився читати і з великим бажанням ходив до школи. 

Середню освіту Йосиф здобув у Тернопільській гімназії, яку закінчив у 1911 році з відмінними результатами.

1912 - 1917

Після закінчення Тернопільської гімназії у 1911 році Йосиф Сліпий розпочав філософські студії у Львові. Він мав виразний нахил до гуманітарних наук і водночас глибоке прагнення посвятити життя Богові. У цей час у ньому визрівав внутрішній пошук: як поєднати священиче покликання з науковою працею. Йосиф мріяв про університетську кар’єру і побоювався, що вона може стати перешкодою для священства.

Вирішальним став його контакт з Андрей Шептицький. Розпізнавши здібності молодого студента, митрополит підтримав його прагнення і відкрив перед ним можливість поєднати духовний і науковий шлях.

У 1912 році, за благословенням митрополита, Йосиф вирушив на богословські студії за кордон — до Інсбрука, де навчався в колегії «Канізіянум». Тут він отримав глибоку богословську формацію, яка відповідала його інтелектуальним запитам.

1917 - 1925

Ще перед завершенням навчання митрополит Андрей Шептицький, повертаючись із російського заслання, проїжджав через Інсбрук і покликав молодого Йосифа до священичих свячень. Їх він уділив 30 вересня 1917 року в Унівській лаврі.

Після докторської промоції Йосиф Сліпий, за порадою митрополита, взявся за габілітаційну працю про тринітарне вчення патріарха Фотія, яку захистив в Інсбруку у 1920 році. Через польсько-українську війну і небезпеку повернення до Галичини він продовжив студії в Римі. Протягом двох років навчався в папських університетах, поглиблюючи знання богослов’я, мистецтва та європейських мов. У 1924 році в Папському Григоріанському університеті здобув звання Magister aggregatus.

Паралельно з науковою працею митрополит Андрей уже залучав його до педагогічної діяльності. Від 1922 року Йосиф Сліпий викладав догматику в Львівській духовній семінарії. Цей період став для нього школою підготовки до ширших завдань у Церкві.

У 1922 році він був офіційно призначений професором догматики. Окрім викладання, о. д-р Сліпий став співзасновником Українського Богословського Наукового Товариства та багаторічним редактором богословського квартальника «Богословія». Саме роки 1922–1928 заклали фундамент його подальшої праці як богослова, організатора і майбутнього духовного провідника Української Церкви.

1926

Наприкінці 1925 року о. д-р Сліпий був номінований ректором Львівської духовної семінарії, а в 1926 році перебрав її керівництво після п’ятирічного управління отців-василіян під проводом о. д-ра Теодосія Галущинського.

Уже в середині 1920-х років загальна кількість семінаристів перевищила 400 осіб.

Для спільноти ректор особисто розробив чіткі «Правила Духовної Семінарії», видані окремим томом «Аскетичної Бібліотеки». Вони охоплювали всі аспекти життя семінариста — духовні, інтелектуальні та моральні — і були подані в тоні батьківської поради. У такому ж дусі о. ректор проводив регулярні духовні конференції, спираючись на Святе Письмо, Отців Церкви та навчання митрополита Андрей Шептицький.

Під проводом о. ректора семінарійне життя стало багатогранним: діяли братства, наукові й культурні товариства, бібліотека та численні секції, що готували студентів до душпастирської і громадської праці. Попри вимогливість, ректор виявляв справжню батьківську турботу, за що семінаристи називали його «Татуньо».

Паралельно він дбав і про матеріальне забезпечення семінарії: оновлення приміщень, запровадження центрального опалення, нові меблі, а згодом і придбання будинків та земель.

1926- 1939

Поряд із Духовною семінарією о. д-р Йосиф Сліпий очолив і Греко-Католицьку Богословську Академію у Львові. Ставши в 1926 році ректором семінарії, він автоматично перебрав керівництво й Богословським факультетом, реалізуючи задум Андрей Шептицький про розбудову повноцінної академічної установи з філософським і теологічним відділами.

У програмній доповіді при відкритті Академії ректор наголошував, що вона постала як нагальна потреба повоєнного часу — для розвитку богословської науки, збереження інтелектуального потенціалу народу та формування освіченого духовенства. Академія, за його баченням, мала бути не лише навчальним закладом, але й осередком національної єдності, твердинею Унії та місцем живого діалогу між вірою і сучасною культурою. Церква, підкреслював він, потребує не тільки святих, але й учених священиків із широкою гуманітарною формацією та знанням мов.

Упродовж ректорських років о. Сліпий активно співпрацював з Апостольським Престолом і брав участь у міжнародних богословських конгресах у Велеграді, Празі, Пінську та Львові. Плід цієї діяльності — численні наукові доповіді, присвячені значенню томізму, єдності Церкви, сакраментології, візантійській культурі та кирило-мефодіївській традиції. Цей період утвердив його як одного з провідних богословів Східної Церкви та далекоглядного організатора церковної науки.

1939-1941

З початком Другої світової війни та першої радянської окупації Західної України Церква опинилася під сильним тиском. Хоч репресії ще не мали повної сили, радянська влада поставилася до церковних інституцій ворожо: було ліквідовано духовні семінарії, Богословську Академію та християнські видання. О. ректор Йосиф Сліпий із болем переживав руйнування справи, якій віддав роки праці, не знаючи, що попереду на нього чекають ще тяжчі випробування.

Митрополит Андрей Шептицький, відчуваючи ослаблення сил після десятиліть служіння, звернувся до Апостольської Столиці з проханням призначити йому помічника з правом наслідства. Добре знаючи духовні й інтелектуальні якості о. Сліпого, він просив саме про нього. Папа Пій XII погодився.

22 грудня 1939 року в митрополичій каплиці, в умовах суворої таємниці, Йосиф Сліпий був висвячений на єпископа — титулярного архиєпископа Сиррейського з правом наслідства. Головним святителем був митрополит Андрей, а співсвятителями — владики Никита Будка і Миколай Чарнецький, ЧНІ. Про хіротонію знало лише вузьке коло осіб, щоб уберегти нового архиєпископа від переслідувань.

Архиєпископ Сліпий одразу включився в працю разом із митрополитом, готуючи духовенство й вірних до можливих гонінь. Навіть у цих складних обставинах він завершував підручник з догматики — плід багаторічної науково-педагогічної праці.

1944 - 1946

Під час першої більшовицької окупації над Церквою панувала атмосфера постійного страху.

Після смерті Андрей Шептицький 1 листопада 1944 року Йосиф Сліпий став Галицьким митрополитом, і вся відповідальність за долю Церкви лягла на нього.

Радянська влада розробила план ліквідації Української Греко-Католицької Церкви, затверджений особисто Сталіним. Його реалізація передбачала арешт єрархії та примусове «возз’єднання» з Російською Православною Церквою через так званий Львівський псевдособор.

11 квітня 1945 року майже всі єпископи УГКЦ, разом із митрополитом Йосифом Сліпим, були заарештовані. Почалися масові репресії проти духовенства й вірних, які відмовлялися зрадити єдність із Апостольським Престолом.

Митрополита Сліпого етапували до Києва і піддали виснажливим допитам. Радянська влада намагалася змусити його зректися Папи, обіцяючи за це високі церковні посади. Він категорично відмовився. Після цього почалися катування, моральний і фізичний тиск.

Після понад року слідства суд засудив його до 8 років ув’язнення. Навіть цей вирок влада намагалася оскаржити, домагаючись смертної кари або 25 років таборів, але безуспішно. Так розпочався довгий табірний шлях ісповідника віри, що тривав до 1963 року.

1946-1953

Свій табірний шлях митрополит Йосиф Сліпий розпочав у Маріїнському таборі Кемеровської області (Сиблаг). Згодом його неодноразово переводили: на Печору (Печерлаг), а восени 1948 року — до таборів у Мордовії (станція Потьма), де він перебував до весни 1953 року. Він майже ніколи не затримувався в одному місці довше ніж кілька місяців. Часті етапи відбувалися в нелюдських умовах — холод, голод, антисанітарія, співжиття з кримінальниками, побої й пограбування.

Часто митрополит потрапляв до табірних шпиталів, але навіть у стані гарячки його могли знову відправити на етап.

Утім, навіть у таких умовах митрополит намагався виконувати священиче служіння: молився, сповідав, при нагоді служив Літургію, навчав співв’язнів мов і давав духовні та інтелектуальні конференції.

Після смерті Йосиф Сталін у 1953 році, наприкінці терміну ув’язнення, радянська влада планувала ізолювати митрополита в Домі інвалідів у Сибіру. Однак у червні 1953 року його несподівано вивезли до Москви, де протягом двох місяців вели таємні переговори щодо можливих змін у ставленні СРСР до Ватикану та УГКЦ.

Після арешту Лаврентій Берія і змін у керівництві тон переговорів знову різко змінився. Нові пропозиції зводилися до вимоги зречення єдності з Римом в обмін на високе становище в ієрархії Російської Православної Церкви. Митрополит категорично відмовився.

Усвідомивши безвихідь переговорів, влада припинила контакти й відправила Йосифа Сліпого на заслання до Дому інвалідів у Маклаково біля Єнисейська. Так завершився перший, але не останній етап його довгого шляху страждання і свідчення.

1953-1958

З 22 серпня 1953 до 19 червня 1958 року митрополит Йосиф Сліпий перебував на засланні в Маклаково, у Домі інвалідів поблизу Єнисейська. Умови життя майже не відрізнялися від табірних: насильство, аморальність, постійна небезпека і тотальний нагляд агентів. Сам митрополит називав це місце «Содомом і Гоморрою».

Попри це, він зумів налагодити листування з родиною, духовенством і монашими спільнотами, писав пастирські листи на великі літургійні періоди, організував невелику молитовну спільноту й допомагав співзасланцям матеріально. Найбільше ж сил віддавав науковій праці.

Саме в Маклаково він інтенсивно працював над фундаментальною «Історією Вселенської Церкви в Україні», присвячуючи писанню до десяти годин щоденно. За неповних п’ять років створив п’ять томів, а щоб урятувати рукописи, розсилав їх різним особам для копіювання й збереження.

У 1956 році один із його листів потрапив на Захід, і світ довідався, що митрополит живий. Наступного року Пій XII надіслав йому особистого листа підтримки, однак цей документ був перехоплений радянськими спецслужбами.

19 червня 1958 року Йосифа Сліпого знову заарештували — цього разу через виявлений рукопис чергового тому його історичної праці. Так завершився період заслання і розпочався новий етап випробувань.

1958-1960

Другий судовий процес над митрополитом Йосифом Сліпим тривав майже рік — у Красноярську та Києві (1958–1959). Його звинувачували в написанні й поширенні «антирадянських» пастирських листів та в «спробах відродити УГКЦ», виходячи з абсурдного твердження, що Церква нібито «не існує».

Митрополит, однак, використав власні знання радянського законодавства, здобуті під час переговорів у Москві 1953 року, і довів, що жодного офіційного державного акту про заборону УГКЦ не було. У травні 1959 року він прямо заявив у суді, що служіння Греко-Католицькій Церкві не може вважатися злочином, бо сама Церква юридично не заборонена. Попри це, 17 червня 1959 року його засудили до семи років таборів.

Другий термін митрополит відбував у таборах Тайшету (Іркутська область) та Мордовії. Навіть там табірне життя стало простором духовного служіння: під час прогулянок відбувалися релігійні диспути, які перетворювалися на своєрідні лекції. Серед в’язнів сформувалася підпільна «семінарія», де майбутніх священиків навчали іноземними мовами — латинською, польською чи німецькою — незрозумілими для наглядачів. Підготовлених кандидатів митрополит висвячував таємно, просто в табірному бараку.

Відомий дисидент Аврам Шифрін згадував, що навіть в арештантській одежі митрополит виглядав велично, тримався гідно й приваблював людей уважністю та внутрішньою силою, називаючи його «духовним прапором українців».

1960-1963

Наприкінці 1960 року митрополита Йосифа Сліпого несподівано вивезли з табору до Києва.

У серпні 1961 року Йосифа Сліпого знову повернули до мордовських таборів. Там проти нього розпочався новий наступ: 27 вересня 1962 року Верховний Суд УРСР визнав його «особливо небезпечним рецидивістом» і засудив до колонії особливого режиму — фактично повільного смертного вироку. Стан митрополита різко погіршився.

Раптове звільнення стало можливим завдяки наполегливим зусиллям Апостольського Престолу та особисто Іван XXIII. 26 січня 1963 року рішенням Президії Верховної Ради СРСР Йосиф Сліпий був звільнений.

Митрополит не мав наміру залишати СРСР і прагнув повернутися до Львова, вважаючи від’їзд питанням сумління. Урешті, з послуху Папі Івану XXIII, він погодився виїхати до Риму. Перед від’їздом, 4 лютого 1963 року, митрополит таємно висвятив Василь Величковський і призначив його своїм місцеблюстителем.

Так завершився вісімнадцятирічний шлях неволі — шлях ісповідника віри, який Церква і світ запам’ятають як свідчення незламної вірності Христові та Його Церкві.

1963-1984

Прибуття митрополита Йосифа Сліпого до Риму 9 лютого 1963 року відкрило новий, надзвичайно активний етап його життя.

Апостольська Столиця визнала його заслуги двома важливими актами: 23 грудня 1963 року Йосиф Сліпий був проголошений Верховним Архиєпископом з патріаршими правами, а 25 січня 1965 року — возведений у кардинальську гідність.

Одним із перших його кроків стало заснування Українського католицького університету імені св. Климента Папи в Римі, згодом — із філіями у великих осередках діаспори. Паралельно він розгорнув масштабну видавничу діяльність, відновлював українські церковні інституції в Римі, відбудував храм свв. Сергія і Вакха, заснував монастир студитів у Кастельґандольфо та ініціював будівництво собору Святої Софії — символу єдності українців у всьому світі.

У 1968–1970 роках Йосиф Сліпий здійснив виснажливу подорож країнами Європи, Америки та Австралії, відвідуючи українські громади й закликаючи їх до єдності та відповідальності за майбутнє Церкви.

Особливою місією Верховного Архиєпископа стала боротьба за патріархальний устрій УГКЦ. У 1969 році IV Синод єпископів звернувся до папи з проханням про надання патріархату, однак у 1971 році Апостольська Столиця відмовила, посилаючись на політичні обставини. Попри болісне розчарування, Йосиф Сліпий не припинив зусиль: від 1975 року він уживав титул патріарха, а в 1977 році, діючи з пастирської відповідальності, висвятив кількох єпископів для забезпечення тяглості підпільної Церкви в Україні.

Упродовж усього римського періоду Йосиф Сліпий залишався голосом мовчазної, переслідуваної Церкви. Він неодноразово виступав на папських синодах, звертався до Павло VI, до світових політичних лідерів і міжнародних форумів, захищаючи право УГКЦ на існування і свободу. Як живий ісповідник віри ХХ століття, він поєднав у собі мужність мученика, далекоглядність церковного будівничого та вселенську відповідальність пастиря.

1984

Смерть Патріарха Йосифа Сліпого 7 вересня 1984 року викликала широкий міжнародний відгук. Співчуття надходили не лише з церковних середовищ, але й від світових політичних лідерів. Президент США Рональд Рейґан наголосив, що його життя стало символом сили людського духу та вірності Церкві, а прем’єр-міністр Канади Браєн Мальроні назвав його провідником світового масштабу.

Це міжнародне визнання контрастувало з реакцією радянської влади, яка сприйняла смерть Сліпого з тривогою. Його постать і «Заповіт» вважалися небезпечними, бо надихали вірних і зміцнювали надію на відродження Української Греко-Католицької Церкви. Сам Патріарх до кінця життя був переконаний, що безбожницька система занепаде, а переслідувана Церква воскресне — слова, які згодом виявилися пророчими.

1992

Події, у які вірив Йосиф Сліпий, почали здійснюватися невдовзі після його смерті. У 1989–1991 роках УГКЦ вийшла з підпілля, а з проголошенням незалежності України в 1991 році Патріарх був посмертно реабілітований. Це відкрило шлях до виконання його заповіту — перенесення тіла на Батьківщину.

26–27 серпня 1992 року тлінні останки Йосифа Сліпого були урочисто перевезені до Львова і виставлені в соборі святого Юра. Прощання з Патріархом перетворилося на всенародну маніфестацію: потік людей не припинявся, а черга тягнулася вулицями міста. Через це поховання відклали.

Лише 7 вересня 1992 року, в річницю смерті, Йосиф Сліпий був похований у крипті собору святого Юра — поруч із гробом митрополита Андрея Шептицького. За кілька тижнів понад два мільйони людей прийшли поклонитися тому, хто провів свій народ крізь десятиліття переслідувань і після довгої дороги повернувся до рідної землі назавжди.