Останні переговори, засуд «особливого режиму» і звільнення

Наприкінці 1960 року Митрополита Йосифа Сліпого несподівано вивезли з табору до Києва. Формально це пояснювали «додатковими слідчими діями», але насправді йшлося про новий етап переговорів, у яких радянська влада сподівалася використати його постать у своїх політичних планах. Відчувши певну зміну ситуації, Митрополит одразу написав листа до першого секретаря ЦК КПУ Миколи Підгорного, де порушив питання легалізації УГКЦ, зауваживши, що Церква не ліквідована юридично, а існує й переслідується лише адміністративно.

Однак справжня мета переговорів полягала в іншому: влада намагалася схилити Митрополита до публічного зречення Папи, агітації за возз’єднання з Російською Православною Церквою та виступів проти Ватикану. За це обіцяли звільнення, пом’якшення режиму та дозвіл на наукову працю в Академії наук УРСР. Митрополита неодноразово викликали на розмови до Міністра внутрішніх справ, які часто відбувалися раптово і були спрямовані на психологічний тиск. Він сам описував їх як зустрічі, що були «немов оборона від смерті».

Попри виснаження, Митрополит твердо стояв на своєму. Він не раз вступав у історичні та богословські дискусії, обстоюючи право УГКЦ на існування. У відповідь на пропозицію поїхати по Західній Україні з агітаційною кампанією він відповів:

Переговори зайшли у безвихідь, бо держава трактувала УГКЦ як ліквідовану 1946 року, а Митрополит не визнавав псевдособору й наполягав на праві Церкви на існування. Зберігаючи вірність Апостольському Престолові й власній совісті, він категорично відмовився від будь-якої співпраці на умовах влади.

У жовтні 1961 року його повернули до табору в Мордовії. Там проти нього розпочався новий наступ. За поданням адміністрації табору Верховний Суд УРСР переглянув його справу і 27 вересня 1962 року визнав Митрополита «особливо небезпечним рецидивістом», засудивши до колонії особливого режиму. Такі колонії були фактичним місцем повільного смертного вироку через систематичний голод, холод і тяжку працю. Митрополит різко ослаб і перебував на межі життя.

Рішучий перелом настав лише на початку 1960-х років, у новому міжнародному контексті, що склався після Карибської кризи 1962 року. Саме тоді радянське керівництво почало шукати жестів «доброї волі» у відносинах із Заходом, зокрема й у релігійній сфері.

Вирішальну роль у справі звільнення відіграв Св. Папа Іван XXIII, який особисто зацікавився долею Митрополита Сліпого. У межах ватиканської дипломатії були задіяні як офіційні, так і неофіційні канали, спрямовані на те, щоб домогтися його звільнення без публічного загострення. Для Святого Престолу ця справа мала не лише гуманітарне, а й церковне значення: йшлося про главу переслідуваної Церкви, чия присутність була важливою також у контексті підготовки та перебігу ІІ Ватиканського Собору. Радянська сторона, зі свого боку, розраховувала використати цей крок як контрольований політичний сигнал, не визнаючи водночас жодної провини за попередні репресії.

26 січня 1963 року Президія Верховної Ради СРСР ухвалила рішення не про реабілітацію, а про звільнення митрополита Йосифа Сліпого «від подальшого відбування покарання». Це рішення супроводжувалося низкою негласних обмежень: йому не дозволяли повертатися до Львова та відновлювати безпосереднє керівництво УГКЦ на батьківщині.

Попри ухвалене рішення про звільнення, Митрополит Йосиф Сліпий не мав наміру залишати СРСР. Його природним і єдино можливим шляхом він вважав повернення до Львова — до своєї пастви й підпільної Української Греко-Католицької Церкви. Для нього це було питанням сумління: він не хотів, щоб колись можна було закинути, ніби він урятував власне життя ціною залишення вірних у час найбільшого переслідування. Саме з цієї причини питання виїзду на Захід викликало в нього внутрішній опір і стало предметом напружених обговорень з представниками Святого Престолу, зокрема з монсеньйором Йоганнесом Віллебрандсом.

У цих дискусіях поступово окреслилося інше бачення ситуації. Святому Престолові було очевидно, що повернення Сліпого до Львова означало б або негайний повторний арешт, або повну ізоляцію без жодної можливості реального керівництва Церквою. Натомість його перебування в Римі відкривало перспективу представлення переслідуваної УГКЦ на міжнародному рівні, особливо в контексті ІІ Ватиканського Собору. Саме в цьому ключі Папа Іван XXIII особисто наполягав, щоб Митрополит прибув до Риму, розглядаючи це не як втечу, а як нову форму служіння Церкві.

Зрештою послух Папі Івану ХХІІІ взяв гору. Погоджуючись на виїзд, Йосиф Сліпий водночас подбав про безперервність церковного проводу в умовах підпілля. 4 лютого 1963 року, безпосередньо перед від’їздом, він таємно висвятив Василя Величковського на єпископа та призначив його своїм місцеблюстителем. Цей крок засвідчував, що навіть у момент вимушеного від’їзду Митрополит мислив насамперед про долю Церкви й духовну опіку над своїми вірними.