Перепоховання в Україні

Патріарх Йосиф Сліпий жив і помер із глибокою вірою в перемогу добра. Його переконаність у тому, що безбожницька система не протримається довго, а УГКЦ незабаром воскресне й вийде з підпілля, у багатьох викликала сумнів. Дехто з його соратників у різні моменти вважав ці надії ілюзією чи навіть старечими фантазіями. Однак усі його слова й діла виявилися пророчими.

Те, на що він сподівався і задля чого працював усе життя, почало здійснюватися вже через кілька років після його смерті. У 1989–1991 роках УГКЦ вийшла з підпілля, почала відновлювати свої структури, а радянська система стрімко занепала. З розпадом Радянського Союзу й проголошенням незалежності України стала можливою й юридична реабілітація Йосифа Сліпого: 17 квітня 1991 році він був посмертно реабілітований.

Наступного, 1992 року, склалися також сприятливі умови для виконання його заповіту, в якому Патріарх бажав, щоб після відновлення незалежної Української держави його тіло було перенесене на Батьківщину та поховане в крипті собору Святого Юра у Львові — поруч із гробом Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького.

Урочисте перенесення тлінних останків Патріарха Йосифа до України 26–27 серпня 1992 року перетворилося на справжню всенародну маніфестацію. Спершу планувалося поховання наступного дня після того, як домовину відвідав президент України Леонід Кравчук. Проте від цих планів довелося відмовитися через величезний наплив людей, які прибували з міст і сіл, щоб віддати останню шану своєму духовному провідникові. Черга до собору Св. Юра простягалася від входу через подвір’я і по вулиці Листопадового Чину аж до Львівського університету.

Через такий безперервний потік людей домовину залишили в соборі ще майже на три тижні. Лише 7 вересня 1992 року, у восьму річницю смерті Патріарха, відбулося поховання. За цей час понад 2 мільйони вірних та мирян із різних куточків України та світу прийшли поклонитися людині, яка повела свій народ крізь лихоліття безбожницького режиму і після смерті повернулася до рідної землі назавжди.