Римський період

Із моменту приїзду Митрополита Йосифа Сліпого до Риму 9 лютого 1963 року розпочався новий етап його життя, доволі плідний та активний. Йосифові Сліпому було надзвичайно важко змиритися з тим, що вісімнадцять років його життя минули в умовах ув’язнення, далеко від відкритої пастирської й наукової діяльності. Тому в усі наступні роки він намагався якнайповніше використати кожну можливість для служіння, надолужуючи обмежений раніше простір дії невтомною працею.

Уже з перших днів свого перебування на Заході він розгорнув бурхливу діяльність, спрямовану на згуртування української громади в діаспорі та розбудову УГКЦ в світі. Його багаторічні терпіння в таборах та заслуги перед Церквою знайшли своє визнання у двох актах Апостольської Столиці: визнанні Митрополита Верховним Архиєпископом із патріаршими правами 23 грудня 1963 року та відзначенні його кардинальською гідністю 25 січня 1965 року.

Важливою ділянкою діяльності Верховного Архиєпископа було творення патріархальних структур УГКЦ та змагання за визнання її патріархального устрою.

Вперше він поставив це питання у своєму виступі на ІІ Ватиканському соборі, а згодом робив послідовні кроки до тої цілі, збираючи єпископів на конференції та синоди. У 1969 році з нагоди посвячення собору Святої Софії у Римі зібрався IV Синод єпископів, який вирішив звернутися до Папи з проханням про надання УГКЦ патріархату.

Однак у 1971 році прийшла відповідь з відмовою: Папа аргументував такий крок принципом територіальності та несприятливими політичними обставинами. Йосиф Сліпий дуже болісно сприйняв цю негативну відповідь, але не відмовився від подальших зусиль та праці в тому напрямку, продовжував творити патріархальні структури в надії майбутнього визнання і неодноразово вживав патріархальні привілеї. З 1975 року він прийняв титул патріарха і почав уживати його у своїх підписах документів. 

У 1977 році, щоби зберегти апостольську тяглість для підпільної Церкви в Україні, Патріярх Йосиф Сліпий таємно висвятив трьох священників — о. Івана Хому, о. Степана Чміля і о. Любомира Гузара — на єпископів без попереднього дозволу Папи Римського. Такий крок був зроблений у строгій таємниці, оскільки Сліпий прагнув уникнути політичних ускладнень і максимально зберегти безпеку кандидатів і вірян за радянських переслідувань УГКЦ.

Упродовж усього римського періоду Йосиф Сліпий завжди виступав в обороні прав своєї Церкви як живий свідок і речник своєї переслідуваної мовчазної Церкви мучеників і дуже болісно сприймав різного роду «зради» Ватикану, коли Рим в інтересах «остполітік» та добрих стосунків із Московським патріархатом мовчав про кривди, завдані греко-католикам, чи не реагував на несправедливі вислови у бік «уніатів».

Так у 1968 році він звертався до Голови Президії Верховної Ради УРСР Д. С. Коротченка з проханням відновити в правах УГКЦ, регулярно виступав в обороні переслідуваної Церкви на папських Синодах єпископів (1967, 1971, 1976), особисто звертався до папи Павла VI з проханням про батьківське слово підтримки для терплячих братів і сестер в Україні, писав листа до американського президента Джиммі Картера, виступав на захист Церкви на конгресі «Kirche in Not» (3 серпня 1980) і на трибуналі Сахарова в Римі (27 листопада 1987).

Одним із найважливіших його кроків у Римі було заснування та будівництво Українського Католицького Університету ім. Климента Папи. Згодом філії того Університету постали в інших осередках української діаспори: Вашингтоні, Лондоні, Чикаго, Філадельфії. 

Водночас Йосиф Сліпий розгорнув бурхливу видавничу та інституційну діяльність. Уже у перші роки після звільнення він активно працював над виданням джерел і наукових книг з історії України, Церкви, культури й літератури, а також намагався відновити давні українські церковні установи в Римі та творити нові.

У 1970 році, завдяки старанням Патріярха Йосифа, церква святих Сергія і Вакха в Римі була офіційно утверджена як осередок душпастирства для українців греко-католиків у Римі. Водночас у 1969–1973 роках було здійснено відновлення храму та збудовано Патріярший дім, що став духовним і адміністративним центром української громади.

З червня 1967 до вересня 1969 року він провадив зведення Собору Святої Софії, який було урочисто освячено 27–28 вересня 1969 року. Він задумав його як видимий знак єдності українців у розсіянні та як духовну паралель до Софії Київської — історичного серця християнського Києва.

До цього ж періоду належить і заснування монастиря студитів у Кастельгандольфо. У 1963–1964 роках Йосиф Сліпий придбав відповідне приміщення поблизу Рима та передав його монахам-студитам, створивши осередок богопосвяченого життя й духовної формації українців на Заході. Згодом цей монастир став важливим духовним і культурним центром Української Греко-Католицької Церкви в еміграції.

Прагнучи духовно піднести українську діаспору, Йосиф Сліпий у 1968 році вирушив у тривалу й виснажливу пастирську подорож світом, маючи на меті відвідати українців у різних країнах і згуртувати їх у єдину церковну й національну спільноту. Упродовж трьох років (1968–1970) він відвідав українські громади Канади та Сполучених Штатів (1968), країн Латинської Америки — Колумбії, Венесуели, Перу, Бразилії, Аргентини та Парагваю (1969), а також Австралії (1969) й Нової Зеландії (1970). У цей самий період і пізніше він здійснив численні поїздки до країн Західної Європи — Німеччини, Іспанії, Португалії, Великої Британії, Франції та Австрії (1968–1970).

У наступні роки Йосиф Сліпий неодноразово повертався з пастирськими візитами до Австралії, Північної Америки та європейських країн, підтримуючи живий зв’язок з українськими громадами та зміцнюючи їхню церковну й національну ідентичність.