Ректор Львівської Духовної Семінарії
Наприкінці 1925 року о. Сліпий був номінований ректором Львівської Духовної Семінарії Святого Духа. Він очолив семінарію після завершення п’ятирічного управління оо. Василіян, які працювали під проводом о. Теодосія Галущинського. Василіяни докладали значних зусиль, щоб упорядкувати життя семінарії після великих руйнувань, завданих боями за Львів у роки польсько-української війни, проте чимало залишилося зробити. Левова частина подальшого відновлення Духовної Семінарії з різних поглядів припала саме на молодого ректора.
Йому довелося починати від найелементарнішого: придбання нових ліжок, столового начиння, покращення харчування. Ще більшою потребою було встановити чітку дисципліну й піднести рівень духовного життя. Не можна сказати, що дисципліни не було, але треба пам’ятати загальний повоєнний неспокій, спричинений зміною режимів, політичними потрясіннями та суспільним хитанням після визвольних змагань і революцій. До семінарії вступали також колишні вояки Галицької Армії та січові стрільці. Для них військова дисципліна була звичною, але до семінарійного духовного життя їм доводилося звикати наново. Серед них згодом з’явилися одні з найревніших і найвідданіших священників. Водночас були й такі, для кого пережита війна залишила глибокі внутрішні рани і ускладнила їхній шлях до священства.
У роки керівництва о. Сліпого кількість семінаристів зростала щороку; у 1925 році прийнято 60 питомців на перший курс, а загальна кількість студентів згодом перевищила 400.
Для такої великої спільноти потрібні були чіткі правила, які охоплювали б кожну сферу семінарійного життя. Ці правила особисто розробив о. Йосиф і їх видав друком як другий том «Аскетичної Бібліотеки» Духовної Семінарії. «Правила Духовної Семінарії» охоплювали все життя кандидата до священства, який приходив ще юнаком, а мав залишити семінарію через п’ять років як зрілий чоловік. У них ішлося про формування чеснот і здобуття знань, яких вимагає високий і святий духовний стан. Правила містили вказівки не лише щодо поведінки в семінарії, але й поза нею — на святах, під час канікул. Усі вказівки були подані у тоні добрих батьківських порад із зрозумілими поясненнями. Саме в цьому тоні ректор проводив і щомісячні духовні конференції, опираючись на Святе Письмо, науку Святих Отців, папські енцикліки, соборові рішення та незрівнянні послання Митрополита Андрея.
Важливим елементом духовної формації було також середовище і, особливо, простір молитви. Саме тому ректор подбав про належну естетику семінарської церкви Св. Духа та каплиці. Він предс тавив Митрополитові Андрею свій план і доручив мистецьке виконання професорові Петру Холодному. Протягом року Холодний виконав розписи іконостаса, який Митрополит Андрей посвятив у грудні 1927 року. Різьбярську роботу з кедрового дерева виконав майстер Андрій Коверко. Стінопис Холодний завершував пізніше, і 3 лютого 1929 року Митрополит Шептицький поблагословив усю каплицю.
Окрім духовної формації, о. Сліпий дбав і про матеріальне облаштування семінарії. Він радів кожному новому придбанню. У звіті з нагоди інавгурації академічного року 1932/33 він із вдячністю згадував розмальовані викладові зали, впровадження центрального опалення, нові меблі та працю о. віцеректора Олександра Малиновського. Велику радість принесли йому також будинки та понад 40 гектарів поля, придбані у 1937 році.
Під проводом о. Йосифа семінарське життя стало багатогранним і у всьому спрямованим на виховання справжніх духовних і народних провідників. На території семінарії діяло Братство Входу в Храм Пресвятої Богородиці, яке плекало марійну набожність, проводило духовні конференції і маріологічні доповіді, а щороку на празник Входу в Храм — урочисте прийняття нових членів із літературними, музичними й поетичними виступами.
Для підготовки студентів до громадської праці існувала Читальня студе нтів Богословії ім. Маркіяна Шашкевича, що мала багату бібліотеку на кілька тисяч томів і ряд секцій — богословську, суспільно-політичну, культурно-освітню, літературну, музично-драматичну, економічно-господарську. У кожній секції проводилися збори, готувалися реферати й доповіді; під час канікул семінаристи використовували цей матеріал у парафіяльній діяльності, а повернувшись, подавали звіти про свою працю. Часто серед них з’являлися обдаровані студенти, для яких організовувалися авторські та літературні вечори. Перед Великим постом ректор заохочував до «Вечорів гумору», на яких семінаристи навіть жартували з ректора; він, покручуючи вус чи гладячи бороду, сміявся: «Та смійтесь, смійтесь, а кого будете натягати, як не отця ректора». Хоч ректор був строгим і вимогливим щодо дотримання правил, усі відчували його батьківську турботу. Тому він заслужив тепле ім’я «Татуньо».