ПРИМІТКИ

[1] Ч. 1—3 за 1912 р. появилося в своїм часі.

[2] Die kirchliche Sündenvergebung nach dem hl. Augustin. Paderborn 1917, ст. X + 167. (Forschg. zur christ. Liter. u. Dogmg., т. 14, 1).

[3] Zu den Anfängen der kirchlichen Privatbusse, Theol. Rev. (1922), ч. 9/10, ст. 173.

[4] Die geheime Kirchenbusse nach d. hl. Augustin. Kempten, Kösel 1921 (VII + 90 ст.). Münchener Studien zur hist. Theol., 2.

[5] В двох книжочках виложив її: Hat Augustinus die Privatbusse eingeführt? Braunsberg 1920, ст. 34, 8°. Druck d. Ermländischen Zeitungs- u. Verlagsdruckerei. Die kirchliche Vermittlung der Sündenvergebung nach Augustinus [відбитка Zfk Theol. 45 (1921)]. Innsbruck 1922, ст. 80, 8°.

[6] На се звертає увагу і Diekamp (Theol. Rev. Nr. 9/10 (1922), ст. 171) пор. оцінку J. Stufler-a — Zfk Th. (1922), ст. 292–293.

[7] S. Augustin a-t-il confessé? Відб. з Rev. prat. d’apologét. (1921), Paris, Beauchesne et Cie, ст. 51, 8°.

[8] Die kirchliche Privatbusse im christlichen Altertum. Відбитка з Zfk Th. т. 45 (1921). Innsbruck, 42 ст., 8°.

[9] Пор. Fr. Diekamp, Theol. Rev. I, c. 175.

[10] Zur Kontroverse über die Kirchenbusse des h. Augustin. Tüb. Theol. Qschft (1922), ст. 56–62.

[11] На ту тему Schmoll видав був працю: Die Busslehre der Frühscholastik, München 1909.

[12] Pokuta kościelna Ojców zachodnich (Studja historyczno-dogmatyczne – Lwów 1923, ст. 95, відбитка з «Przegląd teologiczny»). В сю збірку входить ще розправа Spory na Zachodzie o dyscyplinę pokutną і Nauka Ojców apost. o Kościele.

[13] Се останнє підхопили Вільгельм Varro і Скот і вивели справу на чисту воду.

[14] Се заважив і рецензент в „Allgemeine Rundschau“ 1926, 175 ст.

[15] О. К. бачить в них навіть формальну аргументацію Скота.

[16] Зазначити треба, що не тільки Св. Письмо, але й св. Отці є жерелом для пізнання науки про Пресв. Тройцю, що наведений о. К-ом текст Ів. 5, 7: „Бо є три, що дають свідоцтво на небі: Отець, Слово і Дух Св. і сі три є одно“, уважається днесь неінспірованим але пізнішою вставкою і що поняття relatio в Бозі не є твором догматиків (Нива ст. 21), але приходить вже в св. Отців, грецьких і латинських.

[17] Певно, коли нас сього навчив вже давно св. Августин.

[18] О. К. лучить рівночасно сю засаду з другою у св. Томи: „Nec potest esse unus actus ex aequo duorum potentiarum“, (Q. disp. XI. de ver. q. XIV (не IX). a. 4.) і відкидає її. Признаюся однак, що ніяк не можу зрозуміти, щоби на пр. акт пізнання міг в рівній мірі походити від розуму і від волі, або хід від ніг і від слуху. Potentia зору і слуху є одна, хоч є два її органи, як і змисл смаку, хоч один має більше нервів. Акт віри є або в першій мірі актом розуму або волі. Инша річ, що воля може впливати на пізнання але в иншій мірі.

[19] „Nec te moveat quod frequenter Scriptura coniugem dicit; non enim virginitatis ereptio, sed coniugii testificatio nuptiarum celebratio declaratur; denique, quam non accepit, nemo dimittit; et ideo qui volebat dimittere, fatebatur accepisse“. „Nec illud quod ait: Quia Joseph accepit coniugem suam et profectus est in Aegyptum (Mt.1, 24); desponsata enim viro coniugis nomen accepit. Cum enim initiatur coniugium tunc coniugii nomen adsicitur; non enim desponsatis initiatis facit coniugium, sed pacto coniugalis. Denique cum ingiitur puella, coniugium est, non cum virili admixione congnoscitur“.

[20] „Non itaque propterea non fuit pater Joseph, quia cum Matre Domini non concubuit; quasi uxorem libidō faciat et non caritas coniugalis“.