І. РОДИЧІ І ХЛОПЯЧІ ЛІТА В БУСЬКУ
Йосиф Боцян походив з Буська (Бужеськ), камінецького повіту. Колись княжий город, тепер мале зубожіле містечко, яке одначе, свідоме своєї минувшини, величається давнім символом „буська“. Минуле Буська не знайшло ще основного наукового опрацювання[1], хоч вийшло з нього багато освічених людей, з яких деякі світло записалися в нашій історії. О. Омелян Петрушевич, місцевий парох і батько президента др. Евгена Петрушевича, став перший слати до школи свої діти. За його приміром і завдяки устій охоті приймилися і бузецькі міщане, хоч малозаможні, віддавати і свої діти на науку. Одним із тих бузецьких студентів був якраз Йосиф Боцян.
Батько Йосифа Іван (род. 9/3 1848. р.) був ковалем в Буську. По словам Ом. Петрушевича родина Боцянів походила мабуть з Холмщини або з Волині. Здається, що дідо Івана, а прадід епископа переселився до Буська в часі переслідувань за Унію. Іван був чоловіком імпульсивним, як на свій стан образованим (знав також німецький і польський язик), і побожним. Се видно із листів, які писав до сина і які знаходяться між письмами епископа. В одним з них з 30/IV 1903. р. виказує він свою і цілої родини радість по причині відбутої Йосифом подорожі по Італії. Він тішиться, що Господь Бог допоміг синові відбути такої великої ваги подорож, що бачив Рим і стільки міст, що цілував мощі святих, що був на авдієнції в папи і оглядав прегарні храми і старинні памятки. Кузня Івана Бодяна була осередком бузецького передмістя, бо Іван умів при роботі розповідати ріжні анекдоти й історійки цілими годинам, а се притягало туди богато людей і малого Йосифа. Притім Іван Боцян дораджував в ріжних справах, писав подання і позви, і був уважаний всіми ізза свойого твердого суду за розумного чоловіка. Рівнож „брав він участь в започаткованому у 80-тих роках читальнянім русі та рвався сам до світла: „нехай поле продам, а дам своїм дітям образування і випроваджу їх на людей для слави народа і церкви нашої“ — говорив все і всюди батько епископа. Що такі й подібні розмови велися в кузні, знаю це і з уст мойого покійного батька, котрий там десь в коваля примістив і мене писати до шкіл“. Так пише між иншим в своїх споминах др. Василь Левицький[2]. Батько епископа помер 2/6 1904. Мати Юліяна Капій була глибоко побожна женщина і дуже скромної і лагідної вдачі. Замуж вийшла 1871 і як пяте її дитя прийшов на світ Йосиф. Родився він 10. березня 1879. р. Змалоду привязався Йосиф до матери і відтак через ціле життя відносився до неї з великим пієтизмом і любовю аж до її смерти (2/II 1917. р.).
Родичі посилали двох хлопців до школи, Йосифа і молодшого Дмитра, останню свою дитину (* 5/XI 1881.). Оба були дуже талановиті, Дмитро мав бути ще спосібнійшим від Йосифа. Помер однак скоро, бо 21/XI 1896. Дивна річ, того самого дня умер пізнійше і Йосиф. Епископ зачав ходити до школи як пятилітнє дитя і відразу показував великі способности і велику охоту до науки. Про сі перші літа в школі так пише його тодішний катехит о. Матій Попович з Павлова дня 7/XII 1926: „В другій половині 80-их років м. ст. був я сотрудником в Буську і повнив обовязок катехита в обох міських школах. Покійний ходив до школи на т. зв. Довгій стороні. Ця школа мала викладову мову українську. Вчив бурмит гімназійний суплент, якому доля чомусь придумала таку карієру. Виконував він свою працю совісно, любив діти і школу. Окрасою школи був в тім самім часі бл. п. Еп. Йосиф. Робив знамениті поступи в науці, а релігію знав докладнійшесько в приписанім зачерку. Коли я часом змучився вже був при повторюванню з менше здібними учениками — тоді брав я малого Йосифа на середину кляси, або саджав просто за стіл і вказуючи тому, що має дітям повторити чи перепитати, сідав я в лавку і слухав, а малий Йосиф усе виконував на моє найбільше вдоволення. А він сам веселий, вдоволений, що очі аж світилися з радости — ішов спокійно на своє місце і тут вже троха давав волю дитячим збиткам. Однакож ніколи понад міру. На тему його спосібностей розмовляли ми нераз з учителем, а також і з парохом о. Ем. Петрушевичом. Розуміється, ми постановили доложити всіх старань, щоби батько післав малого Юзя до середньої школи. Родичі були бідні передміщани, справа з коштами науки тяжка. Та остаточно наші намови переконали батька і він рішився посилати хлопця до гімназії, але „най о. декан (тобто о. Петрушевич) троха поможуть“. О. Петрушевич, як товариш тодішнього маршалка, мав впливи в Відповім Відділі в Камінці струміл., і виклопотав на початок якусь одноразову підмогу. З тим вислав його батько до гімназії в Золочеві“. Вже як учень IV кл. народньої школи верховодив між товаришами і забавляв їх жартами. Робив він також і найліпші німецькі задачі.
