16. САМАРІЯ

Наша чергова мета — це Назарет, 140 км. від Єрусалиму. Їдемо на північ крізь цілу Юдею. Дорога рівненька, всюди виасфальтована. З Єрусалиму до Генезаретського озера — це головний палестинський шлях, тому раз-у-раз стрічаємо самоходи особові й вантажні, часом каравану розгойданих верблюдів — лаву, яку веде на переді мудрий ослик, похиливши голову, або кілька арабських вершників на ослах, — рідко на конях, та й до того не дуже гарних. Загалом гарних арабських коней ніде не видно, — бо їх, як хтось жартом завважив, вивезено за границю. Подібно на Сході важко з’їсти добру помаранчу, бо всі кращі призначені на експорт. Земля принята; декуди пасуться отари овець і чорних кіз. Ячмінь дозрів у першій половині травня; його виривають з корінням та кладуть у купки. Рослинність всюди та сама, головно фіґи й виноград. На загал аґрікультура в Палестині за панування Турків значно впала. При помочі наводнення мешканці засадили були верхи гір садами. Та коли Турки повирубували гаї, землю сполокав дощ, і тепер стирчать лише ребра скель.

Годі не згадати про оселі, які видно з самоходу, — хоч мигають вони й пересуваються наче на екрані. Переїхавши несповна милю, бачимо узгір’я, на якому лежала старовинна Ґаваа, де Саул заложив свою столицю. На полудневий схід видніє Аната, звідки походив Єремія. Рівнобіжно з новою дорогою видно поруч останки римської дороги, якою їхав св. Павло до Дамаску. Зрештою кожне сільце зв’язане тут в якоюсь подією зі св. Письма, а кожний камінь вміє би розповісти щось старе, цікаве. 16 км. від Єрусалиму лежить місцевість Ель-Біре, звідки мали вернутися Пречиста Діва і св. Йосиф за Ісусом до Єрусалиму (Лука 2, 41—45). За оливними садами видніє село Бейтель (Бетел), де Авраам поставив був жертівник Богові й розійшовся з Лотом, а пізніше Яків утікав перед Есавом і снилася йому драбина, по якій сходили й виходили ангели. Хоч ми не затримувалися, — то все ж дуже мило бодай глянути на місцевість, про яку знається неодно вже з дитинних літ, з біблійної історії, і яку розмальовувала собі дитинна уява, як уміла. Он хоч би слідуюче село Джіфне (Ґафне), де мав згинути хоробрий Юда Макавейський у боротьбі зі Сирійцями за незалежність, або — за тисячним дубовим і оливковим гаєм — Сейтун (біблійне Шіло), де Ісус Навин зложив Кивот Завіта здобувши Канаан. З тим залишаємо вже Юдею, країну мук і страстей Христа, — а вступаємо в Самарію, другу палестинську провінцію.

Туди переходив нераз Христос, їдучи з Галилеї до Єрусалиму, і тому неодне оповідання з Євангелії зв’язане з цією країною. На 40-ому кілометрі дорога осягає найвище піднесення. Видно дві гори, Гебаль (938 м.) і Ґарізім (868 м.), а за ними в мряці біліє Гермон. Звідти дорога спускається крутими серпентинами нагло вдолину, і то так прикро, що мається вражіння, що ось-ось вивернеться самохід; але вправний шофер з усмішкою викручує кермо немов пером. Ще кидаємо зором співчуття на село Карят (званґ. Каріот), звідки походив Юда, що продав Христа, — і стаємо коло Яковової криниці.

Перед нами довга, покрита зеленню, врожайна долина зі сіножатями. Повагом ходять по ній бузьки. З одного боку піднімається висока гора Гебаль, а з другого Ґарізім, — обі знані з патріярших часів. У підніжжі місто Сихем. Коли Авраам прийшов у обіцяну землю, розбив саме в тій долині свої шатра й випасав стада. Так само Яков задержався на тих полях і викопав та вимурував глибоку (24 м.) студню. Та після того, як його сини повбивали Сихемітів, Яков мусів звідти втікати. Син його Йосиф казав себе таки тут, на батьківських полях, поховати. Так і видно білу копулу зі здогадним гробом — одначе місце поховання невідоме.

Прямуємо до грецького нез’єдиненого монастиря, і через подвіря до керниці. Прегарний город: цитрини, помаранчі, евкаліпт і ґранати. Над керницею знімається молитовниця, до якої запроваджує нас грецький монах, дуже ввічливий, що говорить також по російськи. Довкола керниці камяне цимбріння в виді шестистінника. Зеркало води видно добре, коли монах спустить залізну свічку. Ведром витягає воду і дає кожному напитись. Здавалося, що вода з 24-метрової глибини буде зимна, і тому небезпечно її пити в такій гарячій день, коли спека доходить і до 40° С. Але, на диво, вона була літня, а дуже ніжним смаком. Це хіба доказ, що терен нутрі вулканічний і гарячий. Кожне джерело на сході, це осередок життя, там повставали оселі, зеленіли городи. Де б’ють джерельна вода, благословення плило з джерела на цілу околицю. Хтось добре підхопив, що східні і полудневі народи все тужать за своїми ріками й джерелами, а не за землею.

Серед звичайної гутірки уява відбігає від розмови й представляє собі Христа, що ось сів тут над керницею та вів апостольську розмову зі Самар’янкою, повну великої душпастирської второпности. Хтось зі священиків став навіть читати четверту главу Євангелія св. Івана. Апостоли сходять з гори, з міста, з їдою. Прийшли Самаряни і запрошують Христа, щоби залишився в них. У Христа бувало й таке, що в інших містах замикали перед Ним мешканці браму, а похопні ученики прохали, щоби зіслати огонь з неба й знищив місто. А тут, — яка гарна сцена великого успіху Христової праці! Ось у цій хвилині, як ніколи передше стали мені ясні слова: « Жниво велике, а робітників мало, збіжжа білить таї колосся зачне незабаром опадати ». І думка полинула ген на рідну землю, на Україну.

Недалеко коло керниці почали були монахи будувати більшу церкву й піднесли вже високо мури; та прийшли важкі часи, і робота станула, йдучи краще. Глядимо ще на могутні дві гори. Як величаво мусіло це виглядати, коли Ісус Навин умістив кивот у долині, а весь нарід, дванадцять поколінь, зібрався на збіччях обох гір! На долині левіти з кивотом, звернені в сторону Гебаля, голосили прокляття на тих, що будуть переступати Мойсеїв закон. Всі тоді відповідали: Амінь, — і відгомін гір повторяв: амінь, амінь… Подібно, звернені в сторону гори Ґарізім, голосили благословення. З необроблених каменів поставив Ісус Навин жертівник і приніс жертви цілопалення.

Самаряни повстали зі змішання Жидів з поганами, яких поселили Асирійці. Заховали вони тільки Пентатеух, — зате не прийняли книг пророків. Жиди ними погорджували й оминали їх, бо не вважали їх правдивим ізраїльським племенем. Тому мали Самаряни на горі Ґарізім святиню й приносили тут жертву. Ще й тепер приносять раз у рік у день пасхи жертви цілопалення. Тоді обходять велике свято, на яке приїздить навіть Високий Комісар з Єрусалиму. Це племя є нині на вимерті, бо Самаряни женяться лише між собою. Є їх кількасот. Для чужинців вони непривітні. Одначе в Євангеліях і Апостольських Діяннях мають записані світлі картини. Ось напр. згадана подія коло керниці, притча про милосердного Самарянина, уздоровлений прокажений, який з десяти інших одинокий вернувся і дякував Христові, тисячі навернених дияконом Филипом, до яких висилали апостоли Петра та Івана, і т. д.

Недавні розкопи відкрили старе місто Сихем. Це відкриття, разом з цілою низкою інших, яких стільки зроблено в останньому столітті, доказує зайвий раз, що й давнє минуле не пропадає безслідно. Бо навіть звалища стають основою історії: майбутні століття, оповідання про життя їх мешканців нормою діянь і заохотою для молодих поколінь.

Ідемо далі долиною між горами; по правому боці Гебаль, по лівому Ґарізім. Переїздимо через місто Наблюс. Звалося воно, від імені цісаря Веспасіяна Флявія, Flavia Neapolis. Коли Олександер Вел. наложив був важку кару на Самарію, мешканці переселилися до Сихему, — але Іван Тиркан збурив (132 р.) його. Щойно в 70 р. по Хр. відбудувалося місто Сихем під відтак скороченою назвою Наблюс. З нього походив св. мученик Юстин. Багато мав джерел (ваді), як ніде інше палестинське місто.

Властивою столицею Самарії було місто Себастія. Основане ще царем Омрі в 880 р. пер. Хр., називалося Самарія. Щойно Ірод назвав його Σεβαστεία. Довгий час стояло місто в тіснім звязку з ізраїльським царством; його розбудовою зайнявся цар Ахав. Пізніше Ірод Великий побудував величаві палати, театр, святині, яких руїни з високими розваленими колонами сторчать здалека, як свідки високого й світлого розвитку. З великим успіхом проповідував у Самарії Євангеліє диякон Филип, а апостоли Петро й Іван прийшли з Єрусалиму, щоби охрещених миропомазувати. В Себастії була церква св. Івана Хрестителя і там переховували якийсь час його голову, — але пізніше цю церкву магометани знищили, згод. переробили на мечет.

За Себастією краєвид зовсім змінюється. Починається Галилея. Перед очима розкривається широка ездрельонська долина, незвичайно врожайна. Тому теж була в історії тереном дуже численних боїв, почавши від фараонів, Ґедеона, Дебори й Римлян, аж до хрестоносців, Наполеона й світової війни. Тисячами спомини і сцен запліднює вона уяву. На початку долини показують місце, де браття кинули Йосифа до висохлої керниці, а відтак продали купцям до Єгипту. З котрогось із дооколичних сіл мала походити Юдита, що стяла Гольофернові голову.

Їзда незвичайно приємна; сценерія зміняється, хоч це рівнина. Переїздимо через містечко Енґанім, у якому Христос уздоровив десять прокажених, і лише один з них дякував Йому.

Останні дві замітні місцевості, це сухе узгіря Ґельбоє, на якому був побитий Саул, і село Зерин, де пророк Ілля прокляв був царя Ахава і його жінку Єзавелю за те, що загарбали винницю Навота.

Ціла ездрельонська долина, — це вже Галилея, третя частина Палестини. Незвичайно врожайна, становить немов один просторний город. Майже ціле життя провів тут Христос, за виїмком подорожей, які відбував до Єрусалиму. Ціла околиця, спосіб життя її мешканців, тісно звязуються з Його наукою.

Є тут і нові оселі. На ездрельонській долині викупили Жиди значні простори землі й заложили колонію Балфурія, названу так в честь англійського міністра. Нові забудування, стодоли, стайні.

Було полуднє — і дивне вражіння залишається з такого села. Всюди спокій, віконниці зачинені задля спеки від 10 год. вранці. На полі працювати не можна, і всі спочивають. Щойно коли сонце звернеться на захід, починається рух і праця. Пригадалася італійська пословиця, що в полуднє бігають по місті тільки пси й чужинці…